Б’ємося за наших захисників, як коршуни. Морські піхотинці 501 батальйону вже рік у полоні росії

Перші дні повномасштабного вторгнення бійці 501 батальйону морської піхоти зустріли на позиціях у Широкиному. Коли росіяни почали просуватися, вони відходили останніми. Перейшли до оборони Маріуполя. Захисники давали гідну відсіч ворогу, підтримували та рятували цивільних, трималися в надважких умовах.

Б’юся за чоловіка, наче коршун

Катерина та Олексій родом з Новодонецького. Вони жили поруч — за два будинки один від одного, проте познайомилися лише у 2020 році в інтернеті.

«Олексій боронить країну з 2017 року. Тоді, після закінчення контракту, він повернувся додому. Прийшов до спортивного клубу, де я займалася, аби нарешті зустрітися. Відтоді ми ще більше почали спілкуватися, разом виходили на пробіжки. І дуже швидко зрозуміли, що не можемо одне без одного».

Після закінчення контракту Олексій почав жити цивільним життям, працював юристом. Проте, згадує Катерина, за пів року до повномасштабного вторгнення чоловік з побратимами зрозуміли, що розпочнеться війна. Тому у листопаді 2021 року знову повернувся до служби. Але це не заважало парі планувати весілля. Вони навіть обрали дату та подали заяву.

«Я мала приїхати в Маріуполь 24 лютого, а весілля ми запланували на 25-те. Проте офіційно зареєструвати шлюб ми так і не встигли».

Катерина та Олексій планували одружитисяАвтор: З архіву героїні

Всередині лютого Олексій почав готувати Катерину до можливого загострення. Вже тоді військовослужбовців почали відкликати з відпусток, захисники почали готуватися до оборони.

«Проте я до останнього не вірила, що все буде настільки жорстоко. Думала, нас полякають й на цьому все закінчиться. Проте близько шостої ранку зателефонував Олексій і повідомив, що почалася війна».

Катерина була вдома, у Новодонецькому. На той момент в місті було тихо. Олексій же разом з побратимами вже зайняв позиції в Широкиному.

«Хлопці билися до останнього. Проте ворог мав перевагу й відтіснив наших до Маріуполя. До початку березня Олексій дуже рідко виходив на зв’язок. Зазвичай розмови тривали до хвилини — більше часу для спілкування в нього не було».

З 5 березня Олексій перестав виходити на зв’язок. Про те, що в Маріуполі було справжнє пекло, Катерина дізнавалася з новин.

«Я дуже переживала за Олексія, не знаходила собі місця. А потім 18 березня мені написав його побратим і повідомив, що чоловік живий та тримає оборону. Для мене було найважливішим почути, що він живий. Я попросила передати, що дуже його люблю та чекаю. Думаю, для Олексія це було важливо почути».

Олексій дуже рідко виходив на зв'язок Автор: З архіву героїні

У Катерини було постійно погане передчуття. Зв’язку з Олексієм не було. Але наприкінці березня знову написав побратим чоловіка й сказав, що вони живі.

«А 5 квітня мені подзвонив друг Олексія й розповів, що в інтернеті побачив відео, де морпіхів беруть у полон».

Одразу ж Катерина почала шукати там Олексія. І вже в самому кінці побачила його.

«Мені стало дуже страшно. Той Олексій, який їхав на позиції, і той, який був на відео — дві різні людини: змучений, втомлений, але стояв струнко. Заспокоїло мене лише те, що я не побачила його пораненим».

Згодом фото Олексія виклали на російському ресурсі.

«Це було востаннє, коли я його бачила. Обидві сторони підтвердили, що Олексій у полоні. Проте жодної інформації про його стан я не отримувала. Писала чоловікові листи, але відповіді не було. Міжнародні організації взагалі бездіяльні».

Аби отримати хоч якусь інформацію про Олексія, Катерина постійно звертається до тих військовослужбовців, яких вже повернули з полону. Так, від Мар’яни Мамонової Катерина дізналася, що в Олексія все-таки було поранення.

«У правій нозі були три уламки, один — під оком. Але на момент, коли їх брали у полон, Олексія встигли трохи виходити та підлікувати».

А коли обміняли військовослужбовця, який був в одній камері з Олексієм, Катерина дізналася, що чоловік схуд кілограмів на 30.

«У нозі уламки заросли й зараз його не турбують. А під оком і досі стирчить шматок заліза».

Зараз Катерина разом з близькими полонених захисників Маріуполя робить все, аби привернути увагу та прискорити їхнє звільнення.

«Ми б’ємося за своїх чоловіків, синів, наче коршуни. Пишемо листи в усі інстанції, зустрічаємося з Координаційним штабом, організовуємо та виходимо на мітинги. Бо дуже сподіваємося на диво та віримо в їхнє повернення».

Катерина робить все, аби Олексія якомога швидше звільнили з полону Автор: З архіву героїні

У Катерини вже давно зібрана валіза з новими речами для Олексія.

«Я постійно чекаю, що він зателефонує і скаже, що ми скоро побачимось. Тоді я одразу кинуся до нього — у будь-яку точку країни. А коли побачу міцно-міцно обійму. Бо цього я хочу найбільше. Проте мені дуже страшно від думки, що можу його просто не впізнати. Розумію, що нам доведеться вчитися жити, але разом ми обов’язково впораємося. Головне, аби мій Олексій якомога швидше повернувся».

Скажу, як кохаю його, а син кричатиме: «Тато»

Зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Анастасія познайомилася влітку 2019 року в інтернеті. Тоді він служив в Маріуполі.

«Він був на ротації в Широкиному. Але ми дуже хотіли зустрітися. Александр запросив мене приїхати до Маріуполя. Його відпустили на добу, тож ми змогли зустрітися. Це було на початку жовтня. Пам’ятаю, як їхала, додзвонитися Саші не могла — він не брав слухавку. Думала, може дарма наважилася. Але ж ні. Він зустрічав мене на вокзалі з букетом троянд».

Разом вони пробули добу. Наступного дня Анастасія повернулася до Запоріжжя, де жила та працювала. З того моменту вони вже не могли один без одного: постійно спілкувалися та рахували дні до наступної зустрічі.

«У листопаді Олександр приїхав до мене. Він познайомився з моєю родиною і його одразу прийняли».

20 жовтня 2020 року Анастасія та Олександр одружилися. Дуже скоро у них народився син.

У 2020 році Анастасія та Олександр одружилисяАвтор: З архіву героїні

«Чоловік продовжував служити в морській піхоті. На початку грудня 2021 року їх відправили на позиції до Широкиного. Але у лютому він приїхав до нас у відпустку. Проте майже одразу його відкликали з відпустки».

Анастасія згадує, перед від’їздом Олександр наказав зібрати речі та документи.

«Але я не вірила, що розпочнеться війна. Хоча по чоловікові було видно, що він переживає. Коли прощалися, у мене почалася істерика. Не хотіла його відпускати. Але він мусив їхати. Тож повномасштабне вторгнення він зустрів вже на позиціях у Широкиному».

Зв’язок був дуже поганий. Періодично Олександр телефонував дружині, частіше — писав.

«Був момент, коли на зв’язок він не виходив 15 днів. Дуже важко описати, що я відчувала в той момент. А потім він зателефонував. Сказав, що їм довелося відступити й тепер вони тримають оборону в Маріуполі. Я дуже переживала, адже бувало таке, що дізнатися що з ним не могла по декілька днів. Лише вранці у них пробивався зв’язок, тож я ставила будильник на 4-ту годину, аби хоч на декілька секунд почути його голос».

Сама ж Анастасія з сином були вдома, у Бердянському районі. Наприкінці березня їхнє село окупували росіяни. Там почалися проблеми зі зв’язком.

«Доводилося бродити у пошуках інтернету. За кілька будинків від нас можна було зловити сигнал. Я ходила туди, адже сподівалася отримати хоч якусь звістку від коханого».

Одного дня Олександр повідомив дружині, що отримав поранення, рятуючи побратима.

«Хоча він мене заспокоював й казав, що з ним все добре. Але я розумію, що уламкове поранення стегна — дуже серйозна травма. І наслідки можуть бути важкими».

2 квітня Олександр прислав дружині відео.

«Там зі сльозами на очах він казав, як нас кохає. Я одразу зрозуміла, що він зі мною прощається».

А ввечері наступного дня Олександр прислал повідомлення: «Я вас люблю». Потім зв’язок з ним обірвався.

В останньому повідомленні з Маріуполя Олександр написав, як кохає родинуАвтор: З архіву героїні

«Я почала всюди шукати хоч якусь інформацію. Знайшла дружин побратимів чоловіка. Але й вони нічого не знали про своїх близьких. А 7 квітня прислали відео, як їх брали у полон. І після цього жодної звістки, жодного фото чи відео, де був би Олександр, я не бачила».

Відтоді Анастасія почала телефонувати та писати звернення всюди, куди тільки можна було.

«Українська сторона підтверджує, що Саша в полоні, російська — ні. Але хлопці, яких вже звільнили, розповідали, що він там. Казали, що живий, тримається».

Вже рік про Олександра нічого невідомо.

«Триматися та не опускати руки мені допомагає наш син. Він дуже сумує за татом. Передивляється його фото, кричить: «Тато», бере телефон і наче щось йому розповідає, показує іграшки».

Анастасія вірить, що Олександр обов’язково повернеться.

«І я одразу скажу, як сильно його кохаю. Я часто уявляю нашу зустріч. Мені здається, що син одразу побіжить до батька й кричатиме: «Тато».

Рушу куди завгодно, аби його побачити та обійняти

У 2017 році Денис проходив строкову службу в Дніпрі. З Юлею їх познайомили друзі. Тоді чоловік був проїздом у Запоріжжі.

«Відтоді ми почали спілкуватися, а потім стали зустрічатися. Проте ці зустрічі були нечастими — Дениса рідко відпускали зі служби. Інколи я до нього приїздила».

Коли служба закінчилася, Денис з Юлею переїхали до Бердянська — рідного міста чоловіка.

«Там у нас народилася донька. А згодом, 23 лютого 2019 року, ми одружилися. Денис знову повернувся на службу, але вже у Бердянську».

Юлю та Дениса познайомили друзіАвтор: З архіву героїні

Повномасштабне вторгнення Юлія зустріла вдома. Згадує, тоді був дощ, і звуки вибухів вона переплутала з громом.

«Майже одразу мені зателефонувала подруга й повідомила, що почалася війна. Я одразу почала писати та телефонувати сестрі, яка була в Запоріжжі. Тоді вибухів вона ще не чула й була здивована моєму ранньому дзвінку».

Одразу Юлії зателефонував чоловік, який був у Широкиному. Сказав, щоб вона терміново брала зібрану заздалегідь сумку і виїжджала разом з дітьми.

«Якщо до цього казала, що їхати нікуди не буду, то в перший день повномасштабної війни донька просила, аби я нікуди не йшла, бо мене можуть вбити. Ось тоді я зрозуміла, що треба слухатися чоловіка. Того ж дня ми виїхали до Запоріжжя».

Діставшись туди, Юлія зателефонувала Денису, аби повідомити, що вони на місці. Але зв’язок перервався. До 28 лютого від чоловіка не було жодної звістки.

«А потім він зателефонував. Сказав, що живий і зараз вони евакуюють поранених. А потім розповів, що тепер 26 лютого — його другий день народження. Того дня на бліндаж, в якому був Денис з побратимами, росіяни скинули авіабомбу. Їх завалило. Але, на щастя, вони вціліли».

На декілька днів Денис знову зник. Коли зміг додзвонитися Юлії, повідомив, що вони вже боронять Маріуполь.

«Я була у шоці, бо знала, що там вже пекло. Маріуполь обстрілювали з перших днів, а на той момент росіяни вже почали пробиватися у місто».

Наступного разу Денис вийшов на зв’язок 22 березня — у день народження дружини.

«13 березня у нашої доньки день народження. Але можливості зателефонувати в Дениса не було».

Про те, що чоловік потрапив у полон Юлія дізналася 5 квітня.

«Я збиралася на роботу. На фоні йшли новини. Там повідомили, що морських піхотинців взяли в полон. Я не могла в це повірити. Але в обід мені написав друг, який повідомив, що наші все-таки потрапили у полон. Він бачив відео, як це відбувалося, й впізнав багатьох людей».

З того дня життя Юлії перетворилося на суцільну боротьбу.

«Звернення, дзвінки, зустрічі. Я робила все, аби повернути чоловіка. Але й досі мені, як і сотні близьких полонених захисників Маріуполя, це не вдалося. Дуже довго я добивалася, аби підтвердили його статус військовополоненого. І добилася цього наприкінці квітня. Росія дала підтвердження лише 27 червня».

Оскільки статус Дениса підтверджений, Юлія постійно пише йому листи. Проте жодного разу не отримала на них відповіді.

«Постійно чекаю. Чомусь прив’язувалась до наших дат: думала, то на річницю, то на день народження доньки чи мій він повернеться. Але вже два роки наші свята проходять без нього».

І досі доньці та синові від першого шлюбу, який вважає Дениса батьком, Юлія не каже, що тато в полоні.

Юля з дітьми постійно пишуть повідомлення та надсилають фотоАвтор: З архіву героїні

«Вони постійно питають, коли повернеться тато. А я кажу, що він захищає нас та нашу країну. Щодня ми записуємо йому повідомлення, розповідаємо, як у нас справи та скидаємо фото. Це нестерпно боляче. Але я розумію, що мушу триматися й продовжувати боротьбу за чоловіка. Мені важко, але йому зараз ще важче».

Наразі Юлія з дітьми в Одесі. Але жінка готова їхати на зустріч до чоловіка.

«У мене зібрана валіза, речі для коханого. Як тільки я дізнаюся, що його звільнили, рушу куди завгодно, аби його побачити. Знаю, що буде море сліз, але головне, що він буде з нами, а найстрашніше залишиться позаду».

Вірю в коханого та мрію про спільне майбутнє

Альона родом з Донеччини, Валентин — з Києва.

«Вперше ми побачили один одного у 2014 році. Валентин професійно займався плаванням і приїжджав до нас на змагання. Була раптова зустріч. Ми навіть не запам’ятали один одного. Тоді ми були ще школярами».

У 2017 році Альона вступила до університету у Бердянську. Й через рік вона знову зустрілася з Валентином. Він служив у Бердянську та виїжджав на ротацію в Маріуполь.

«Побачилися ми у спортзалі. Спочатку я не звертала на Валентина уваги. А він навпаки — цікавився мною, шукав зустрічі, у тренера просив мій номер. І я здалася — погодилася на прогулянку. Відтоді ми були разом».

Альона та Валентин мріяли про весілляАвтор: З архіву героїні

Альона та Валентин почали жити разом та мріяли про весілля. У травні 2022 року у чоловіка мав закінчитися контракт.

«І ми планували весілля, хотіли дітей. На 5 березня у нас був запланований переїзд до Маріуполя, але почалася війна».

У перший день повномасштабного вторгнення Альона була вдома, у Бердянську. Рано вранці вона прокинулася від потужного вибуху.

«Наш будинок був неподалік військової частини, яку бомбили. Одразу почала читати новини, а за вікном лунали сирени «швидкої» та поліції».

За декілька годин зателефонував Валентин, наказав збирати речі та терміново виїжджати з міста.

«Він був на позиціях у Широкиному. Валентин мене заспокоював, але я відчувала тривогу в його голосі. Тож вирішила не ставити зайвих питань та почала збиратися до мами. Їхати треба було через Маріуполь, а це вже було проблематично. На вечір їхати не стала. Валентин переживав, як я буду сама вдома, тому запропонував переночувати у рідних свого побратима».

Зранку наступного дня Альона виїхала до мами. Згадує, паніки в неї не було, триматися допомагала віра в те, що все дуже швидко закінчиться.

«У 2014 році Маріуполь відстояли. Я вірила, що ворога відкинуть і цього разу. Тому й не панікувала. Вперше дуже злякалася, коли Валентин розповів, що обстріляли їхню позицію. Він прислав фото, де я побачила багато подряпин на його шиї від уламків».

Почалися проблеми зі зв’язком. Валентин телефонував все рідше, а розмови постійно переривалися.

«Бувало, що отримувала «+», і це означало, що Валентин живий. Ми підтримували зв’язок із дружинами товаришів по службі. Інколи комусь з нас скидали номери, й ми телефонували, аби повідомити, що чоловіки живі».

Альона постійно чекала на звістку від коханогоАвтор: З архіву героїні

У березні Валентин написав Альоні, що росіяни їх витіснили з околиць Широкиного до Маріуполя.

«А ще він сказав, що всі речі та документи залишилися там. Після цього повідомлення на зв’язок Валентин не виходив півтора тижня. Я не знаходила собі місця, дуже переживала. Після тривалого мовчання він знову написав, що живий. І то стало для мене порятунком, бо наречений для мене — моє світло».

Всередині березня Валентин написав Альоні, що отримав поранення ніг і зараз перебуває у шпиталі. На цьому зв’язок з чоловіком обірвався на три дні.

«Мені здавалося, що вони тягнуться вічно. Я практично не спала, постійно тримала телефон в руках, сподіваючись отримати від коханого хоч якусь звістку. І диво сталося: прийшло повідомлення. Валентин написав, що дуже мене кохає. Спитала про його стан, а він наголосив, щоб я не ставила зайвих питань. І це було наше останнє листування».

Згодом від побратимів Альона дізналася, що Валентин отримав ще два поранення, контузії і перелам ноги.

«Всередині квітня я приєдналася до спільного чату дружин наших морпіхів. Там я дізналася, що чоловіків взяли у полон. Почала шукати відео, як все це відбувалося, але там не побачила коханого. Й декілька місяців я не знала, де він та що з ним. Аж раптом натрапила на списки полонених. І з того дня розпочалася боротьба за Валентина».

Разом з мамою Валентина Альона подавала запити, писала звернення та заяви.

«Червоний Хрест підтвердив, що Валентин у полоні. Заспокоїло тільки те, що він живий. Але про його стан нам нічого невідомо. Жодної звістки від коханого не було».

Альона каже, зараз найбільше її бажання — знову обійняти Валентина.

«Він для мене, наче промінчик сонця. Дуже ним пишаюся. Я знаю, як йому та його побратимам було важко в Маріуполі, але вони боролися до останнього заради всієї України. Й зараз, впевнена, він не опускає руки. Тому і я цього не можу собі дозволити. Я продовжую боротися за коханого й вірю у наше спільне майбутнє».

Тепер за сина моляться дві мами

Микита Татьянко родом із Запоріжжя.

«Років з 12 почав займатися спортом: дзюдо, волейбол, баскетбол, футбол, рукопашний бій, бокс. Закінчив позашкільний навчальний заклад військово-патріотичного виховання «Школа Джур».

Мати Микити Лариса каже, у сина була феноменальна пам’ять.

Микита з дитинства мріяв про військову професію Автор: З архіву героїні

«Але він лінувався вчитися. І хоч вчителі казали, що зі своїми даними Микита міг збирати «зірки з неба», вчитися він не хотів. Йому було достатньо уважно послухати урок і цих знань вистачало, аби вдома не повторювати матеріал».

Лариса згадує, Микита насилу закінчив школу, а далі продовжувати навчання не хотів. Проте їй вдалося переконати сина отримати повну середню освіту.

«Микита має гарні акторські здібності. Й навіть знявся в одному з роликів. Я вмовляла його вступити до театрального, але він сказав, що то несерйозна професія для чоловіка. Тому вступив до річкового училища на матроса-зварювальника. Через конфлікт з майстром син так і не довчився. Отримав лише розряд по зварюванню».

У Микити є сестра, молодша на 9,5 років.

«Спочатку у них були ревнощі. А коли після тривалої боротьби із раком помер їхній батько, Микита став по-справжньому дорожити сестрою. Він дуже її любить».

Микита дуже любить свою молодшу сестру Автор: З архіву героїні

Микита завжди намагався бути підтримкою для родини. З 13 років щоліта працював: то продавцем, то вантажником, то офіціантом. А в 17 років став охоронцем у кафе.

«Перед 18-річчям сказав, що піде до армії. Я його відмовляла, просила опанувати якусь мирну професію. Проте розуміла, що Микита жив військовою справою. Навіть у дитинстві він грався не машинками, а збирав колекції зброї».

Влітку 2021 року Микиті виповнилося 18 років. За тиждень після свого дня народження він повідомив матері, що пройшов комісію і йде в армію.

«Я була у шоці. Переконати сина не вдалося, мене він поставив перед фактом. Тож довелося прийняти його рішення».

Спочатку Микита служив у морській піхоті в Бердянську, згодом його відправили до Миколаєва на навчання.

«Микита вирішив продовжити службу. Новий рік він зустрічав «на нулі» в Широкиному. І тоді вперше почув вибухи передової».

Лариса каже, син постійно був з нею на зв’язку та завжди заспокоював. Мовляв, хлопці тримаються, всі цілі. Й попри побутові окопні труднощі, у них все добре.

«27 січня у мене день народження. Увечері зателефонував Микита й каже: «Мамо, спати поки не лягай». Аж тут хтось подзвонив у двері. Тоді я була вдома з сусідкою. Злякалася, не розуміла, хто то може бути в такий час. Невідомий чоловік сказав, що приніс посилку. І я взагалі запанікувала, думала, може якась диверсія. Але, згадавши дзвінок сина, двері відчинила. Кур’єр вручив мені великий букет червоних троянд та листівку від сина. Я так розчулилася. Й досі зберігаю фото букета та листівку».

Подарунок від сина з передової Автор: З архіву героїні

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Микита просив маму зробити їй та молодшій сестрі закордонні паспорти та їхати у більш безпечні регіони, а краще — з країни. Але Лариса одразу не хотіла цього робити.

«Микита виходив на зв’язок раз на декілька днів. Під час однієї з розмов повідомив, що вони з побратимами відступили до Маріуполя. З Широкиного відходили останніми, прикривали всіх. Син знову просив нас поїхати. Казав, дуже хоче, аби ми з донькою жили. Я плакала, просила його вибратися. Але він наголосив, що сам обрав свій шлях і знав, куди йшов. Взяв з мене клятву, що у разі серйозної небезпеки ми з донькою поїдемо. А ще сказав, що після війни піде вчитися на лікаря».

Якось, передивляючись новини, Лариса побачила відео після обстрілу пологового будинку у Маріуполі. Там її Микита евакуйовував та рятував поранених.

Микита евакуйовував постраждалих після авіанальоту на пологовийАвтор: Скрін з відео

«Після цієї трагедії ми спілкувалися. Микита казав, що в Маріуполі справжнє пекло. Наступна розмова була всередині березня, коли росіяни розбомбили драмтеатр. Повідомив, що живий, намагався мене заспокоїти, але постійно питав про паспорти та просив їхати».

Востаннє Лариса спілкувалася з сином 20 березня. Він запитав, як вона, й одразу сказав, що дуже любить.

«Спитала, що з ним, а він відповів, що в Маріуполі «жопа». Просила його шукати шлях і йти звідти, але Микита сказав, що буде боротися до останнього, бо потрібен і місцевим, і побратимам. У місті вже практично не було медиків, рятувати поранених допомагали цивільні. Знову просив нас з донькою їхати та жити. Казав, що він там, аби ми мали гідне життя. А потім я почула вибухи, і зв’язок перервався».

Тиждень від Микити не було жодної звістки. Згодом прийшло повідомлення з невідомого номеру: «Мамуля, я живий-здоровий, твій орел Живчик», та два фото. Лариса відповіла, що теж його любить. Повідомлення прочитали, але не відповіли.

«За тиждень я знову написала на той номер, аби хоч щось дізнатися про сина. Відповіли через чотири дні й повідомили, що Микита в полоні».

Лариса почала шукати хоч якесь підтвердження. Декілька днів вона не спала, постійно моніторила сайти. Так натрапила на відео, як морських піхотинців росіяни беруть у полон. На відео побачила й свого сина.

«Спочатку розплакалася, а потім видихнула. Усі ці дні молила Бога, аби він був живим. Я знаю, що він все витримає, адже Микита дуже сильний духом. Головне, що живий».

Одразу ж Лариса пішла до військкомату, але її туди не пустили.

«Тоді мені написала подруга, яка побачила в інтернеті, що шукають Микиту. Жінка, на ім'я Ксенія, написала історію знайомства з моїм сином. У неї загинула родина, а вона з матір’ю отримали поранення. У шпиталі Микита був поруч із нею. Ксенія була у важкому психологічному стані, навіть думала про самогубство. Микита тоді дуже підтримав її морально. Тоді я їй написала. Ксенія детально мені все розповіла, сказала, що стала героїнею фільму про Маріуполь. Там вона також багато казала про Микиту, але не називала деталей. Ми й досі спілкуємося. Якось вона сказала: «Може, ти на мене образишся, але тепер Микита буде моїм названим сином». І я цьому дуже зраділа, адже тепер ми обидві щиро за нього молимося».

Потім Ларисі почали писати люди, які пообіцяли Микиті зідзвонитися з мамою, коли виберуться з пекла.

«У липні мені зателефонували з військкомату. Там мені повідомили, що Микиті надали статус військовополоненого. Більше жодної інформації про стан сина в мене немає».

Коли в рідному Запоріжжі почастішали обстріли, Лариса вирішила виконати те, що присягала синові, і поїхати за кордон.

«Але я відчувала, що хоч і обіцяла синові берегти себе та його сестру, якоюсь мірою зрадила його. Дуже переживала з цього приводу. Ми були там 2,5 місяці. І весь цей період мені снився Микита. Сни були страшні. Наче були передвісником чогось поганого. Тому ми зібрали речі та повернулися в Україну».

Нині Лариса з донькою дуже чекають на повернення Микити. Найбільше вони мріють побачити його та обійняти.