Звільняв Луганськ, Бахмут, деокуповував Київщину. Історія військового з позивним “Маклауд”
Максим Ковеня — стрілець-зенітник 241 бригади, голова і засновник громадської організації "Ветеранська волонтерська спілка", посол миру міжнародної організації HWPL. Він намагався звільнити Луганськ у 2014 році, там і отримав позивний “Маклауд”, бо дивом вижив. Згодом були Бахмут, деокупація Київщини, Миколаївщина та Херсонщина.
Все почалося з Луганська
“Я — киянин, народився тут і виріс. До 2014 року не був дотичним до армії взагалі. Річ у тім, що не мав тоді військової спеціальності, а без неї не брали, намагався навіть записатися у батальйон “Донбас” та в національну гвардію, потрапив у військо через особисті зв’язки — через друзів”, — розповідає Максим.
Він одразу потрапив у Луганськ. Ніс службу на Вергунському роз’їзді.
“Саме там я вперше побачив, як працюють танки, гармати. Для мене це все було нове, бо коли я тільки приїхав, буквально два тижні ми потренувалися на полігоні і вирушили на позиції”, — пригадує Максим.
На тому роз'їзді Максим з підрозділом трималися до 3 вересня 2014 року.
“Тоді пішов наступ Кантемирівської танкової бригади, нам сказали, що ми повинні відступати. Так ми відійшли за Щастя. У нас в той момент зламалася машина, ми вирішили повернутися до свого табору та відремонтувати її, аж тут, це було з третього на четверте вересня, нас накрили “Смерчами”. Тоді це був 12-й батальйон територіальної оборони ЗСУ , загинуло двоє побратимів. Командир тоді спрацював дуже класно, чим врятував і мені, в тому числі, життя”, — додає військовий.
Свій позивний Максим Ковеня також отримав у Луганську.
“Коли приїхали на Луганщину з товаришем, то спочатку називали “Серп” та “Молот”. Ми тоді ще “зелені” були, а от потім, була ситуація, яка мене навчила: “почув звук — падай”. Так і прозвали “Маклаудом”, “безсмертним”. Ось так”, — говорить Максим.
“Він сидів на місці. І раптом просто встає, відходить буквально на пів метра і пролітають уламки ракети, пробивають повністю місце, де сидів, і вікно за його спиною. І всі кажуть, це “Маклауд”, це безсмертний. Коли хлопці були на півдні України і зв'язку майже не було, я себе заспокоювала тим, що “Він же Маклауд. Він повинен вижити”. Жила молитвами та надією у важкі часи”, — додає Вікторія, супутниця життя Максима.
Коли у 2014 відходили з Луганщини, намагалися вивезти з собою людей, які допомагали військовим, приносили їжу, чай, підтримували, але ті відмовилися.
“Коли ми відходили, чоловік , який допомагав з ремонтом машини та дівчинка, яка носила чай, залишилися , хоч ми і наполягали їхній сім’ї піти з нами. А потім ми дізналися , що з них знущалися окупанти. На жаль, подальша їхня доля нам не відома”, — говорить Максим.
Близько пів року Максим перебував на Луганщині, згодом вивели на ротацію та перевели до Бахмута.
“Це був лютий 2015 року, тоді ще Артемівськ. В мене ця назва асоціювалася тільки з шампанським, бо ніколи за все життя до війни не бував на сході України. Ми стояли там, аби стримувати кордони Донецької області. Мене дуже вразили люди! Якийсь час місто перебувало під окупацією, а коли ми зайшли, я побачив, що люди продовжують жити — працюють магазинчики, їздить транспорт, люди на вулицях. Але здивувало, що працювали маршрутки, якими люди їздили працювати на окуповані території. Тоді думав: "Ну, в нас же війна! Нам треба відвойовувати наші території, а у нас там працюють люди". У нас там працювала якась незрозуміла економіка. Пам’ятаю, до речі, як місто перейменували, повернули історичну назву — Бахмут. І я цьому дуже радий, бо якщо вчити історію, ми тоді будемо розуміти, що як називається і куди нам треба йти”.
Доба на відпочинок та лисиці
“23 лютого 2022 року я пішов до військкомату, попросити, аби взяли мене кудись, бо відчував у повітрі щось неладне. Мені кажуть: “Все добре, все спокійно, йди додому”. А за 12 годин мені передзвонили й сказали: “Максим, почалася війна. Просимо до військкомату”, — говорить захисник.
У перші дні Максим евакуював свою родину та рідних з Києва у більш безпечні місця, а вже потім став на захист країни, отримав спеціальність кулеметника, а зараз він — стрілець-зенітник.
“Коли почалася повномасштабна війна, я прийшов і отримав спеціальність кулеметника. Ми обороняли Київщину. Потім, коли тут завершилося, ми переїхали на оборону Миколаївщини. Після того, як звільнили територію Миколаївської області, ми переїхали в Херсонську область. Там були до середини жовтня 2022 року. Потім в грудні, після лікування, я перевівся в ЗРАВ — це зенітно-ракетний артилерійський взвод, щоб захищати небо і зараз працюю стрільцем-зенітником”, — говорить Максим.
Чоловік зазначає, що після деблокади Київщини та до наступного відрядження їм дали лише добу — відіспатися, відпочити.
“Ми тримали оборону, бо ми не механізована бригада, ми тільки піхотна, тож допомагали військовим. На Херсонщині стояли біля Дніпровської затоки, біля сіл Олександрівка і Станіслав, там, де було багато спроб зайти. Вони звільнялися й окуповувалися знову. Було важко, коли у нас люди потрапляли в засідки, бомбили й ми чекали, поки знову зайдемо, щоб забрати тіла наших побратимів”, — говорить військовий.
Крім того Максим допомагав не тільки людям, а й тваринам. Він приручив лисиць.
“Приходила лисичка, крала у нас їжу, крала їжу у наших собак. Ми вирішили, що поки знаходимося на тому місці, будемо її підгодовувати. Спочатку вона боялася, але потім звикла і спокійно їла у мене з рук”.
Військовий вважає, тварини страждають від війни не менше, ніж люди.
“Тварини — це природа. На нашій землі дерево, тваринка — це все наше. Якщо до нас приходять якісь тварини, ми їх не женемо, а піклуємося. Коли пташечки прилетіли, то деяких ми з рук годували. Якщо до нас ідуть звірі, то значить ми — добрі люди”.
Лисички в степах півдня приходили до військових по їжу
У Максима для всіх побратимів є завжди побажання-прохання: якщо приніс домашню тварину, котика чи собачку, піклуєшся — забираєш з собою додому.
“Вони повинні одразу зрозуміти, якщо ти приніс якесь цуценя чи знайшов собаку і піклуєшся про неї, то ти повинен її забрати або хтось з твоїх побратимів, бо тваринка звикає, вона з тобою живе. Вона проживає найважче життя. Те, що відбувається в нашій країні. Цю тваринку треба обов'язково забирати додому, а не кидати її напризволяще. Бачив, як хлопці забирають і малих цуценят та кошенят, і дорослих тварин”.
Дякувати кожному солдатові
Супутниця життя Максима, Вікторія, волонтерить всі ці роки війни. Вона стала надійною підтримкою та опорою не тільки чоловікові, а і його побратимам. Вона щиро переймається за стан кожного з її хлопців.
Максим та Вікторія
“Я вважаю важливим весь час дякувати нашим захисникам, і весь час говорити, що мені особисто важливо, що ти зробив, не узагальнюючи. Мені важливо, що ти там стояв — Льоша, Максим, Сергій… Не важливо, чи є в тебе нагороди, чи немає, для мене ти — Герой. Важливо, щоб кожна родина, рідні та оточення військового завжди цінували їх, бо те, що вони пройшли і пережили — це вже подвиг, а вони воюють за будь-якої погоди, у будь-яких умовах, не залежно від того, втомлені вони чи ні, вони лікуються на ходу і не завжди мають час просто поїсти чи поспати. Воїни кладуть своє здоров’я і життя. Вони — Герої, кожен. Вони повинні відчувати потім, після війни, що ми цінуємо, як вони захищали нас, наших дітей і нашу країну. Бо перше, що ми мали після 2014-2015 років, займаючись ветеранами після ротації, те, що вони стикалися в суспільстві, і навіть іноді в родинах, зі зневагою і не розумінням: "Тебе ніхто не просив", "Дурний атошнік" і т.д. Але саме ці атовці піднялися і в повномасштабну війну першими пішли закривати найбільш складні позиції і були опорою для тих, хто без досвіду”, — говорить Вікторія.
Максим каже, разом з Вікторією вони започаткували проєкт "Ти особливий на нашій планеті". Він культурно-соціальний і спрямований перш за все на розвиток ідентичності і духовності.
“Як посли миру міжнародної організації HWPL і HWPG співпраці з ООН, ми займаємося миротворчою діяльністю, в якій є культура миру та школи миру, які працюють на розвиток і виховання ідентичності кожної нації заради миру. Ми розмовляємо з дітьми у школах, аби подолати ту соціально-культурну прірву, що в нас утворилася, розподіл на схід та захід. Навчаємо дітей цілісності нашої держави, національно-патріотичному вихованню та культурі миру. Перш за все, ми — українці. Це головне”, — продовжує Максим.
За словами Вікторії, Максим мріє про якісну реабілітацію тих військових, які повертаються.
“Він сам пережив і депресії, і різні спади. Це дуже важко психологічно. Він знає, як це відбувається, бо реалії там і реалії тут — це зовсім інше. Всі військові, хлопці й дівчата, потребують комплексної реабілітації, спілкування, також психологічної допомоги в адаптації потребують сім’ї військових, щоб прибрати психологічні бар’єри і непорозуміння, але на жаль, така реабілітація у нас тільки починає розвиватися і практикуватися”, — говорить Вікторія.
Максим зазначає, що вже у 2014-2015 роках було видно, що військовим потрібна допомога. На його думку, психологічний стан на війні навіть важливіший за фізичний.
“Багато хлопців не розуміють, що реальність різна. Чому? Бо всюди лунає: “Героям слава!”, а в суспільстві стикалися іноді з неповагою, бо дехто дозволяв собі казати: "Ми вас туди не посилали", "Та нам все одно, що там відбувається" тощо. Люди багато мовчать про це, бо вони нічого не можуть зробити, бо зовсім інші реалії. Є випадки, коли хлопці мали нервові зриви, деякі доходили навіть до вбивства. Мені б хотілося, щоб брали практику Канади, Ізраїлю та інших країн, коли військові проходять комплексну реабілітацію, адаптацію та працюють психологічно з сім’ями військових. Не тримають людину при частині, а відправляють дійсно на лікування, щоб всі змогли соціалізуватися і повертатися додому або повертатися назад в стрій”, — ділиться роздумами військовий.
Про відмінності та цінності
Максим вважає, що росія до великої війни проти України готувалася заздалегідь. А те, що почалося у 2014, було своєрідним початком.
“У 2014 році не було такого повномасштабного наступу, бо окупанти разом з сепаратистами атакували лише схід України, там не було так багато техніки, її, мабуть, тримали на повномасштабну війну. Росіяни готувалися. Вони це відпрацьовували роками. Якщо взяти і подивитися на події, як вони проводили свої тренування спільно з Білорусією, вони готувалися до цієї війни десятиліттями. Ще Джохар Дудаєв сказав, що в Україні буде війна. Скажімо так, це був той провидець, який щось знав. Я сподіваюся, що Чечня теж буде незалежною від кадирівців і справжні чеченці стануть власниками своєї землі”, — говорить Максим.
Він вірить в те, росія програє, навіть якщо не розпадеться.
“Рано чи пізно народи прокидаються, вони вже це розуміють. Кавказ був завжди депресивний через що? Бо там знищували населення. Зараз росіяни знищують населення Кавказу, Азії, Бурятії, бо чим менше буде людей, то ними буде краще керувати. У Радянському Союзі відбувалося те саме — депортації, нелюдські умови праці, переселення тощо. Бо якщо націю тримати в якихось рамках, то тоді іде деградація, тоді нема кому захищати свою землю і відбудовувати її”.
Максим дуже оптимістично налаштований на вихід до кордонів нашої держави.
“Ми виграємо війну, як тільки вийдемо на кордони. І тільки тоді піде розпад росії. Далі всі, хто зараз у нас, ці найманці-окупанти, вони повернуться додому. Туди, де немає економіки, там нічого не працює. Тільки тоді почнеться в них розвал. Це моє суб'єктивне бачення розвалу росії”.
Серед його побратимів багато своїх людей — земляків з Луганщини.
“У мене в підрозділі є хлопці з Луганська і вони працюють над тим, щоб повернутися додому, побачити свою рідну землю, побачити свої будинки, займатися відбудовою рідних міст, для того, щоб можна було розвиватися і працювати далі”.
Свої в Telegram 
