Окупанти кинули в СІЗО, бо відмовлялася зросійщувати дітей в ліцеї. Історія директорки Наталії Борис
До повномасштабного вторгнення Наталія Борис була директоркою Гречишкінського ліцею, що на Луганщині. У перші ж дні великої війни село окупували. Жінка залишалась там до вересня 2022. До цього їй довелося пережити обшуки, окупанти забирали її до Старобільського СІЗО. А потім відпустили і порадили їхати з села, сказавши, що їй там не місце. Жінка виїхала до Дніпра і продовжує навчати дітей дистанційно, навіть тих, хто лишається в окупації. Свої поговорили з Наталею про життя в окупації та адаптацію на вільній території України.
Коли росіяни зайшли в село, одразу захопили ліцей, де Наталія Вікторівна була директоркою. Розселили там своїх військових. На заклики співпрацювати Наталія Борис не піддавалася — трималася проукраїнської позиції та вірила в ЗСУ. Зараз вона заступниця директора з навчально-виховної роботи і викладає географію у відновленому Новоайдарському ліцеї.
Окупанти вкрали з ліцею навіть змінне взуття дітей
“26 лютого 2022 року наше село окупували російські військові. У нашому ліцеї вони оселилися. Окупанти просто варварські пограбували будівлю — витягали дроти, сигналізацію і навіть особисті речі викладачів та змінне взуття дітей. Вивозили комп'ютерну техніку, інтерактивну дошку”, — пригадує Наталія Вікторівна.
Награбувавши, окупанти пішли з ліцею в середині березня, залишивши після себе розруху.
Гречишкінський ліцей Новоайдарської селищної ради (зараз в окупації)
“Спостерігати за цим було важко. Вчителі плакали, бо ми ніколи такого безладу не бачили. Було образливо і незрозуміло, ми роками удосконалювали все — вкладали в пожежну безпеку, у техніку, генератори, господарський інвентар, нещодавно обладнали їдальню. А ці варвари все забрали, навіть пралку та холодильники з їдальні. Вони забрали шкільний автобус, а потім на ньому ганяли по селу”.
Жінка говорить, спочатку ще жевріла віра в те, що все незабаром закінчиться, але потім окупанти почали встановлювати свої порядки.
“Там було таке — якщо ти не з нами, то ти проти нас. Тодішній начальник відділу освіти Селіхов Олександр Вікторович, я так розумію, від початку почав співпрацювати з окупаційною владою. Частина вчителів добровільно написала заяви на звільнення з української школи та пішла на співпрацю з ними”.
Викладачка зазначає, на диво, не було примусу, викладачі робили це добровільно. Дехто навіть із радістю.
“Так, я та інші мої колеги, що не зрадили Україну, залишилися в окупації. У кожного на те були свої причини. У когось старенькі батьки, господарство, але головне — ми вірили в Україну. Ми намагалися не привертати уваги окупаційної влади, але “добрі люди” повідомляли про всіх. Найчастіше з обшуками приходили до тих у кого діти в ЗСУ. До вчителів приходили з обшуками з багатьох причин, ось тут вже почалися бесіди: "А чому не працюєте?", "Що вам не так?". В червні, зі мною зв’язалися з нашої районної адміністрації та повідомили, що не кинули нас, вони організували виплату заробітної плати (за простій). Головне, що це був зв’язок з Україною, що про нас не забули”.
Мене забрали у Старобільське СІЗО, а потім сказали, що я тут зайва
Так минуло літо, а у вересні до Наталії Вікторівни прийшли з обшуком, знайшли в телефоні деякі фотографії наказів та відомостей, які вона передавала українській районній адміністрації.
“А наступного дня після обшуку мене забрали у Старобільське СІЗО. Забрали ноутбук, телефон, але, напевно, я маю янгола-охоронця, бо про мене у якийсь момент забули. Забули, чого вони мене забрали, тоді багато людей забирали. І вже 21 вересня відпустили, але сказали, що я тут зайва і маю поїхати”.
Разом з чоловіком пані Наталія змогла виїхати з села через росію та країни Балтії.
“Ми хотіли додому, в Україну. Дорога дуже складна — ми їхали п'ять днів, на кордоні з Литвою пробули майже добу просто неба, без їжі та води чи туалету, потрапили під заморозки. Не передати, як це тяжко”.
Я продовжує вчити дітей з Луганщини
Тридцятого вересня родина опинилася в Дніпрі. Винайняти житло та адаптуватися допомогла донька, вона евакуювалася на Дніпропетровщину одразу з повномасштабним вторгненням. Наталії Вікторівні запропонували роботу в Новоайдарському ліцеї, викладати дистанційно.
“Я вчитель біології та хімії, але в ліцеї був потрібен вчитель географії. Так я почала викладати географію. Весь освітній процес зараз відбувається дистанційно. Звичайно, що це складніше, ніж працювати віч-на-віч, але ми намагаємося заохочувати дітей до обговорень — працюємо через платформу, викладаємо там домашнє завдання, відео-уроки, презентації”.
Діти в Новоайдарському ліцеї навчаються звідусіль — хтось з України, дехто з Польщі та Естонії, багато дітей з нині окупованих територій.
свято Вишиванки в Гречишкінскій школі, 2021 рік
Пані Наталія каже, навчання дистанційне у буквальному розумінні, бо учні перебувають у різних умовах. Дехто з них навіть навчається офлайн в одній школі, а у Новоайдарському ліцеї дистанційно, аби отримати українську освіту. Найважче ж тим, хто знаходиться на окупованих територіях, бо і діти, і їхні батьки там наражаються на небезпеку.
“Я вже розумію, коли там перевіряють телефони без додаткових слів — діти, батьки починаються видалятися з класних чатів. Окупанти шантажують — батькам говорять, мовляв, якщо не отримаєте російські паспорти, діти не отримають документи, в тому числі про навчання. Там багато дітей, які чекають на уроки, вони сумлінно навчаються, чекають на спілкування. Їм не вистачає цього”.
Тиск і обшуки
За словами викладачки, з Гречишкіного виїхали на територію України троє вчителів. На тих, хто залишився, але не пішов співпрацювати, вчиняється неабиякий тиск.
Наталія Вікторівна розповідає, окупанти взагалі багато чого не розуміють, коли приходять з обшуками.
“В моєму телефоні відкрили “Дію”, побачили спливаюче віконце “Допомога ЗСУ” і почали кричати, тиснути. Я намагалася пояснити, що це адміністративний додаток, що там в мене паспорт, документи. Але варвари того просто не зрозуміли, донести мені їм це не вдалося”.
Наталія Борис викладає географію у Новоайдарському ліцеї
Викладачка говорить, що найбільше не розуміє тих, хто добровільно пішов на співпрацю.
“Я стовідсотково впевнена, що не аби яку роль в обшуках і ув’язненні в СІЗО зіграла та, котра зголосилася бути директором при окупаційній владі. За що — не розумію. Ми залишили там геть усе, виїхали з маленькими сумками, але матеріальне відходить на другий план, коли стоїть питання життя. Я не могла зрадити своїм переконанням”.
Наталія Вікторівна попри все вважає, що на Луганщині багато людей чекають Україну, і сподівається на скоріше повернення додому.
Свої в Telegram 
