Сім’я Войцеховських стала героями мультфільму про Маріуполь. Цю казку вони вигадали для свого сина
Вікторія та Андрій Войцеховські змогли вибратися з Маріуполя евакуаційним потягом у перші дні повномасштабної війни. Андрій продовжив свою місіонерську діяльність і допомагав постраждалим від війни. Вікторі із сином Леоном нині працюють над створенням анімаційного мультфільму про Маріуполь. Для Свої вони розповіли історію знайомства, про волонтерську місію, творчість під час війни та як їм, попри війну, вдалося не травмувати сина.
Не хотіла бути причетною до пропаганди
Вікторія народилася та виросла в Росії. Після навчання почала працювати на одному з телеканалів у Москві. Каже, що у 2015 після анексії Криму до Росії переїхало багато людей зі східних регіонів України.
Тоді ж Вікторія потоваришувала з хлопцем, який перебрався до Росії. Разом із ним вони відвідували церкву.
Вікторія Войцеховська
"Саме він розповідав мені про свій рідний Маріуполь, про те, що відбувалося в його країні. Вже тоді у мене були подвійні відчуття з приводу подій 2014-2015 років. Я була переконана, що вторгнення та посягання на території іншої країни — це не правильно. Та в Росії вся інформація подавалася під іншим кутом".
Тоді ж влітку до нового товариша Вікторії в гості приїхав маріуполець Андрій Войцеховський.
"Ми почали багато спілкуватися. Особливо про Маріуполь. Мені було цікаво слухати від Андрія про події, очевидцем яких він став. І саме тоді у мене з’явилася тверда позиція з приводу анексії та окупації територій України".
Андрій Войцеховський
Коли Андрій поїхав назад до Маріуполя, Вікторія одразу звільнилася з роботи. Каже, не хотіла бути причетною до визнання дій російської влади та працювати над пропагандою.
"З Андрієм ми продовжили спілкування. Він мені дуже подобався. У нас були спільні мрії стати місіонерами, допомагати людям".
Стати частиною міцної спільноти
Декілька місяців Вікторія та Андрій спілкувалися через месенджери. А у жовтні 2015 року вона вперше приїхала до нього в Маріуполь.
"В Росії постійно нав’язувалося про братній народ, що у нас ідентичні думки та погляди. Та в Україні я впевнилась, що тут зовсім інші люди: вони інакше мислять, можуть вільно висловлювати свої думки, відстоювати свої інтереси та принципи. Особливо гостро це відчувалося у Львові, куди Андрій повіз мене на один день. І це остаточно зламало нав’язаний раніше стереотип. В Росії було неможливо відчуту якусь об’єднаність. Навіть якщо твої думки підтримують, на відкриту демонстрацію практично ніхто не вийде".
Вікторія згадує, український народ здався їй міцною спільнотою зі своїми принципами. І через це вона закохалася у цю націю. Ділиться, стала уявляти себе частиною України.
У січні 2016 року пара зіграла весілля під Маріуполем. Щоб батьки Вікторії змогли теж побувати на весіллі доньки, пара обвінчалася у одному з храмів Москви. Та наступного дня молодята повернулися до Маріуполя.
Розвиток креативної молоді
У Маріуполі подружжя почало облаштовувати свій побут. Андрій працював чоботарем, а Вікторія, поки чекала на посвідку про постійне проживання, працювала фрілансеркою.
"У мене був досвід роботи з мультимедіа, тому я почала займатися візуальним оформленням та анімацією. Для мене було важливим набрати свою клієнтську базу".
З оформленням посвідки виникли проблеми, тому Вікторія і Андрій були змушені поїхати з Маріуполя. Спочатку поїхали до батьків Віки. А потім сконтактували з аргентинським пастором. Він запросив Вікторію і Андрія до місіонерської християнської школи до Аргентини. І подружжя вирішило, що то був знак наблизитися до своєї мрії, тож вирушили на навчання.
Андрій та Вікторія в місіонерській подорожі у Парагваї
Понад рік пара жила в Аргентині. Там же вони дізналися про те, що незабаром вони стануть батьками.
"У 2018 році ми повернулися до Маріуполя. Там пробули три місяці, після чого поїхали до Тернополя. Це місто обрали через те, що там була філія нашої місіонерської організації", — розповідає Андрій.
Проте про Маріуполь пара не забула. Тривалий час вони їздили до міста та його прифронтових околиць з волонтерськими місіями.
"Наше серце лежало до розвитку креативної молоді. Я проводила майстер-класи по ілюстрації та анімації. Траплялося, що найактивніших слухачів долучала до роботи".
А коли Вікторія та Андрій остаточно повернулися до Маріуполя, основну увагу приділяли розвитку саме маріупольської молоді. Реалізовували багато творчих проєктів. Один з головних — будівництво критого скейт-парку. Андрій активно займався зі скейтерами — навчав, а згодом влаштовував змагання.
Подружжя біля критого скейт-парку
Крім того, Віка і Андрій організовували творчі вечори, квартирники та виставки для молоді. А ще регулярно їздили до Красногорівки і навколишніх сіл з гуманітарними місіями.
Коли у подружжя народився син Леон, він ледь не з пелюшок став помічником батькам.
Леон у волонтерському мінівені
"Коли Леон трохи подорослішав, я став брати його з собою на заняття зі скейтерами. Пам’ятаю, як побачивши навіть невідому людину на скейті, казав, що то наші друзі. І це було правдою, бо ми стали підтримкою для багатьох скейтбордистів. Ми не лише вчили їх та проводили з ними час. Тим, хто не мав змогу придбати скейт, завдяки волонтерській підтримці та пожертвам могли його подарувати".
Перший день вторгнення
Вікторія, Андрій та їхній маленький Леон мали активну проукраїнську позицію. Вони докладали максимум зусиль, аби жити в розвинутому, креативному, європейському місті.
"Хоча Маріуполь давно став прифронтовим містом, ми не хотіли вірити в те, що далі на нас чекатимуть такі страшні події. Ще 22 лютого ми були на мітингу в підтримку України, та за день розпочалася повномасштабна війна".
Леон на плечах у батька під час мітингу в Маріуполі
Та, за словами подружжя, на Східному мікрорайоні, де вони жили, за тиждень до вторгнення все частіше було чутно вибухи. Про всяк випадок родина зібрала тривожну валізу, але щиро вірила, що вона не знадобиться і не буде великої війни. Та Маріуполь почали обстрілювати вже 24 лютого.
В обід, коли стало трохи тихіше, Андрій вийшов на вулицю, аби вигуляти собаку. Вікторія з Леоном залишилися вдома. За 5 хвилин почався обстріл.
"Ми з сином сховалися під стіл. Було дуже страшно, але сильнішими було хвилювання за Андрія. Я намагалася йому додзвонитися, але безрезультатно".
Андрій згадує, якби того дня він вийшов з дому на декілька хвилин раніше, опинився б у епіцентрі обстрілу.
"Коли почув свист, одразу побіг у бік під'їзду. Дорогою собака ще в кущах застряг, але ми дивом встигли дістатися до квартири. Згодом змогли додзвонитися батькам, які жили поруч із нами. З’ясувалося, вибуховою хвилею в їхньому будинку повиносило вікна".
Вікторія та Андрій не знали, що їм робити: залишатися у квартирі було небезпечно, а виїхати не було на чому.
"Та тут нам зателефонував наш друг. Він розповів, що знаходиться у підвальному приміщенні церкви, що у Центральному районі. Запропонував нам свою допомогу. І вже за годину відвіз нас, маму та бабусю туди. З собою взяли лише найнеобхідніші речі, документи та іграшки для сина. Все життя вклалося у невеличкий рюкзак".
Відчуття провини
Перебуваючи в укритті, Вікторія дізналася, що вночі з Маріуполя вирушить евакуаційний потяг. Однак не було жодної інформації — ні куди він прямуватиме, ні де брати квитки. Однак Вікторія та Андрій вирішили ризикнути. Вони почали переконувати родину і тих, хто був поряд в укритті, їхати з міста разом. Так зібралося близько десятка людей.
Охочі вибратися з Маріуполя пішки дійшли до вокзалу. Там стояв напівпустий потяг.
"Ми зайшли у вагон. Там у провідника почали питати, куди та яким маршрутом поїдемо. На що чіткої відповіді не отримали".
Дві доби евакуаційний потяг їхав до Львова. І ці дві доби не було жодного зв’язку.
"Зі Львова ми поїхали до Тернополя. Вже там в мережі побачила, що сталося з Маріуполем. Нас давило відчуття провини перед тими, кого ми так і не змогли вмовити їхати з нами".
З родиною зв’язку не було. Згодом з’ясувалося, що в блокадному Маріуполі вони прожили 40 днів. Їх насильно депортували до Росії. Андрію і Вікторії вони зателефонували звідти. Подружжя каже, завдяки близьким знайомим рідних вдалося вивезти до Нідерландів.
Евакуація за кордон та допомога нужденним
Пара розповідає, що до Тернополя місіонери з різних країн привозили гуманітарну допомогу. Назад вони їхали пустими мінівенами. Якось Віка і Андрій познайомилися з волонтерами з Нідерландів і вони запропонували евакуюватися до цієї країни.
Вікторія каже, вона одразу відмовилася від пропозиції. Мовляв, не хотіла лишати чоловіка самого. Та Андрій наполіг на евакуації.
"Увечері він фактично поставив мене перед фактом, що вранці ми з сином їдемо до Нідерландів. Я погодилася, але взяла з Андрія обіцянку, що він не їздитиме на фронт з гуманітарними місіями. Бо вже тоді він приєднався до місіонерів й допомагав з евакуацією".
Прощання на кордоні
Андрій своєї обіцянки дотримався. На Схід він не їздив. Проте в Тернополі організовував гуманітарку та координував евакуаційні рейси.
"Люди, які хотіли виїхати, зв’язувалися зі мною. І моя задача полягала у пошуку гуманітарних рейсів для них і по Україні, і у Європі. Крім того, для біженців знаходив родини, які їх прийматимуть. Траплялося, працював перекладачем. Для мене було важливим допомагати. Тому я брався за багато проєктів. Навіть брав участь у будівництві будинків для людей, постраждалих від війни".
Вікторія тоді дуже хвилювалася за чоловіка.
Андрій займався місіонерською діяльністю
"І хоча наші рідні були у безпеці, я дуже сумувала за коханим. Відстань дуже важко мені давалася. Мені набагато легше переживати всі ці жахи війни, коли ми поруч. Рятувало те, що в Нідерландах я змогла продовжити свою справу. Знайома родини, яка прийняла нас із сином, мала власну студію. Вона дала мені робоче місце і я займалася анімаційними проєктами".
Навесні, коли ситуація на фронті трохи стабілізувалася і подружжя змогло зібрати гроші на оренду житла, Вікторія з сином повернулися в Україну. За словами Вікторії, тільки-но вона повернулася додому, змогла вдихнути на повні груди.
Перший день після повернення в Україну
"Тут легше сприймати все, що відбувається. Я навіть не сперечалася з чоловіком, коли він з гуманітарною місією поїхав до Краматорська. А коли сталася трагедія на Херсонщині, сама запропонувала придбати човен, аби мати змогу допомогти й там".
Пригодницька казка для Леона
Вікторія та Андрій кажуть, про всі події, через які вони проходять, сину розповідають в казковій формі.
"Найбільше ми боялися травмувати дитину. Тому намагалися пояснювати йому все у форматі казки, яку самі вигадали. Головний персонаж — злий король, який намагається захопити світ за допомогою чорної магії. Та ті люди, які мають світло в серці, їй не піддаються. І зараз йде боротьба із цим злом".
Андрій каже, навіть коли вони їхали евакуаційним потягом з Маріуполя, намагалися дотримуватися вигаданої історії.
"Ми ставали своєрідними героями, які намагаються сховатися від цієї чорної магії. Дорогу і з Маріуполя, і з Тернополя подавали, як подорож. Ми ніколи не показували свій страх. Навпаки, разом із сином жили в нашій імпровізованій казці".
Мультфільм очима сина
Коли Вікторія з Леоном поверталися до Андрія в Тернопіль, разом із ними в автівці їхали волонтери.
"Там я знову розповідала сину нашу казку. Її почув норвежець, який після приїзду до Тернополя зателефонував мені. Виявилося, що він інвестор, який хотів би вкласти гроші в український проєкт. Йому настільки сподобалася наша історія, що ми вирішили створити анімаційний мультфільм".
В його основі буде казка, яку Вікторія та Андрій розповідають Леону. Там буде злий король, що під впливом магії намагається захопити світ. Літаки перетворяться на драконів, танки — на хробаків, а протитанкові їжаки будуть справжніми тваринами.
Леон буде озвучувати героя, прототипом якого він став
"У нашій казці добро обов'язково переможе зло. Головне — мати любов та тепло у серці. Леон буде озвучувати героя, прототипом якого він став".
Над мультфільмом працюють п’ятеро людей. Всі вони — переселенці. Наразі проєкт на фінальній стадії. Презентувати мультфільм команда планує наприкінці літа.
Аби Бог перетворив на Янгола
Андрій і досі продовжує допомагати людям. Каже, коли він навчався в місіонерській школі, йому пригадалася дитяча молитва, в якій він просив перетворитися на Янгола.
"Мені хотілося мати крила, а на руці мапу, на якій відображалися місця, де людям потрібна допомога. І ось коли я виріс, зрозумів, що місіонер, яким я є, — це своєрідний Янгол. А "мапа та крила" допомагають мені опинятися там, де потрібна допомога".
Андрій продовжує допомагати людям
Попри те, що Андрій займається важливою місією, поїздки до прифронтових міст даються йому важко.
"Від них я ще тиждень відходжу. Після якихось конфліктів, непорозумінь, обстрілів дуже потрібне моральне розвантаження. Тому я шукаю баланс між гуманітарною місією та творчістю".
Андрій пише картини. Хоча, зізнається, з початком війни їхній характер та подача дуже змінилися.
Виставка картин Андрія в Маріуполі
"Якщо раніше вони були яскраві, то зараз темні, сповнені болю. Дружина навіть не дозволяє мені вішати їх на стіну. Та я вірю, що то тимчасове явище. Добро обов’язково переможе цю темряву".
Саме тому, ділиться подружжя, вони багато мріють та будують плани. Після презентації мультфільму Вікторія хоче продовжити реалізовувати творчі проєкти. Андрій хоче і далі займатися мистецтвом та збудувати скейт-парк.
"Та поки ми потрібні тим, хто постраждав від війни. Тому зараз формуємо свою місіонерську команду. Віримо, що обов’язково повернемося на Схід та продовжимо розвивати нашу українську культуру".
Свої в Telegram 
