Тетяна Яловчак з Селидового підкорила Еверест, 7 найвищих вершин і 5 вулканів. Нині допомагає армії
Уродженка Селидового, а згодом донеччанка, Тетяна Яловчак у 2014 році після повернення з відпустки опинилася без дому та успішного бізнесу. Але завдяки своєму сильному характеру не здалася й почала життя з нуля у столиці. Вона кинула виклик собі й змогла зійти на найвищу вершину світу. Та й на цьому рекордсменка не зупинилася. Трохи згодом Тетяна підкорила сім найвищих вершин семи континентів, видала книгу "Підкори свій Еверест", стала однією з найпопулярніших мотиваційних спікерок України й нині завершує програму з підкорення семи вулканів. Крім того, з початком повномасштабної війни рекордсменка активно допомагає українським воїнам й часто їздить на Схід.
Повернулась з відпустки і стала переселенкою
Тетяна родом із Селидового, що на Донеччині. Каже, мріяла поїхати з міста на навчання, тому вступила до вишу в Донецьку й у 17 років переїхала туди.
"А ще я дуже хотіла мандрувати. Тому, ще навчаючись, почала працювати у туристичній компанії. Згодом мені вдалося створити власне турагентство".
Наприкінці травня 2014-го в Тетяни була запланована поїздка за кордон на відпочинок.
Тетяна народилася у місті Селидове
"То був останній день роботи залізниці. Я дуже добре пам’ятаю той день. На вокзалі було багато людей: чоловіки проводжали своїх жінок та дітей, а самі залишалися у місті. Було багато сліз. Дуже жахлива картина".
Тетяна поїхала на острів Маврикій. Після завершення відпустки — 14 червня, вона повернулася в Україну.
"Мені одразу зателефонував приятель і спитав, що відбувається в Донецьку. А я не знала що сказати, бо сама не до кінця розуміла. На той момент я стояла в аеропорту в Борисполі. Він сказав, аби я не хвилювалася й не робила різких рухів. Дуже швидко приїхав за мною та відвіз до нашої подруги Юлії, з якою ми раніше навчалися на курсах у Києві".
Тетяна згадує, думала, що залишиться у подруги на декілька днів. Але зрозуміла, що повернутися у вже окупований Донецьк вона не зможе.
"Я почала шукати собі квартиру. Як виявилося, це був ще той квест, бо з донецькою пропискою практично не здавали житло. Та все ж мені пощастило знайти невелику однокімнатну квартиру".
Та довго пожити там Тетяна не змогла. Її подруга та похресниця, які виїхали з Донецька, також не могли знайти житло. Вони та ще десятеро людей жили у маленькій квартирі. Тож Тетяна поселила їх у своє орендоване житло, а собі шукала інше.
"Нове житло я знайшла собі лише 2 вересня. І вирішила залишитися у столиці. З собою у мене була валіза із мінімумом пляжних речей та повне нерозуміння того, як далі влаштовувати життя. Було ясно лише те, що туризм, яким я займалася тривалий час, зараз нікому не потрібний. Особливо моїм донецьким клієнтам, які наново розпочинали життя й на той час не знали, що на них чекає далі".
Через окупацію Донецька Тетяна втратила все: квартири, роботу, ділянки. Але, каже, зламатися їй не давав сильний характер.
Шлях до спорту
Тетяна каже, в її рідному Селидовому дуже багато людей займалися боксом. Полюбив цей вид спорту і її старший брат.
Тетяна з братом
"Я завжди була поряд із ним, ходила на тренування. Ми разом займалися боксом, бігали кроси, грали у волейбол та баскетбол. Потім я пішла на гімнастику та плавання. Тож спорт посів одне з найважливіших місць у моєму житті. Мабуть, можна сказати, він повністю розкривав мою сутність".
Коли навесні та восени Тетяна з родиною їздили до бабусі у Крим, аби допомогти з городом, їй завжди було цікаво спостерігати за людьми у потязі.
"Більшість їхала з гітарами, з рюкзаками. Скоріш за все вони їхали в гори. І мені дуже захотілося організувати таку поїздку для себе".
І мрія Тетяни здійснилася. Так співпало, що після весілля друзів вони всі разом відправилися до Мачу-Пікчу.
Тетяна завжди мріяла мандрувати
"В експедиції ми провели 21 день. Побували й на океані, і у горах. Це було дивовижно. Саме тоді я відчула, що означають інші мандрівки".
Наступного року Тетяна пішла на Кіліманджаро, потім — підкорила Монблан.
"Я зрозуміла, що від таких подорожей я відчуваю втому й задоволення одночасно. І якщо до 2014 року це було моє хобі, то після переїзду до Києва — справою життя".
Підкорювачка гір
Тетяна згадує, опинившись у столиці, вона розуміла, що життя треба розпочинати наново. Їй хотілося зробити щось, щоб розкрилася її справжня сутність, показати, хто така Тетяна Яловчак.
"Тоді я вирішила підкорити Еверест. У період з 1982 по 2014 роки Еверест змогли підкорити лише 17 українців, я хотіла стати наступною. Зателефонувала своєму тренеру, він мою ідею підтримав. Хоча спочатку не повірив, що я дуже серйозно налаштована".
До початку експедиції залишалося чотири місяці. Тож Тетяна почала активно готуватися. Каже, інколи людям потрібне ціле життя, щоб наважитися й пройти відповідну підготовку, а вона поставила перед собою справжній виклик.
"Готуватися я почала у жовтні. І, щоб точно не зупинитися, у листопаді внесла частину коштів за експедицію".
На той час експедиція коштувала 60 тисяч доларів. Такої суми в Тетяни не було, тому вона організувала пресконференцію, де розповідала про свої плани. Головний акцент був на тому, що підкорювати найвищу точку планети буде вперше жінка-українка.
"І хоча ця новина викликала справжній фурор, зібрати необхідну суму мені так і не вдалося. Та ще й з’явилося багато таких собі порадників. Часто мені казали, аби я кинула свій задум й краще замислилася над створенням родини. Та мене це навпаки ще більше мотивувало йти до своєї мрії".
Тож, аби повністю оплатити експедицію, Тетяна продала свою квартиру у Донецьку. У квітні вона відправилася в експедицію, яка тривала 50 днів.
Переможна поразка
Попри те, що Тетяні вдалося підкорити Еверест, певною мірою вона вважає це поразкою.
"Мені вдалося втілити свій задум лише частково. Я хотіла не тільки піднятися на найвищу точку планети. Для мене було важливо стати першою жінкою-українкою, якій це вдалося".
Тетяна підкорила Еверест
Та першою Тетяні завадила стати Ірина Галай.
"Коли я готувалася до експедиції, багато разів брала участь у різних пресконференціях, давала інтерв’ю. І якось про мене дізналася Ірина, яка, надихнувшись, вирішила йти з нами. Коли побачила її в базовому таборі, була дуже здивована".
Тоді підтримкою для Тетяни став її тренер.
"Пам’ятаю, як він казав: "Таню, я знаю, що таке жити зі смертю. А чи зможеш ти так?". Спочатку я не розуміла до чого він мені це каже. Та він пояснив, що Еверест — то не місце для змагань. Перебуваючи на висоті, ніколи не вгадаєш, як відреагує мозок. Він запропонував мені йти на другий день після Ірини".
Тетяна дуже не хотіла поступатися, бо вклала багато сил і грошей для втілення власної мрії. На роздуми тренер дав одну ніч перед початком найважчого відрізка експедиції.
"Мені дуже важко давалося це рішення. Я розуміла — треба, щоб хтось з нас поступився, аби не влаштовувати перегони. Тому я вирішила йти наступного дня після Ірини".
Попри все це, Тетяна подолала надважкий шлях в експедиції. Каже, було неймовірно важко йти багато годин без зупинки, сну, зневодненим, з кисневою маскою, без їжі. При цьому на висоті розраховувати можна лише на себе.
"Найскладніше — дійти до висоти 8300 метрів. Останні дні я називаю "пекельним тижнем". Відбувалося все так: спочатку потрібно вийти з табору — це 5200 метрів, потім піднятися на 6400 метрів, потім — 7000 метрів, потім — 7800 метрів, потім — 8300 метрів. І ось коли з 7000 метрів ти підіймаєшся на 7800 метрів, то там уже немає сну, це при тому, що ти в кисневій масці, ти не хочеш їсти, твій організм уже повільно вмирає, хоча він і так усі ці дні помирав, оскільки висота 5200 — це не для людини, це не наша звична висота для життя. Ти стаєш все слабкішим і слабкішим. Ось, наприклад, щоб піднятися на висоту 7800 метрів, а потім на 8300 метрів, ми не спали 72 години".
Табір альпіністів
Просити про допомогу на такій висоті, каже альпіністка, — це аморально.
"Піднятися ти маєш сам і спуститися сам. Після висоти 8300 метрів починається вузька стежка, і тобі нею потрібно йти самостійно. Там неможливо, щоб тебе до себе прив’язав шерп, бо раптом ти впадеш, то потягнеш його за собою. А йти доводиться дуже зосереджено — мусиш пам’ятати, що тобі потрібно все побачити, когось обійти, що є страхувальна система. Тобто треба все перевірити, а мозок на цей момент зовсім втомлюється".
Велика мрія
Повернувшись з експедиції, Тетяна ще довго намагалася отямитися.
"Я поїдала саму себе. І не могла зрозуміти, як на фініші я могла поступитися. Навіть звернулася до психолога. Фахівець мені допоміг зрозуміти, що я дуже сильна, й для того, щоб відкрити двері, інколи треба зробити крок назад".
Та згодом, свої думки Тетяна перенесла у книгу "Підкори свій Еверест". Написала її за місяць.
Тетяна написала книгу "Підкори свій Еверест"
"Мені сказали, що ніхто не писав книгу за місяць, і для мене це стало тригером, викликом. Я відмовилася від поїздки в Норвегію, сходження на Казбек — я це все прибрала, бо розуміла — у мене є місяць. І я щодня писала. Це дисципліна. Це робота. І я таки змогла! Коли я віддала рукопис, мені сказали, що такого не буває. Я їм відповіла: "Вітаю, тепер буває".
Трохи згодом Тетяна пообіцяла собі, що обов’язково компенсує все те, що не отримала під час підкорення Евересту.
"Я вирішила підкорити сім найвищих вершин семи континентів. Це я анонсувала під час пресконференції після повернення з експедиції. Та якби ж я знала, що таку саму мрію озвучить й Ірина. І мені це було дуже важко сприйняти".
Однак Тетяну це не зламало. Вона розпочала підготовку. Першим випробуванням став пошук коштів на експедиції. Треба було знайти чверть мільйона.
"На той момент я вже підкорила чотири вершини. Залишалися три: Аляска, Антарктида та Гвінея. Знайшлися добрі люди, які допомогли мені матеріально. І свій задум я втілила "на відмінно", ставши першою українкою, яка підкорила сім вершин".
18 грудня 2017 року альпіністка піднялася на пік гори Вінсон в Антарктиді — там вона завершила програму "7 вершин" і здійснила свою велику мрію.
Тетяна стала рекордсменкою
Зараз Тетяна розпочала нову програму з підкорення семи вулканів.
"Наразі я підкорила п’ять. Через повномасштабну війну все призупинилося, і майже на рік я взяла паузу. Та, як сказав мій знайомий військовий, життя триває. Тож тепер я готуюся до нових експедицій і сподіваюся, що закрити свій проєкт зможу вже цього року".
Інша реальність
Паралельно зі спортом Тетяна багато виступає менторкою для великих компаній.
"Я дуже люблю людей. Мені подобається з ними спілкуватися та надихати. Особливо — школярів і студентів. Щиро радію, коли мої виступи когось чіпляють та мотивують".
Тетяна стала найпопулярнішою менторкою
Крім того, Тетяна активно допомагає нашим військовим.
"У мене простий принцип: якщо ти не там — треба допомагати. Для мене важливо бути корисною для наших захисників. Напевно, я зрозуміла, що коли приходжу просити в когось допомоги, мої звання, мої перемоги відіграють велику роль. Моє ім’я працює й спонукає на дії. Ті, до кого я звертаюся, розуміють, що я йду до конкретної мети. Тому ніколи не прошу гроші. Я прошу конкретні речі, які необхідні нашим воїнам".
Тетяна згадує, з перших днів повномасштабної війни вона шукала бронежилети, шоломи.
"У хлопців були "плити", але їх не було куди вставляти. Тому ми шукали тих, хто пошиє. Швачки працювали днями та ночами. Була страшенна втома, а ще й хаос від нерозуміння, але ми працювали всупереч всьому".
Тетяні вдавалося знаходити й ліки, організовувати доставку та перевезення на фронт.
"Я і сама часто їжджу на Донеччину до наших хлопців. Коли вночі спиш і чуєш вибухи, то це сприймається нормально. А ось коли я повертаюся й чую вибухи в Києві, не можу заплющити очі".
Тетяна часто буває на Сході
За свою спортивну кар’єру Тетяна багато ризикувала. Та там, на фронті, вона відчула інше життя.
"Там взагалі життя сприймається по-іншому. Думаю, тих, хто живе далеко від прифронтових міст та селищ, треба возити туди, аби вони подивилися на наших сильних захисників, відчули ту атмосферу та подивилися, яка колосальна робота та боротьба триває. То взагалі — інша реальність, яка нікого не залишить байдужим. І тільки після побаченого ніхто не зможе стояти осторонь".
Обстріл драмтеатру у Чернігові
Оскільки Тетяна витрачає багато сил та ресурсів на допомогу військовим, у серпні вона приїхала до Чернігова на виставку дронів. Каже, на фронті завжди існує в них потреба.
"Я їхала на цей захід цілеспрямовано. Коли добралася, ще довго блукала. Думала, виставка буде десь у підвальному приміщенні, й була дуже здивована, що вона відбудеться саме у будівлі Драмтеатру".
Тетяна разом зі знайомим пройшли реєстрацію. Захід розпочався з виконання Державного Гімну й хвилини вшанування загиблих воїнів.
"І тут оголосили повітряну тривогу. Я не думала, що щось може статися, та організатори наполягли на тому, щоб учасники або пройшли до бомбосховища, або розосередилися й не стояли в купі".
Виходячи з зали, Тетяна побачила гарну велику люстру.
"Я дуже люблю такі блискучі речі. Думала, що треба її сфотографувати, але вирішила це зробити після повернення. Хоча всім постійно кажу, що робити треба все одразу".
Машина, якою Тетяна приїхала до Чернігова, стояла неподалік. Тож вона думала піти до неї, щоб переодягнутися.
"Та неподалік побачила храм, вирішила піти туди й поставити свічку, бо якраз того дня був Спас. І це мене врятувало. Від театру до храму пройти треба було метрів 500 алеєю. Та коли я пройшла половину шляху, почула гул ракети. Обернулася й побачила, як вона влетіла у будівлю Драмтеатру. На собі я відчула той жар, але не злякалася. Бо коли їздила на Схід, була у артилеристів і там чула схожі звуки".
Росіяни обстріляли Драмтеатр у Чернігові
Люди, що були поруч, почали кричати. Багато тих, хто йшов з церкви, кидали кошики з яблуками, а самі падали на землю.
"Було нестерпно боляче бачити паніку. Особливо — страх у літніх людей та малечі. Пам’ятаю, як плакала маленька дитина й тулилася до батька".
Тетяна зі знайомим рушили до своєї автівки.
"Вибуховою хвилею машину понівечило, повилітало скло. Але на ній ми змогли поїхати, щоправда, дуже повільно. Доїхали до найближчої автомийки, там нам допомогли хоч якось привести машину до ладу, позбирати скло. За це навіть грошей не взяли".
Такий вигляд мала автівка Тетяни та її приятеля
Потім Тетяна з другом повернулися до Києва.
"Доїхали до Володимирського собору. І там залунав такий дзвін дзвонів. Я сіла на бордюр поруч і подумала: "Боже, що зі мною відбувається". А потім зайшла до собору й поставила свічки, які так і не встигла поставити у Чернігові".
Зараз у українців одна мета на всіх
Наступного тижня після повернення з Чернігова Тетяна знову зібралася в поїздку на Схід.
"Мене намагалися зупинити, але як? Розумію, що зараз ми маємо докладати максимум зусиль задля перемоги. Коли мене питають, звідки я беру мотивацію та сили, можу напевно сказати, що зазвичай я беру їх від людей. При чому від тих, які постійно на щось чекають. Та треба пам’ятати, що нам ніхто нічого не винен, ми маємо самі виборювати, працювати, аби отримати бажане".
Найбільше зараз Тетяна мріє, аби український паспорт став таким, отримати який було мрією багатьох людей у світі.
"Я хочу, аби люди з різних країн приїжджали в Україну й хотіли отримати наш паспорт, наше громадянство. Щоб всі відчували нашу потужність і міць. Не знаю, звідки у мені прокинулася така бандерівка. Я ж довго жила на Донеччині, де було все російськомовне, було уявлення про братські народи. Не розумію, чому я тоді, у 2014 році, не до кінця змогла осмислити те, що відбувається".
Тетяна каже, бути переселенцем — це бути самотнім.
"У нас забрали будинки, роботу, міста і взагалі життя в цілому. І якщо є сильні люди, які змогли розпочати все наново, то таких одиниці. Переважна ж більшість людей — ті, хто перебуває у страшенній депресії. І їм, і цивільним, і військовим дуже потрібна допомога".
Тетяна постійно допомагає військовим, тож збори для неї на потреби захисників не закінчуються ніколи, принаймні, поки триває війна. Вона відкрила банку для донатів, які потім перетворюються на потрібні і важливі речі для наших оборонців. Свій внесок можете зробити і ви: задонатити на Перемогу.
"Зараз у нас одна спільна мета — вигнати ворога з наших земель. І в день нашої перемоги я хочу накрити великий стіл, який застелю білою скатертиною. Ми зберемося з близькими, друзями, воїнами, тими, хто буде поруч і вшануємо кожного, хто ціною власного життя, здоров’я подарував нам таку можливість".
Свої в Telegram 
