У нього пусті очі і тіло в синцях. Мого коханого “Відьмака” окупанти засудили до 29 років ув’язнення
З Діаною Криницькою, нареченою “Відьмака”, познайомилася на одній з акцій на підтримку полонених бійців “Азову”. Дівчина приїхала з Житомира до Києва спеціально, аби вкотре нагадати суспільству про захисників Маріуполя, які понад 530 днів знаходяться за ґратами на ворожій території. У монолозі для Свої Діана розповіла про знайомство та життя з коханим, поїздку в Маріуполь незадовго до повномасштабного вторгнення, останні розмови перед здачею в полон та боротьбу за нареченого.
Коли мати захворіла, коханий став міцною підтримкою
Я сама родом із Вінницької області, наразі живу у Житомирі. З Іваном знайома з дитинства — ми жили в сусідніх селах, але не спілкувалися. Після дев’ятого класу пішла вчитися на юриста до коледжу, мені тоді було 15 років. Іван теж вчився у цьому навчальному закладі, на технолога.
Діана (зліва) приїхала до Києва з Житомира, аби вкотре нагадати про полонених "азовців"
Через рік ми стали гуляти в одній компанії друзів і з часом я помітила, що він наче почав більше приділяти мені уваги. Не знаю як це пояснити, але я не бачила в ньому свого майбутнього хлопця, чомусь здавалось, що то не моє, але то тільки здавалось. Бо з часом він дійсно вразив своєю впертістю, наполегливістю і взагалі своїм ставленням до мене. Нам цікаво було одне з одним, Іван був веселим і дуже турботливим.
Одного разу в мою сім'ю прийшла погана звістка — мамі діагностували рак. Це були максимально тяжкі часи для мене, але підтримка Вані давала мені сил триматись, за що я йому дуже вдячна. Адже навіть найкращі подруги мене так не підтримували, як це робив він. І так з часом ми почали зустрічатися. У нас не було якоїсь дати, коли це відбулось, все відбувалось само по собі.
Стосунки на відстані
Через пів року Іван поїхав до Києва, де продовжив навчатись, а я залишилась. Пам'ятаю, як було важко, адже ми були постійно на відстані, бачились раз на місяць. Потім він кинув навчання і поїхав за кордон працювати: спочатку чекала його 3 місяці з Польщі, а потім ще 3 місяці з Німеччини. Коли Ваня повернувся з-за кордону, одразу підписав контракт на 3 роки з Національною гвардією України у Житомирі. Я закінчила навчання в коледжі, вступила в університет на заочну форму навчання і переїхала до нього. Пам'ятаю, яка я була тоді щаслива, адже на той момент ми зустрічалися майже три роки, але не пробували жити разом.
Діана з Іваном були щасливі разом
Наше щастя тривало рік. Не можу передати словами, як же ціную ті моменти разом. Все було круто, нам було добре разом. Я працювала, Ваня служив, займався спортом — кросфіт, джиу-джитсу, ММА і рукопашний бій, їздив на змагання і знаходив час навіть тренувати дітей — вчив їх самозахисту. Вони його дуже любили. Але Ваня розумів, що цього замало, хотів розвиватись і досягти чогось більшого. Його друг тоді служив в “Азові”, багато розповідав про службу.
Іван постійно займався спортом і їздив на змагання
І Ваня захопився. Без вагань вирішив перевестись туди. Спочатку я була не в захваті, адже це Донецька область і недалеко від лінії фронту, знову відстань між нами. Але це його рішення і я знала, як це було важливо для коханого. Я підтримала його.
Востаннє була в Маріуполі за 3 дні до війни
У березні 2021 року він поїхав. Вигадав собі позивний “Відьмак”. Він повʼязаний з компʼютерною грою за мотивами серії романів з однойменною назвою, Ваня дуже захоплювався грою, всі цикли книг перечитав. А серіал нам подобалося разом дивитися.
Між нами знову відстань, але інших варіантів не було, я не могла до нього переїхати, адже він жив на базі військової частини, тому коли була можливість їздила до Маріуполя. 18 лютого 2022 року знову приїхала до коханого.
Тоді для нас найбільшою проблемою було знайти заклад, де можна нормально поїсти, куди краще сходити на прогулянку, яке кіно подивитись. Зараз все це згадую і стає смішно, бо все це ніщо у порівнянні з сьогоденням.
21 лютого, у день від’їзду з Маріуполя, ми планували наступну зустріч в березні. Так чекали на літню відпустку, хотіли поїхати до Німеччини.
А через три дні моє життя перевернулося на "до" та "після". Коли почалося повномасштабне вторгнення, десь о шостій ранку мені зателефонував Ваня, я тоді була у Житомирі.
— Кохана, ти як? Чи все у тебе добре?
Я зрозуміла, що щось не так, адже в такий час він ніколи не телефонував.
— Все добре, Іване, а чому ти так рано телефонуєш? Щось трапилось?
Але він чіткої відповіді не дав, просто сказав, що любить мене, пізніше зателефонує і відключився. Потім одразу до мене почали телефонувати — спочатку подруга і вже потім рідні, щоб я швидко збирала речі і їхала додому до батьків, в село на Вінниччину, адже почалась війна. Спочатку я була в ступорі, одразу почала телефонувати Вані, він не брав слухавку. Я за свою безпеку не так хвилювалася, як за нього. Нарешті він відповів на мій дзвінок, сказав, що все складно і щоб їхала до батьків, там безпечніше.
Здебільшого ми листувалися, я постійно намагалась підтримувати коханого, що вірю в нього, що він надзвичайно сильний і боротиметься до останнього.
Моє серце розривалось, коли писав, як він хоче їсти
У квітні Іван приблизно тиждень не виходив на зв'язок. Словами неможливо передати як це страшно. Зв'язок з ним різко обірвався, саме тоді коли був прорив на “Азовсталь”. У ті дні дуже багато воїнів загинуло. Я не переставала вірити в найкраще, і 16 квітня він відписав: “Привіт, живий”. Я була безмежно щаслива.
По нашим 24/7 працювала ворожа техніка, надважкі авіабомби, артилерія, фосфор і багато чого іншого. На заводі був “Старлінк”, тому іноді нам вдалося листуватися. Ваня тримався, я продовжувала підтримувати. Писав, як сумує і хоче миру, скоріш додому. Моє серце розривалось, коли писав, як він хоче їсти. Вони їли раз на день дуже маленькими порціями.
16 травня Ваня різко змінився. Це було дуже помітно по тому, як він відповідав і з часом написав те, чого я так боялась — про здачу в полон. При виході він написав: “Чекай, я скоро буду”. Мені було важко від такої новини, а як йому — навіть не уявляю. Невідомість, що буде далі, чи взагалі ще побачимось? В голові тоді було стільки питань і всі вони без відповідей. Але я для себе зрозуміла, що не маю права опускати руки. Я в нього дуже вірю і вірила в наше щасливе майбутнє. Все що я могла зробити для коханого — підтримати. Він пообіцяв триматись і зробити все можливе, аби тільки вижити. Я пообіцяла дочекатись.
Листування Івана і Діани перед полоном
18 травня Ваня вийшов з “Азовсталі”, здався в так званий “почесний полон на 3-4 місяці”. Згодом стало відомо, що його вивезли до Оленівки, іноді навіть вдавалося йому виходити на звʼязок, писав, що все добре, любить мене і сподівається, що скоро зустрінемось. Я раділа навіть цьому, що Ваня міг мені хоча б один раз на місяць відписати, він живий і це найголовніше. У вересні 2022 року після великого обміну полоненими йому вдалося ще раз написати. І відтоді — тиша.
Ці порожні очі не забуду ніколи…
24 грудня 2022-го отримала повідомлення від друга Вані. То була ціла стаття в російській газеті про нього. Там була світлина коханого. Навіть зараз мені так боляче це згадувати, бо на фото було видно сліди катувань на тілі. Ці порожні очі я ніколи не забуду. Як же сильно він схуд, навіть уявити важко, що йому довелось пережити.
"Азовець" Іван Бочкарьов і досі у полоні росіян
Я читала статтю, не з першого разу мені вдалось це зробити. В голові не вкладається, як таке взагалі можна писати про нього. Ваню почали звинувачувати у вбивстві цивільних і описували деталі, як він вбивав. Згодом написали, що за це його мають засудити.
Я не повірила в це. Кожен обмін так чекала дзвінка і так мріяла почути його голос. Але ні, замість обміну я знаходжу нову інформацію — його засудили на 29 років суворого режиму.
Цю інформацію побачила 13 вересня в одному з телеграм-каналів. Потім на російських сайтах знайшла повну статтю зі світлинами Івана і його побратима Дмитра.
За повідомленням пресслужби російського слідчого комітету, у березні 2022 року українські бійці Іван Бочкарьов та Дмитро Канупер начебто з автоматів розстріляли автівку з двома місцевими мешканцями. Обидва чоловіки, які їхали в авто, за твердженнями загарбників, загинули. Також, окупанти наголошують, що від рук українських бійців загинула ще одна людина. Нібито вони “розстріляли ще двох неозброєних мирних жителів, які пересувалися вулицею, і не становили для них загрози. Від отриманих поранень один чоловік помер на місці, а іншому вдалося втекти до безпечного місця”.
Подібні звинувачення росіяни вже приписували іншим полоненим українським військовим. 31 травня бійця “Азову” на псевдо “Раш” Максима Кондрашева засудили до довічного ув’язнення. Тоді російські ЗМІ написали: “Перебуваючи на бойовій позиції, він помітив автобус марки "Мерседес Спрінтер", що рухався в його напрямку, з мирними жителями, і відкрив по ньому вогонь. Внаслідок отриманих поранень 4 особи загинули”.
Хочу, щоб не тільки рідні боролися за визволення полонених
Тоді у мене було лише одне питання — за що йому це все? За те, що захищав свою країну? За те, що боровся за наше життя? Знаю наскільки він добра людина, Іван завжди був справедливим. Мені важко жити з думкою, що я можу спокійно спати, працювати. Можливо, це неправильно, але мені іноді соромно, що я тут, у безпеці, а він там в пеклі, позбавлений усього. Наразі я взагалі не знаю де він, звістки ніякої немає.
Тепер я борюся за нього, 18 місяців сенс мого життя перебуває у полоні. Я сподіваюся, що моя віра та моє кохання дають йому сил триматись. Я вірю в наше щасливе майбутнє.
Діана вірить у повернення свого коханого "Відьмака"
Хочу, щоб не тільки рідні полонених боролися і нагадували про них. Хочу, щоб всі про них нагадували, пам'ятали та боролися допоки останній полонений не повернеться додому!
Я бачу, що вже багатьом війна набридла, багатьом не до війни вже, але це не дає вам жодного права забути про “Азов”, про їхній подвиг і що вони зробили для нашої свободи. Мій стан зрозуміють тільки ті, хто в такій же ситуації, дуже важко, коли люди досі не розуміють що таке полон для “азовців” і чому наші воїни там взагалі.
Свої в Telegram 
