Андрій Аскеров з Добропілля втратив ногу на фронті. Нині він працює у ТЦК і мріє стати тренером
Андрій Аскеров народився у Душанбе (Таджикистан), на батьківщині його матері. Та коли у 1988 році загострилися прикордонні сутички із сусіднім Узбекистаном, родина вирішила виїхати на Донеччину, звідки родом батько Андрія. Оселилися у Добропіллі. Там чоловік працював на двох шахтах, а у вільний час займався волейболом. З початком повномасштабної війни Андрій пішов у військо, аби борони Україну від окупантів. На фронті, рятуючи побратима, він підірвався на ворожій міні. Вижив, але втратив ногу. Відновитися зміг завдяки підтримці дружини. Про те, як склалося життя після поранення та мрії Андрій розповів виданню Бабель.
Роботу шахтаря змінив на військову службу
Андрій вивчився у Покровську на зварювальника. Проте досить швидко зрозумів, що обрав не ту спеціальність. Тому, враховуючи специфіку регіону, став опановувати шахтарську професію.
«Якщо ти не був чиновником і не крав, то чесно заробляти нормальні гроші можна було тільки на шахті», — каже Андрій.
Він працював на двох шахтах Добропілля — «Алмазній» та «Добропільській». А у 20 років Андрій став шахтарем-прохідником — прокладав тунелі під землею, щоб у них могли видобувати вугілля гірники очисного забою.
В’їзд на шахту «Алмазна»
«Ти постійно в грязюці, чорний, втомлений, — каже Андрій. — У прохідників мало повітря, бо ми завжди перші йдемо. До цього звикаєш. Шахтарська праця робить людину фізично витривалою. Але жити без сонця було важко, особливо взимку».
Вид на терикон шахти «Добропільська»
Початок повномасштабної війни Андрій не очікував — був занурений у роботу, новин не читав, а з колегами на цю тему не говорили. Та вже 24 лютого від шахтарів він дізнався про обстріли Києва й Маріуполя. А пізніше й сам почув звуки вибухів.
«Я тоді на «Алмазній» шахті працював, і ми там часто перед спуском курили на ґанку. Перед ґанком — поле, за ним — Краматорськ. І звідти було чутно, як розбирають аеродром».
Тоді Андрій зрозумів, що сидіти й чекати на ворога не зможе — треба було щось робити. Тому, забивши вдома вікна фанерою, 4 березня пішов у Добропільський ТЦК. Там видали бойову повістку, проте сказали чекати вдома. Андрій повернувся на роботу. І вже за два дні отримав травму. Вагон вдарив Андрія, зламавши ребра і шийний відділ хребта. На реабілітацію пішло два місяці.
Після цього у травні 2022 року Андрій знову пішов до ТЦК. На цей раз його взяли до війська: чоловік потрапив до 81 окремої аеромобільної бригади.
Перше бажання було — гранату під себе
З літа 2022 року підрозділ Андрія тримав оборону під Святогірськом у лісі, який військові між собою називали «Шервудом». Тож воювати, каже Андрій, довелося фактично біля дому.
Андрій став на захист країни й воював поблизу дома
За декілька місяців у вересні бригаду вивели на відпочинок. Та вже наступного дня розпочався контрнаступ на Харківщині. Й Андрій з побратимами знову пішли у бій — штурмом рухалися у бік Лиману. На підході до міста вони звільнили село Дробишеве, замкнувши кільце довколо російської армії.
У жовтні підрозділ отримав інформацію про те, шо у посадці біля них може ховатися ворог. Андрій з побратимами рушив на дорозвідку. У посадці бійці майже одразу помітили протипіхотні й цілі вʼязки протитанкових мін.
Дорогою один з бійців підірвався на розтяжці, потім — другий, але вже на протипіхотній міні «пелюстка». Андрій з командиром рушили йому на допомогу й намагалися накласти турнікет. Тоді ж чоловік побачив ще одного побратима, який внаслідок вибуху отримав уламкові поранення. Андрій хотів надати допомогу і йому, та за два кроки й сам наступив на ще одну «пелюстку».
Андрію відірвало частину стопи, уламки влучили в ліву руку.
«Перше бажання було — гранату під себе. Бо кому я такий потрібен? Я дуже сильно люблю свою дружину і не хотів бути для неї тягарем. Схопився за гранату, але глянув — пацани поруч, не дай бог їх зачепить. Потім глянув на ногу — носка немає, пʼятка є — нормально, ще побігаємо».
Дружина — мотиватор і підтримка
З позицій пораненого Андрія намагалися врятувати різними шляхами: везли на БТРі, пікапі, переправляли човном через Сіверський Донець. Та врешті-решт доставили до однієї з лікарень Дніпра. Там чоловіку ампутували стопу.
Лише після операції Андрій вперше зателефонував дружині й розповів про поранення. Того ж дня Вікторія приїхала до коханого й одразу стала шукати, де можна протезуватися.
Андрій лікувався у кількох шпиталях України. Аби поставити біговий протез, йому зробили реампутацію.
Протез Андрія із символікою ДШВ
«Найважче в роботі з протезом — почати йому довіряти. Ти розумієш, що це не твоя нога, не відчуваєш його. Тому потрібен час, щоб почати на нього спиратися».
А ще, ділиться Андрій, дуже важливим мотиватором для нього стала дружина.
Андрій з дружиною
«Вона вчасно підтримувала, давала по шмарклях, ставила в стійло. Вона мені ніколи не казала, що я інвалід. Коли нема кому тебе підтримати — багато хто з хлопців бухає, закривається в собі».
Тепер працює у Маріупольському ТЦК
У січні минулого року Андрій повернувся до Добропілля. Спочатку хотів повернутися до війська, та командування йому відмовило. Натомість направило на службу в Маріупольський ТЦК, який переїхав у Добропілля. Тепер Андрій служить з ветеранами після поранень і колишніми полоненими.
У ТЦК Андрій опрацьовує документи мобілізованих й, каже, дуже часто пояснює чоловікам, чому вони мають долучитися до війська.
«Бували випадки, коли чоловіки казали мені: чого ви тут такі борзі, чого ви відсиджуєтесь і самі нічого не захищаєте? Я йому одразу ногу на стіл — і все, людина заспокоюється».
Попри все — повернувся до спорту
Ще змалку Андрій захоплювався волейболом і грав у місцевій команді. Хотів стати професійним спортсменом, та не дотягнув по зросту. У нього — 181 см, а потрібно хоча б 190.
Та від свого бажання не відступив і займався волейболом у вільний час. Він був капітаном команди шахтарів, грав у любительських чемпіонатах. А згодом став дитячим тренером.
Зізнається, був одним з небагатьох у місті, кому волейбол дійсно був потрібен. Тому возив своїх вихованців на змагання й за власні кошти купував їм м’ячі. Тепер один з вихованців Андрія грає в Українській Суперлізі з волейболу.
Андрій займався волейболом з дитинства
Отримавши поранення на фронті, Андрій розумів, що до спорту вже може не повернутися. Та знову його підтримала дружила. Ще у лікарні сказала: «Ти маєш грати у волейбол».
Тож за два місяці, як отримав біговий протез, після інтенсивних тренувань Андрій знову повернувся до спорту. У Добропіллі він відновив тренування з дітьми. Каже, спочатку було важко, бо вихованці фактично не дивилися в очі — вся увага була прикута до протезу. Та з часом звикли.
Андрій показує свій біговий протез
«Мені головне, щоб вони мене не жаліли. Іноді я бачу, як вони впʼятьох розриваються, намагаються мене прикрити, аби я тільки менше рухався. Тоді я починаю нервувати, кажу, що вони тупо забирають мій мʼяч і не дають грати. Тоді вибачаються і граємо далі».
Цьогоріч ворожі обстріли Добропілля стали частішими, місцева влада заборонила проводити тренування для дітей. Тож зараз Андрію вдається пограти з друзями та однодумцями десь за містом, де є хороший пісок і сітка.
А у травні Андрій зіграв за команду Маріупольського ТЦК між силовими структурами, у червні — у пляжний волейбол.
«Там всі вражені були, бо думали, що я просто після поранення. Але коли побачили протез — просто шок».
Андрій каже, після війни він хоче присвятити весь свій час тренерству.
«Є бажання, щоб волейбол у місті не загнувся. Хотілося б набрати малят, знову нервувати і психувати, а потім прийде час, коли вони виростуть, і буде приємно дивитися, як вони грають».
Свої в Telegram 
