“Якудза” грає у футбол на милицях. Він з воїнами з ампутаціями тренується у новій команді “Шахтаря”
Унікальна команда вже сформована: тут постійно тренуються 9 гравців
З роздягальні виходять чоловіки у спортивній формі — це футболісти новоствореної команди, назву якої оголосять вже скоро. Більшість з них пересувається на милицях, вони польові гравці. Ще двоє — воротарі, вони з ампутаціями рук — по одній у кожного. На полі їх зустрічає Іван Білько, саме він тренер цієї унікальної для нашої країни команди.
Учасники команди військових
Команда у повному складі
Вперше про створення команди заговорили на початку лютого. І вже за кілька тижнів відбулося перше тренування, на яке приїхали лише четверо військових. Але після розголосу новини про створення команди в ЗМІ та соцмережах швидко вдалося зібрати повноцінну команду. До складу команди увійшли гравці з різних підрозділів Збройних сил та Національної гвардії України. Зараз на постійній основі тренуються дев'ятеро гравців з 14. Тренування відбуваються по 2-3 рази на тиждень під відкритим небом і у приміщенні.
Спочатку футболісти виконують спеціальну розминку — це вправи на формування рухових навичок. За словами Івана Білька, ці вправи дозволять футболістам швидше рухатися, а їхні суглоби стануть мобільнішими.
Підтримати хлопців приїхав Тарас Степаненко. Капітан “гірників” зараз травмований і тренується окремо від команди.
“Дуже важко, коли війна забирає хлопців, і забирає їхнє здоров’я. Я, як спортсмен, знаю, коли ти травмований і не можеш на полі робити свою справу, це дуже важко психологічно, ментально і фізично.
Люди, які повертаються з війни мають психологічні травми, і ми маємо їм допомагати. А спорт, я вважаю, велика гавань, яка допомагає людям відновлюватись, знайомитись з іншими людьми, не закриватись, а бути соціально активними і просто насолоджуватись життям навіть у такий важкий час”.
Строковиком в АТО був під Маріуполем, після повномасштабного вторгнення — на позиціях під Донецьком
Ярослав Полєжаєв із селища Катеринівка, поблизу вщент знищеної Мар’їнки. Зараз батьківщина Ярослава на лінії вогню і контролюється українською армією.
“Після закінчення школи я переїхав до Донецька, вступив до коледжу будівництва та архітектури. Я не довчився на будівельника-інженера, бо розпочалася війна і я повернувся додому. У 2016-му мене призвали до армії, й з іншими строковиками я був на третій лінії вогню під Маріуполем, тому безпосередньо в боях не брав участь. Через рік демобілізувався, працював у сфері фінансів”.
Ярослав Полєжаєв і Ганна Курцановська
З початком повномасштабної війни, у березні 2022, Ярослав потрапив у 23-й окремий мотопіхотний батальйон “Хортиця”. Був на посаді розвідника.
“Ми стояли навпроти Донецького аеропорту, на позиції “Подвал”, ще під час АТО її називали “Муравейником”. Також на позиції “Юхим”, поруч з селом Спартак. А далі вже промзона, Авдіївка. Майже півтора року без жодного поранення, ми навіть з побратимом Сашком “Греком” дивувалися. А влітку 2023 року це сталося — я дістав поранення, згодом і побратим. На той час я вже перейшов до іншого підрозділу, тож про його поранення дізнався не одразу. Він пройшов реабілітацію і повернувся в стрій, але, на жаль, Олександр Волков 16 лютого загинув".
Викликав вогонь на себе і танковим снарядом травмувало ногу
21 липня 2023 року — день, який закарбується у пам’яті Ярослава на все життя. Він тоді був на Лиманському напрямку.
“Спочатку був півторагодинний бій. Залишилися без боєкомплектів, без нічого. Довелося на себе викликати вогонь. Ворог відступив, і ми теж, бо у мене залишився тільки ніж і автомати “двохсотих”. По нам працював танк, і коли ми відходили, вийшли на точку евакуації. До тих хлопців, які там стояли, хотіли виїхати на свою базу та отримати подальші вказівки, запитати, чому за півтори години не прийшла до нас допомога. Але в цей момент позаду прилетів танковий снаряд. Поруч зі мною було ще троє побратимів, серед них друг “Їжачок”, і так вийшло, що поранило лише мене. Перша бронемашина під’їхала, але через те, що ворог продовжував гатити, БМП поїхала без мене. А через деякий час під’їхала друга і на ній мене транспортували до польового шпиталю”.
Ярослав "Якудза" Полєжаєв
Ярослав каже, він одразу, ще в окопі, зрозумів — ногу не врятувати, бо уламки від снаряда влучили в коліно.
“В запарі побратими спочатку наклали турнікет на ліву ногу, не зрозуміло, де саме поранення. Бо всі штани були залиті кров’ю. Я кажу, давайте на іншу ногу швиденько. Зараз ті хлопці, хто тоді були поруч зі мною і допомогли, за що я їм вдячний, всі живі-здорові та продовжують знищувати ворогів”.
Тренер відпрацьовував всі вправи на собі, теж пересувався по полю на милицях
Зізнається, що після ампутації впав у відчай. Його пригнічувала думка — як жити далі? Ще вчора Ярослав міг вільно пересуватися, ганяти м’яча, а сьогодні — він людина з першою групою інвалідності. Ще в мирні часи Ярослав професійно грав у футбол, представляв ДЮСШ міста Вугледар, міста, яке, як і Мар’їнка, тепер існує лише на карті.
“Першою новину прочитала мама, вона її мені й розповіла. Одразу подзвонив по вказаному у новині номеру телефону. Для себе я побачив шанс продовжити займатися улюбленим видом спорту. Раніше грав на позиції центрального захисника, як зараз буде — поки не знаю”.
До повномасштабної війни Ярослав професійно грав у футбол
Після розминки тренер дав підопічним нове завдання — вправи на переміщення з відпрацюванням точності паса та завершальним ударом. А далі підхід до журналістів. Богдан Білько каже, перш ніж давати ці вправи гравцям, відпрацьовував їх на собі: ставав на милиці та піджимав одну ногу. Формат гри — шестеро футболістів на полі та один у воротах. І без офсайдів. Але, за словами тренера, коли команда зіграється, без сумнівів це буде яскравий футбол. І гра зацікавить всіх, не тільки людей з ампутаціями.
Ярослав Полєжаєв
“Це новий досвід не тільки для них, але і для нас. Думаю, що у нашої команди буде дуже хороша інтенсивність розвитку”.
Футбол заради об’єднання та реабілітації військових з ампутаціями
А наприкінці тренування чоловіки розділилися на дві команди й взяли участь у двосторонній грі на обмеженій ділянці поля. Головна мета створення команди — об’єднання та реабілітація військових. У майбутньому команда братиме участь у європейських змаганнях. Про це говорить керівник департаменту комунікацій і стратегічних рішень ФК “Шахтар” Юрій Свиридов.
“Адаптивний футбол — поширена практика в усьому світі. Як соціально відповідальний клуб, ми прагнемо створити всі умови для того, щоб герої, які віддали своє здоров'я, захищаючи країну від ворога, могли повернутися до нормального та активного життя. Ми повинні розвивати футбол в нових реаліях. Раніше ми представили жіночу команду, тепер — військові з ампутаціями. Вважаю, що таку ініціативу за можливості мають підтримати й інші клуби Прем'єр-ліги”.
Ганна Курцановська з командою
До 2014 року, до окупації Донецька, Ярослав постійно відвідував матчі “Шахтаря”. І хоча минуло вже 10 років, він і досі пам’ятає останню гру, на якій був присутнім: 27 лютого 2014 року на стадіоні “Донбас Арена” відбулася 1/16 фіналу Ліги Європи. “Гірники” билися проти чеської “Вікторії” (Пльзень). Тоді матч почався з хвилини мовчання в пам’ять за загиблими на Майдані. Ярослав вірить, що Донецьк буде українським і він обов’язково ще побачить гру “Шахтаря” з трибун цього стадіону.
Хто ще грає у складі команди
Іван Горулько. 29 років. 12 бригада НГУ “Азов”. Ампутація: нога.
Родом з Полтави. Займався регбі та єдиноборствами. Виступає за активний спосіб життя, підтримує своїх побратимів, один з перших гравців, які прийшли в команду.
Андрій Кузьменко, 43 роки. Окрема Президентська бригада ім. Богдана Хмельницького. Ампутація: рука.
Народився у Києві, виріс у Бахмуті. З 15 років жив у Києві та Київській області. До повномасштабної війни працював спеціалістом з малярних робіт в архітектурно-дизайнерському бюро. Футбол — новий вид спорту для Андрія. Любить активну гру, вболіває за «Шахтар» та український спорт.
Владислав Москаленко, 23 роки. 12 бригада НГУ “Азов”. Ампутація: нога.
Родом з Черкащини. За кілька днів до повномасштабного вторгнення він отримав найщасливішу звістку у своєму житті — він стане батьком. Дочекався народження доньки Мілани і добровольцем пішов захищати нашу країну. На бойовому завданні у Кремінній дістав поранення. Ворожий дрон скинув міну в окоп, Владислав був за метр від епіцентру вибуху.
Олександр Ковальчук, 21 рік. 12 бригада НГУ “Азов”. Ампутація: нога.
Родом з Рівненщини, потім переїхав до Черкащини. Займався футболом до того, як переїхав на Черкащину. Хотів стати військовим. Батько Олександра рекомендував йому спочатку пройти строкову службу та визначитись — підходить це йому чи ні.
Ярослав Полєжаєв, 28 років. 23-й окремий мотопіхотний батальйон “Хортиця”. Ампутація: нога.
Родом з Донеччини. Багато грав у футбол, працював у сфері фінансів. Палкий вболівальник «Шахтаря», до 2014 року відвідував матчі команди у Донецьку.
Валентин Романюк, 22 роки. 3-тя Окрема штурмова бригада. Ампутація: нога.
Родом з Волині. До війни навчався у Шацькому лісовому коледжі. З дитинства грає у футбол, виступав на районних та обласних чемпіонатах за команди з Волині. Пішов у військо з початку повномасштабної війни.
Богдан Молочко, 26 років. 241 бригада ТрО. Ампутація: рука.
Родом з Чернігівщини. До 22 років грав у футбол на обласному та районному рівнях, виступав у аматорських чемпіонатах Києва з футболу. Повернувся з Польщі та приєднався до українського війська на початку повномасштабної війни.
Свої в Telegram 
