Я в Запоріжжі, аби бути ближче до дому. Ірина Чорна вірить, що її офіс запрацює у вільному Донецьку
Поїхали на море й не повернулися. Запорізька активістка та громадська діячка Ірина Чорна виїхала з рідного Донецька влітку 2014-го року. Жінка каже, що відпустка з сестрою та дітьми закінчилась евакуацією у Запоріжжя, бо в Донецьку стало дуже гучно. І її мама попросила не повертатися поки що. Так Ірина більше й не повернулася, хоча дуже сумує за рідним домом. Для Свої жінка розповіла про адаптацію у Запоріжжі та про роботу у благодійному фонді “ПосмішкаUA”.
З купальниками в Запоріжжя
Хоч і минуло вже десять років, та Ірина і досі згадує рідне місто з теплотою.
“Донецьк до війни я пам'ятаю, як найкраще місто на планеті. Це було проривне молодіжне місто. Місто троянд. Дуже чисте, красиве. Пізніше стало містом футболу. Для мене це було місто щастя”, — пригадує Ірина рідний Донецьк.
13 червня 2014 року родина відправилась у відпустку на море на два тижні. Потім затримались ще на два, але час було повертатися додому.
Ірина розповідає, що перед відпусткою бачила заворушення в Донецьку, сама виходила на донецький Майдан. Втім, не вірила, що все закінчиться окупацією.
Ірина Чорна з донькою
“Звісно, я бачила в місті чужих людей, але я не могла їх ідентифікувати — хто вони і звідки. Я бачила людей зі зброєю, але вони були в цивільному одязі. Потім, коли ми вже приїздили до ОВА, де були барикади, то там вже були люди у військовому одязі. Було зрозуміло, що там все перемішано, й різні люди. Але то були не шахтарі.
Я ходила на місцевий Майдан, але коли перша людина там загинула, то перестала ходити, бо сама виховую дитину. Бо розуміла, що у моєї дитини нікого не залишиться, якщо щось станеться зі мною”, — каже жінка.
Донецька область
Ірина говорить, що за десять років багато чого викреслила зі своєї пам'яті. Втім, пам'ятає гасла сепаратистів про “автономію Донецька”, “децентралізацію” тощо.
“Я настільки була впевнена, що втрутиться влада, зайдуть українські війська і все закінчиться… Всім казала, що це не надовго, що все владнається. І на море я їхала з такими ж думками — я була впевнена, що повернусь до свого українського Донецька”, — ділиться Ірина.
Ірина Чорна
Не могла повірити
Як активістка, Ірина спілкувалась ще тоді зі своїми земляками, які бачили, як йшли ворожі танки в Донецьк, але їх пропускали, бо не було команди стримувати. Відсутність тоді сформованої влади в Україні стала шансом для ворога швидко захопити частину Донецької області.
Втім, через деякий час прийшло усвідомлення реальності — росіяни окупували Донецьк. Ірина разом з донькою залишилась у Запоріжжі.
Активістка підкреслює, що тоді суспільство було не готове до тимчасово переміщених громадян.
“Оце некрасиве слово “переселенці” часто використовують, навіть не ВПО. Дехто казав навіть “біженці”, не розуміючи, що не може бути біженців всередині своєї країни. І тоді я пам'ятаю такі настрої, коли казали, що донеччани чи луганчани самі чекали “русский мир”. Були різні історії”, — згадує Ірина Чорна.
Ірина з донькою
Через ці наративи дуже важко було знайти роботу чи житло. Ірина більш-менш знала Запоріжжя, бо раніше часто приїздила в гості до тітки. Але швидко влаштуватися на роботу все одно не вийшло, бо ніхто не брав. Майже пів року довелося жити на гуманітарці.
“Я пішла у Червоний Хрест і побачила оголошення, що потрібні волонтери. Тож я вирішила, що не можу просто так брати допомогу, а хочу волонтерити. Тому почала працювати волонтеркою в обласному Червоному Хресті. Я стояла біля супермаркету й раздавала набори гуманітарних продуктів внутрішньо переміщеним особам. То моя родина раз на тиждень могла отримати пакет продуктів. З Донецька евакуювались мої рідні. Загалом у нас у родині було 14 людей”, — розповідає Ірина Чорна.
Ірина Чорна
Нова робота
Згодом Ірину запросили на постійну роботу в організацію Червоного Хреста, де вона пропрацювала кілька років. Водночас активістка й менеджерка постійно підвищувала свою кваліфікацію, проходячи тренінги. Завершила Академію Миру в Сараєво (Боснія і Герцоговина).
“Я почала працювати над собою, бо мені було цікаво, як ще можна зупинити війну, якщо не зброєю. Теми діалогів, подолання конфліктів — я прям туди йшла, бо мені дуже хотілось все це знати. Там я познайомилась з програмною директоркою фонду “ПосмішкаUA” Анею Черновою”, — розповідає активістка.
Колектив фонду "ПосмішкаUA"
Вже вісім років Ірина Чорна працює проєктною менеджеркою у благодійному фонді “ПосмішкаUA”.
Доньці Ірини нині 18 років, Запоріжжя для неї вже рідне місто.
“Ми якось поїхали в Тернопільську область, так донька сказала мені: “Мама, я буду жити або в США, або в Запоріжжі”
Фонд “Посмішка” веде проєкти психосоціальної підтримки людей, протидії гендерно обумовленому й домашньому насильству, освітні, дитячі й дорослі.
“Проєкти різні, їх багато: починаючи з гуманітарних в чистому вигляді, закінчуючи ремонтом бомбосховищ. Працюємо з цивільними й родинами військових. Виходячи з того, яка є потреба. Ми також допомагаємо повертати дітей, які були депортовані на територію росії або з окупованих територій. Як тільки діти повертаються, то ми допомагаємо такій родині практично всім — від одягу, до психологічної підтримки та пошуку житла”.
В колективі
Зараз активістка мріє про Перемогу України й роботу з “ПосмішкаUA” у рідному Донецьку.
“Колись дуже давно ми говорили з дівчатами з “Посмішки”, якою буде Україна після Перемоги. Тоді ми думали, що точно відкриємо офіс в Донецьку, тому що до повномасштабної війни у нас був офіс у Бахмуті, якого зараз вже немає. Але про майбутній донецький офіс я сказала: “Дівчата, ви як хочете, а я буду ним керувати — це буде мій офіс”, — ділиться Ірина Чорна своєю мрією.
Нині Ірина залишається у Запоріжжі, аби бути ближче до рідного Донецька.
Свої в Telegram 
