Це було витончене фізичне насильство. Історія морпіха Юрія Гульчука, який у полоні втратив мову
14 вересня 2024 року в Україну з російського полону повернулися 102 військових. Серед них — захисник Маріуполя Юрій Гульчук, який пробув у неволі понад два роки. Відео щемливої зустрічі звільненого морпіха та його матері облетіло мережі: на ньому пані Мілана Компанієць обіймає сина, а він не може промовити ні слова. Відразу після обміну його машиною «швидкої» доправили в реанімацію однієї з київських лікарень. Лише згодом він розповів матері про пережите та свої відчуття. А нещодавно родина поділилася своєю історією з Громадським.
У пошуках сина
Юрій вивчав китайську мову у Київському національному лінгвістичному університеті. Після закінчення другого курсу, восени 2021 року, вирішив піти на строкову службу. А за два тижні до початку повномасштабної війни підписав контракт з 36 бригадою морської піхоти й ніс службу в Маріуполі.
Морпіх Юрій Гульчук
Оборона міста, бої на заводі Ілліча, а далі — російський полон, про який мати пані Мілана дізналася 18 квітня 2022-го. На російському сайті вона побачила прізвище Юри як полоненого. І лише у грудні того ж року змогла з’ясувати точне місце утримання сина — Ряжське СІЗО №2 у Рязанській області.
«На російському сайті я побачила Юркове фото. Обличчя було, як у дитинстві, коли його ображали. І я зрозуміла, що йому дуже дісталося. І ще одна промовиста деталь: у Юрка на фото були страшенно брудні руки. У довоєнному житті сина з такими руками просто неможливо було уявити», — розповідає Мілана.
Та вже у січні прийшла інформація, що Юрія й інших полонених вивезли з того СІЗО в невідомому напрямку. 31 січня з полону повернувся чоловік, що утримувався з Юрієм в одній камері. Та назвати точне місце, де їх етапували, він не міг. Йшлося лише про якусь Поляну.
«Микола сказав, що з Ряжська їх везли стільки-то часу на автобусі. Ми розрахували, на яку відстань за такий час може від’їхати автобус. Циркулем на карті окреслили відповідний радіус і вирахували колонії, які є в цих межах. Одна з них була у селищі Ударному Зубово-Полянського району Мордовії. Я зрозуміла, що «Поляна» — це про неї. Що мій син там».
Боротьба за Юрія: звернення, пропозиції та навіть пікет
Після того, як Мілана дізналася про те, що її син у полоні, вона написала заяву, здала аналіз для ДНК-тесту, звернулася до Координаційного штабу й Міжнародного Червоного хреста, а також до Робочої групи ООН із насильницьких або недобровільних зникнень.
«Я чекала від офіційних інстанцій хоч якоїсь інформації про сина. Але вони нічого не могли мені сказати. Останньою краплею була зустріч із керівництвом 36 бригади у червні 2024 року. Прийшли психолог, фінансист, соціальний працівник — і жодного слова про те, коли Юру й інших хлопців обміняють», — розповідає Мілана.
Потім було звернення до уповноваженого Верховної Ради з прав людини й аналогічного посадовця в росії. Мілана просила, аби для важкохворих полонених із 36 бригади створили санітарний коридор. Та її прохання ігнорували. Тоді жінка звернулася до ВРУ з пропозицією ввести поняття «полонений великого терміну ув’язнення».
«Великий термін — це понад два роки. Голодування упродовж такого періоду спричинює важку дистрофію, за якою вже наступає смерть. А наших полонених при цьому ще й б’ють, примушують стояти увесь день, у них лімфа з ран на набряклих ногах постійно сочиться! Я почала писати про це й у Верховну Раду, й у Міністерство ветеранів, й у Координаційний штаб. А потім звернулась у Медійну ініціативу з прав людини».
Представники ініціативи допомогли жінці організувати пресконференцію та пікет під Верховною Радою. На ньому з 20 червня Мілана проводила по 6-7 годин. Інколи до неї долучалися й інші близькі полонених — бувало, що збиралося по сотні людей.
Мілана Вікторівна на пікеті
«Спочатку нас не помічали, але згодом мене запросили на Комітет ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки, потім я подавала свої пропозиції в тимчасову слідчу комісію. Саме після цього з полону повернули чимало хлопців, родичі яких підтримували мій пікет».
Довгоочікувана зустріч на волі
У день, коли наших оборонців готували до обміну, росіяни наділи їм на голову чорні мішки й повезли, як з’ясувалося, в аеропорт.
«Під час польоту ми сиділи з мішками на голові. Потім знову автобус. І конвоїр сказав про обмін. І я не повірив. Готувався до гіршого. Аж раптом — команда зняти мішки, і нам видають російські сухпайки. Мені яловичина з квасолею попалася й картопля. Це, чесно кажучи, ще більше насторожило. Тому що та рука, яка щойно тебе лупила дерев’яною палкою, відклала кудись палку і дає тобі їсти. Я все думав, у чому пастка?
«Після стількох років баланди — шоколад і згущик. Скільки ти днів, місяців, років живеш мріями про них, бачиш уві сні. А потім от отримав. На той момент я собі казав, що щось відбувається, що я не розумію, і це мене насторожує».
Мілані ж в цей день, 14 вересня, повідомили, що треба їхати в Чернігів. Туди до місцевої лікарні привезуть Юрія та інших полонених із колонії в Мордовії. Людина, що зателефонувала, зізналася згодом, що вона довіку пам'ятатиме, як Мілана закричала.
І ось перша зустріч, відео якої облетіло всю мережу. На ньому Мілана обіймає сина, а він дивиться крізь неї порожніми очима і ніяк не реагує ні на її слова, ні на доторки.
«Переїзд був дуже стресовий і довгий, він мене дезорієнтував. Усе, що відбувалося навколо мене, — то був якийсь коловорот образів, картинок, і це тільки підсилювало відчуття ілюзії, сну. Я зрозумів, що біля мене мама, а не інша жінка, але я не був до кінця впевнений, чи вона з реального світу, чи з моїх фантазій. Навіть у перші дні в Києві, я думав, що бачу сон. Реальність проявлялась поступово», — згадує Юрій.
Відразу після обміну його машиною «швидкої» доправили в реанімацію однієї з київських лікарень. Хлопець не міг самостійно їсти та говорити, ні на що не реагував.
«Моє обличчя і голос він упізнав лише через три дні. А от емоційне впізнання трапилося на четвертий — він розплакався і притулився до мене, як дитина до мами. Того ранку психіатр сказав: аби Юра заговорив, йому доведеться провести мінімум рік у психіатричній лікарні. А Юрко заговорив уже через сім годин після цього. І почав дуже стрімко відновлюватися».
Юрій розповів матері, що у день звільнення відчувалося все так, ніби його душа десь окремо від нього.
Про пережите у полоні та межі людяності
Коли Юрій знову заговорив, він потрохи став ділитися тим, через що довелося пройти. Каже, у полоні було дуже важко терпіти абсолютну дезорієнтацію в часі та просторі.
«Я не знав, де перебуваю, що зі мною буде вже наступної хвилини. Що з батьками? Що з країною? Іноді думав, що війна може закінчитися, а ми про це нічого не дізнаємося. Або що почалася Третя світова, а нам не кажуть. Там дуже важко стежити за часом і знати, який сьогодні день, яке число. Це були найнеприємніші моменти. Не впевнений, що дати, які я вважав днями свого народження, справді були ними. Кожен день схожий на попередній і на наступний. Але я намагався бадьоритися».
Юрій після понад двох років полону
А ще, поділився Юрій, у полоні найбільше йому дошкуляло те, що побратими втрачали людську подобу. І зізнався, що йому дуже допомагали триматися настанови матері, яким вона вчила сина ще у дитинстві — про те, що не можна красти, доносити та чинити підлість.
Та, на жаль, таких настанов дотримувалися не всі. Микола, який був звільнений з полону раніше, розповідав Мілані про те, через що доводилось проходити Юрію. За його словами, спочатку Юрій не виконував команд наглядачів, за що його дуже били. Тож він обрав інший спосіб спротиву — мовчати. Наглядачі нічого не могли від нього добитися. Але через кілька місяців хтось із полонених доніс росіянам, що насправді зі своїми Юрко говорить. І тоді його забрали з камери та зробили щось таке, після чого хлопець уже справді не міг говорити. Це сталось у червні 2023 року.
Наслідки після полону
«Це була розповідь про витончене фізичне насильство. Про побої, знущання. Про необхідність стояти по 16 годин на добу, від чого на ногах з’являються виразки. Про те, як росіяни спочатку б’ють, щоб утворилася гематома, потім б’ють по цій гематомі, і рана загниває». У росіян широченний діапазон фізичного знущання. Я бачу, як Юра зараз п'є чай — він п’є окріп, бо в полоні примушували з’їдати гарячущу їжу за дві хвилини. Я в нього запитала про це, він аж обличчям сіпнувся й сказав: «Про їжу — нічого», — поділилася Мілана.
Повернення до життя
Після реанімації в неврології, на 23-річного Юрія чекає реабілітаційний центр, клопоти про документи та зустрічі з близькими.
«До полону ми з батьками часто ходили на прогулянки, в кафе. Для мене це спогади дитинства, звідки приходить тепло, світло. Батькове менторство, мамина турбота. Я часто уявляв, як ми з батьками знову побуваємо в якомусь кафе, поспілкуємося на якісь приємні спокійні теми».
Попереду - тривала реабілітація
Не виключає Юрій й повернення до навчання. Ділиться, планує знову вивчати китайську та мандрувати. А ось забувати про полон захисник не хоче.
«У жодному разі. Навіщо ж забувати? Я з полону виніс цінні уроки. Приміром, що треба бути дуже уважним не лише до того, що говориш, а й до того, що думаєш».
Свої в Telegram 
