Місяць тому їх обміняли. Строковиків росіяни взяли в полон у Маріуполі й тримали понад 800 днів
24 серпня, у День Незалежності України, відбувся 55-й обмін полоненими — додому повернулися 115 захисників. Всі вони — військовослужбовці-строковики, зокрема й ті, які потрапили в неволю під час оборони ще в перші місяці повномасштабного російського вторгнення у 2022 році. Серед звільнених були військові моряки, прикордонники, нацгвардійці. Понад 80 з них є солдатами військової частини 3057 Національної гвардії України, яка сьогодні називається 12 бригада спеціального призначення НГУ “Азов”. Всі вони під час великої війни перебували на службі в Маріуполі.
Наталія Єпіфанова — голова громадської організації “Вояцький визвіл”. У цьому обміні звільнили її племінника Леоніда Онищенка. За її даними, близько 15 строковиків, які навесні 2022 року вийшли в полон, досі залишаються в ворожих буцегарнях. Загалом з бригади — до тисячі осіб.
“Відомо, що строковики загинули при виконанні бойових завдань, проте, точна кількість наразі не відома”, — сказала Наталія.
Деякі зі строковиків лише у листопаді 2021 року склали присягу, в інших у травні 2022 року мав би бути “дембель”. Багато тих, хто пішов служити або одразу після випуску зі школи у 18 років, або після закінчення вишів.
За сприянням громадської організації “Вояцький визвіл” Свої зібрали історії звільнених строковиків з маріупольської військової частини.
Танцюрист і позитивчик
Леонід Онищенко з міста Овруч — це Житомирська область. З дитинства займався бальними танцями. У 10 років він мав свій перший серйозний виступ на великій сцені у місцевому будинку культури. Було безліч виступів та конкурсів. Підтвердження тому — 36 медалей і дипломів, здобутих на змаганнях. А ще Леонід відвідував музичну школу по класу баяна. Після випуску зі школи навчався на хореографічному факультеті Київського університету ім. Бориса Грінченка. За час студентства був одним з солістів університетського театру, його викладачем з бальних танців був відомий хореограф Григорій Чапкіс. Встиг побувати з виступами в Китаї та Саудівській Аравії.
Леонід Онищенко
Леонід з червня 2021 року проходив службу. Влітку 2022 року він планував приїхати у відпустку додому. Але почалась повномасштабна війна. 24 лютого 2022 року він разом з такими ж строковиками й професійними воїнами став на оборону Маріуполя. 9 березня Леонід востаннє спілкувався із рідними. І тільки наприкінці червня, після обміну полоненими, зателефонував побратим і сказав, що він бачив один раз Леоніда в Оленівській колонії.
“На початку листопада 2022 року ще один строковик сказав, що бачив Льоню. Потім ще кілька звільнених розповіли те ж саме. А в лютому 2023 з’явилось відео з племінником. 6 червня 2023 року після чергового обміну вийшов полонений, який перебував разом з Леонідом в одному бараці. Він трохи втішив нас, рідних, сказав, що Льоня — такий позитивчик”, — розповіла тітка Наталія.
Замість “дембеля” — російська буцегарня
Віктор Дода з села Носківці, що на Вінниччині. Після закінчення школи Вітя вивчився на тракториста, отримав права. На строкову службу в Маріуполь він поїхав у листопаді 2020 року. У травні 2022-го у нього мав бути “дембель”. За словами його матері Лариси, її син патрулював місто. Потім разом із побратимами знаходився на “Азовсталі”, а далі — полон.
Віктор Дода
Вже коли Віктор перебував за ґратами, йому вдалося через волонтерів передати лист рідним, який він написав 16 лютого 2023 року.
“Дорога мамо, я дуже радий, що ти мене знайшла. Пробач мене, свого сина, за те, що примусив тебе хвилюватись, переживати, не засинати стільки ночей, молитись і думати, живий я чи мертвий. Я дуже довго чекав дива, бо не міг дати про себе знати, куди я пропав і що зі мною сталося. Але я не втрачав надії, чекав, і ось диво сталося. Мені допомогли з тобою зв’язатись хороші люди. Я хочу повідомити тобі, що зі мною все добре — живий, здоровий. І на тому дякую. Понад усе переживаю за вас — рідних і близьких мені людей”.
“Хочу вам подякувати за те, що про мене ніхто не забуває. Я дуже ціную вашу підтримку, яка проявилася у всіх випадках життя. Мені нічого не залишається, як чекати з вами зустрічі. Сподіваюсь, що з вашою та Божою допомогою швидко повернусь додому”.
Лариса пригадує, як перед самою війною син переповідав їй сон, у якому батюшка попросив Віктора засвітити йому свічку. Він вибіг роздягнений на вулицю у пошуках свічки, а знайшов ікону із ликом Святого Миколая.
“Добре, що знайшов ікону. Думаю, Бог йому зберіг життя”, — сказала мати Віктора.
З полону писав російською з помилками
Олександр Куліш з села Білки Вінницької області. 18 листопада 2020 року хлопець після закінчення аграрного коледжу пішов до військкомату. Так він потрапив у Маріуполь. 18 травня 2022 року Олександр мав закінчити строкову службу і повернутися додому. Далі планував навчатися на пожежника або поліціянта. Проте в той день він з “Азовсталі” вийшов у полон.
Його старший брат Юрій теж військовий. Після повномасштабного вторгнення росії на територію України Олександр боронив свою землю у Маріуполі, а Юрій у перший же день великої війни поїхав у військкомат, а далі — на війну.
Олександр Куліш
Олександру зрідка вдавалося спілкуватися з ріднею. Потім зв’язок зовсім зник, і батькам повідомили, що їхній син безвісти зник. Але 15 квітня на телефон Любові прийшло повідомлення: “Мамо, я живий!” Останній раз Олександр виходив на зв’язок 7 травня 2022 року. А далі — полон: спочатку Оленівська колонія, а 30 вересня його вивезли в росію.
26 січня 2023 року сім'я Кулішів отримала листа від Олександра.
“Він писав російською мовою, з помилками, весь час намагався українське слово, напевно, написати. Але його почерк я впізнала. Написав, що дуже скучає за нами й скоро побачимося”, — розповіла мати. Батьки відразу написали йому відповідь, але після того ніяких звісток більше від своєї дитини не отримали.
Тракторист, який мріяв стати снайпером
Олександр Мошковський з села Велика Фосня Коростенського району Житомирської області. Виріс у багатодітній родині — він найменший з п’ятьох дітей. Щоправда, старші брат і сестра загинули ще у мирний час, і дітей в родині залишилось троє. Олександр жив з батьками, шанував їх і допомагав. Після 11 класу вирішив піти в Овруцьке училище на тракториста, а потім навіть встиг попрацювати помічником комбайнера.
Олександр Мошковський
Має мотоцикл, мріє про автомобіль. Бо вміє поратися біля них. Серед захоплень ще у школі були футбол і теніс, однак згодом техніка витіснила ці заняття.
Згодом Олександра призвали в армію, і пізніше він потрапив у Маріуполь. Звідти, до великої війни, телефонував сестрі Тетяні та розповідав, що хоче підписати контракт, бо йому дуже подобається армія. Хлопець був навідником, проте мріяв стати снайпером.
Олександр в день обміну
Олександр у липні 2022 року телефонував сестрі з полону. Казав, що з ним усе добре, що він живий та здоровий, і більше новин від нього не було.
“Мамо, Маріуполя більше немає”
Олександр Загрядка з міста Звягель Житомирської області. Закінчив технікум за спеціальністю “Підприємництво та біржова діяльність”. За цим же фахом вступив до Житомирського університету, де навчався заочно. Працював на заводі з виготовлення тротуарної плитки та мріяв про власний бізнес.
Олександр Загрядка з мамою
Але за рік до вторгнення отримав повістку до армії. Як і хотів, Олександр потрапив до Нацгвардії. В армії хлопець служив водієм КрАЗу. Він має водійські права на всі категорії, але найбільше любить великі машини. Тому радів, що має можливість набути такого досвіду на службі. На вантажівці він розвозив побратимів на чергування і збирав їх після змін.
Присяга була 10 липня 2021 року, тоді ще був карантин, і батьків не запрошували. Але вони все ж таки поїхали.
Службу Олександр ніс в Маріуполі
“На присягу нас не пустили. Я дивилася у шпаринку у воротах, а чоловік в машині — онлайн-трансляцію. Після присяги з чоловіком залишилися на кілька днів, щоб подивитися Маріуполь. Були на пляжі, в центрі. Таке красиве, тепле місто”, — згадує Надія.
Коли вже тривали бойові дії, Олександр подзвонив і сказав: “Мамо, Маріуполя більше немає”. В цей час він вже возив поранених, доправляв продукти по небезпечних маршрутах. Спочатку він часто виходив на зв’язок, а потім на три тижні зник. Саме в цей час хлопець потрапив під обстріл і отримав поранення в руку. Подзвонив вже з лікарні. Друге поранення отримав у квітні.
18 травня Надії подзвонили з незнайомого номера. Це був син. Він повідомив, що будуть виходити в полон. Потім дзвінок був вже з Оленівки: Олександр сказав коротко, що живий, здоровий, надиктував телефони батьків своїх побратимів. Наступного разу Надія почула і побачила свого сина через 9 місяців — волонтери виклали відео, зняте в Калинівській колонії в окупованій Горлівці.
“Будемо боронити, щоб вони до вас не дійшли!”
В’ячеслав Гнатюк народився у курортному і нині окупованому Скадовську. Щоправда, прожив він там недовго: його мати переїхала з двійнятами В’ячеславом та Олегом до своїх батьків у Чаплинку на Херсонщину.
Займався кікбоксингом, у залі бував обов’язково щодня по кілька годин. До 9 класу В’ячеслав з братом навчалися у школі-інтернаті у Новій Каховці. Потім вступили до місцевого училища на електрогазозварювальника і рихтувальника кузовів. Відучившись чотири роки, брати поїхали у Херсон, щоб пройти медкомісію: Олег для армії не згодився, а В’ячеслава 16 червня 2021 року призвали. Він потрапив у 12-ту бригаду першої патрульної роти — разом із рештою строковиків патрулювали Маріуполь, слідкували за порядком.
В’ячеслав Гнатюк
У грудні 2022 року В’ячеслава повинні були демобілізувати. Але 24 лютого о пів на п’яту він зателефонував сестрі Лізі й повідомив, що почалася війна.
“Але не хвилюйся, ми будемо боронити, щоб вони до вас на Київщину не дійшли!”, — сказав він тоді сестрі.
28 лютого В’ячеслав своїй сестрі телефонував востаннє, казав, що він на позиції.
13 березня хлопець потрапив у полон. У вересні 2022 року від хлопця надійшла записка, що він живий і здоровий. Дата на папері не зазначалась. В’ячеслав перебував у полоні у селищі Новозипківка в Брянській області.
Хотів бути військовим з дитинства, проте родина не сприймала це серйозно
Василь Швець з села Широка Балка, що на Херсонщині. За словами матері Галини, її син свідомо пішов захищати Батьківщину. Воював на фронті з 2015 року і старший син Петро. Взагалі у родині Швеців шестеро дітей — дві доньки та чотири сини. І Василь наймолодший. У дитинстві він був хворобливою дитиною: спочатку грижа, потім — високий тиск. І тому, коли Василь говорив, що хоче бути військовим, то ніхто в родині не сприймав це серйозно.
Василь Швець
“Наш батько у молодості служив у морському флоті. Василь просто марив військовою службою, але всі від нього віджартовувались, а він щиро мріяв служити”, — розповіла сестра Людмила.
Закінчивши ліцей, Василь пішов працювати на завод. Паралельно вступив до Херсонського університету на денну форму навчання, але таємно від мами перевівся на заочне і в листопаді 2021 року пішов до військкомату. Василь приїхав до Маріуполя, де через місяць прийняв присягу.
З початком вторгнення Василь мав змогу телефонувати рідним. Проте надсилав голосові повідомлення, і сім’я, яка в той момент жила в окупації, прослуховувала звістки від Василя, коли у їхньому селі з’являвся зв’язок.
Василь у день обміну
Своє двадцятиріччя Василь зустрів на “Азовсталі”. А перед самим виходом у полон командир надіслав фотографію листа Василя сестрі Людмилі: “Привіт, сестричко. Передай мамі, що я живий-здоровий. Вибачте, що довгий час від мене не було повідомлень. Як ви там? Сподіваюсь, у вас все добре, сумую за вами, хвилююсь за вас. За мене не хвилюйтесь, нас скоро вивезуть і все буде добре. Люблю вас всіх, передавай привіт всім”.
Був поранений осколком в горло
Богдан Кісіленко з матір’ю, вітчимом і двома братами мешкає в селі на Сумщині. Він старший син у родині.
Богдан Кісіленко
Любить кататися на мотоциклі. Своїми руками за власної ініціативи збудував корівник та свинюшник. А ще змайстрував вольєр для вівчарки на кличку Арчі, яку любив вигулювати навколо села.
Перші фото та дописи матері після звільнення сина
Перед службою в армії Богдан вивчився на кухаря, щоб уміти побалувати рідних незвичайними стравами. 14 березня в Маріуполі Богдан отримав важке поранення — осколок потрапив у горло. У неволі він перебував в окупованій Горлівці Донецької області.
Свої в Telegram 
