Батько повільно вмирає. Ігор Кір’яненко 6 років у полоні з уламками в тілі — його викрали в Донецьку
Історію свого батька для Свої розповів Ростислав Кір’яненко. Каже, так хоче нагадати владі про полонених цивільних, які стали бранцями Кремля ще задовго до повномасштабного вторгнення. За ці роки рідні Ігоря Кир’яненка написали сотні листів і звернень чиновникам всіх рангів, коли ще при владі був Петро Порошенко, те саме вони продовжують робити вже за президентства Володимира Зеленського.
Важке дитинство і вибір професії
Ігорю Кір’яненку зараз 63 роки. Народився в Донецьку. Дитинство у Ігоря було досить важким, бо його з братом мама виховувала сама. У старшого брата дитячий церебральний параліч. Тож Ігорю довелося подорослішати дуже рано, бо його підтримки потребувала мама. У 14 років він почав працювати, щоб допомогти сім’ї: нарівні з дорослими чоловіками в нічну зміну розвантажував вагони.
Після дев'ятого класу Ігор вступив до Донецького медичного училища. Ростислав каже, цей вибір був свідомим, адже його батькові подобалося приносити користь і робити щось значуще для суспільства, і найголовніше — мати змогу в будь-який час допомогти своїм близьким.
Під час навчання. Ігор Кір'яненко зліва
“Під час його студентської практики у лікарні імені Калініна до реанімації на "швидкій" привезли молоду дівчину, яка отруїлася. Її стан щодня погіршувався, і батько був поряд увесь свій робочий і вільний час, намагаючись її врятувати. Та попри всі його зусилля, на жаль, дівчина померла, бо отрута була дуже токсичною. Це справило велике враження на тата, і він вирішив вступити до медичного інституту, аби постійно вдосконалювати свої знання та майстерність і щоб допомагати людям”.
Ігор Кир'яненко закінчив медуніверситет за спеціальністю лікар-стоматолог, працював у стоматполіклініці Пролетарського району у Донецьку. Пізніше став займатися власною справою, пов'язаною з електронною медичною технікою.
Перелазив через вікно і біг до ліхтаря, щоб почитати книги
Рідні згадують його як сімейну людину.
“До окупації Донецька ми завжди великою родиною зустрічалися на Різдвяні свята, хоч я і мій брат давно поїхали з міста. Могли ще на інші свята приїжджати, якщо мали змогу і бажання, але Різдво в родинному колі було обов'язковим правилом. Приїжджала бабуся з Горлівки, приходили інші наші родичі. Цю традицію започаткував батько, і вона вже є і у моїй родині. За постійну підтримку, допомогу словом і справою я дуже вдячний батькові”.
Ростислав згадує, в їхньому домі завжди було багато друзів, деякі ще з інститутських часів. І всі вони говорять про Ігоря Володимировича як про добру, чуйну та відповідальну людину. А ще він з дитинства був спраглий до знань.
“Бабуся розказувала мені, що він дуже любив читати, але в часи його дитинства не було багато книжок. Вже пізніше батько розповідав, що за радянських часів досить важко було знайти літературу, але її можна було обмінювати на макулатуру. І батько здавав газети та журнали, й таким чином діставав рідкісні видання, якими зачитувався. Це було в підлітковому віці. А ще бабуся згадувала, коли мій тато був маленьким і вона вкладала його з братом спати, він вилазив через вікно. Мабуть, бабуся забороняла вночі читати, а, можливо, світла тоді не було, вже не пам’ятаю. Вони тоді жили біля медінституту, де батько згодом навчався.
Навчання в медуніверситеті, Ігор зліва
Вилізши через вікно, батько йшов до вишу, бо там вночі горіли ліхтарі. І під ліхтарями стояв і читав книжки. І ця спрага до знань, до всього нового була в батькові завжди. Тому у нього була велика бібліотека. Особливо він цікавився історією України, зокрема рідної Донеччини. А ще колекціонував марки і значки”.
Залишився в окупації через хворих матір і брата
З початком бойових дій навесні 2014 року Кір’яненко не виїхав на підконтрольну Україні територію, проте був змушений залишити своє приватне підприємство, оскільки йому треба було доглядати паралізовану матір і брата з інвалідністю. Вся родина Кір'яненків мала і має стійку проукраїнську громадсько-політичну позицію. За словами Ростислава, батько хоч і жив в окупації, та співпрацював зі спецслужбами України й виконував певні завдання.
Ігор Кір'яненко з братом - остання світлина, зроблена у Донецьку
А наприкінці грудня 2018 року його в центрі Донецька викрали співробітники “Управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ "ДНР” за підозрою у співпраці зі Службою безпеки України та шпигунстві на користь України. Одягнувши йому на голову мішок, бойовики повезли літнього чоловіка в невідомому напрямку.
Нещадно катували, але змусили підписати папери, що він впав зі сходинок
Лише через 10 днів рідні дізналися, що його незаконно утримують в одному з підвалів “Ізоляції”. Тут до початку російської агресії у цехах колишнього заводу ізоляційних матеріалів був центр сучасного мистецтва.
“Батька піддавали жорстоким тортурам: катували електричним струмом, переломали ребра і пальці, відбили нирки, вирвали всі зуби плоскогубцями, тримали в нелюдських умовах. Його стан був настільки критичним, що адміністрація ізолятора тимчасового утримання, куди бойовики його привезли після тортур, відмовилася приймати його в такому жахливому стані. І тільки після примусового підписання документа, в якому йшлося, що він не має претензій до адміністрації ізолятора, а свій стан аргументував падінням зі сходів, батька офіційно перевели і залишили там приблизно на два тижні. Медичної допомоги йому за цей час так і не надали”.
Ігор Кір'яненко
Від нелюдських тортур і знущань Ігор Володимирович переніс інфаркт міокарда та інсульт. Більше двох років він був у підвалі СІЗО на шостому посту, де утримували хворих на туберкульоз. Як відомо з медичної статистики — дві форми туберкульозу з чотирьох взагалі невиліковні.
Ми передавали ліки батькові, але там він їх не отримував
16 грудня 2020 року Ігоря Кір'яненка звинуватили у шпигунстві на користь України за статтею 321 Кримінального Кодексу самопроголошеної “ДНР” і засудили на 12 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. Покарання він відбуває у дев’ятому загоні Макіївської виправної колонії № 32.
“Після обміну 29 грудня 2019 року (тоді на волю вийшло 76 українців, здебільшого цивільні, серед них і письменник та журналіст Станіслав Асєєв — Свої) кілька звільнених розповіли мені про стан батька — що він кілька разів на день почав втрачати свідомість, з'явився ціаноз кінцівок та сильні набряки.
На жаль, відповідна медична допомога в колонії не надається, обстеження не проводяться. Наша родина неодноразово намагалася передавати медичні препарати, але не всі вони вони до батька доходять. А без систематичного прийому лікарських засобів після інфаркту у мого батька стала наростати клініка серцево-судинної недостатності”.
Отримав осколкові поранення при обстрілі Макіївської колонії
31 серпня 2022 року колонію обстріляли з “Градів” — Ігор Володимирович отримав тяжкі осколкові поранення спини, ніг і сідниць. Його відвезли до Макіївської лікарні №2. Там не діставали уламки, а просто перев'язали рани. Того ж дня з кровотечею, бо у Ігоря було наскрізне поранення стегна, чоловіка відправили назад до колонії. Тільки 6 вересня 2022 року йому у колонії дістали уламки зі спини. Але залишися ще — у стегнах. Аби видалити їх, потрібна була операція, бо поранення було глибоким в області сідничного нерву. Після видалення частини уламків Ігоря не залишили у медчастині, а відправили до бараку. Далі Кір’яненко мав самотужки з тяжкими пораненнями приходити на перев'язки на милицях, які йому видали.
“Ми дуже переймаємося через це, бо у хворих на цукровий діабет рани з уламками не загоюються. Ще й без кваліфікованої меддопомоги. І супроводжується це значним підвищенням температури, що призведе до гангрени стегон. Батько просто може залишитися без ніг”.
Міжнародні угоди працюють в односторонньому порядку: Україна їх дотримується, а росія — ні
21 жовтня 1950 року офіційно набрали чинності Женевські конвенції про захист жертв війни. Ці міжнародні багатосторонні угоди, які підписали 190 держав, тобто майже всі країни світу, були спрямовані на захист жертв збройних конфліктів. Люди розуміли, що на війні також мають бути правила, і сторони мають їх дотримуватися. Це розуміння лягло в основу Женевських конвенцій.
“Але російська агресія проти України показала, що міжнародні домовленості та укладені угоди можна легко розірвати або порушувати скільки і як завгодно. Порушення росією Женевських конвенцій можна документувати десятками тисяч фактів і справ, і так було до повномасштабного вторгнення. А зараз навіть важко уявити ту нескінченну кількість порушень”.
Згідно з Женевськими конвенціями про захист цивільного населення під час війни, забороняються військові дії проти цивільних осіб, хворих та поранених. Цивільні повинні бути повернуті без жодних умов, а тим паче ті, хто перебуває в критичному стані. Проте з 2014 року ці міжнародні багатосторонні угоди працюють в односторонньому порядку: Україна їх дотримується, а росія — ні.
За 6 років неволі його не відвідав жоден представник гуманітарних організацій
Представники Міжнародного Комітету Червоного Хреста, ООН, ОБСЄ та інших гуманітарних організацій жодного разу за шість років не відвідували тяжкохворого цивільного полоненого Ігоря Кір’яненка.
“З початком повномасштабного вторгнення відбулося майже 60 обмінів, звільнено більше 2700 осіб, серед них були і цивільні, але ж для мого батька нічого не змінюється. Він дуже схуд, це просто скелет, обтягнутий шкірою, у нього виражена деформація нижньої частини черепа, через те що щелепи зсунулися, оскільки йому вирвали плоскогубцями зуби, коли катували. Після побачення у колонії наша родичка від побаченого просто не могла прийти до тями. Батько повільно вмирає…”
Шість років рідні борються за повернення з полону Ігоря Кір'яненка - підприємця з Донецька
Рідні Ігоря Кір’яненка до кого тільки не зверталися: в українські урядові гуманітарні, дипломатичні та інші відомства, а також до Міжнародного Комітету Червоного Хреста, ООН, ОБСЄ. Але результату немає.
“Ми благаємо найвпливовіших українських і світових політиків та людей, причетних до обмінів, зробити все можливе і неможливе, щоб і в нашу родину прийшло довгоочікуване і вистраждане роками щастя. На жаль, батько вже не зустрінеться зі своєю матір’ю — вона померла 4 вересня 2019. Вона до останнього чекала свого сина з полону…”.
Свої в Telegram 
