У полоні допомагала триматись віра. Історія наймолодшого захисника Маріуполя Олексія Новікова
Маріуполець Олексій Новіков — один із тих, хто став обличчям мужності та незламності українського духу. У січні 2022 року йому виповнилося 18 років, а вже через місяць, коли розпочалася повномасштабна війна, він долучився до тероборони і пішов захищати рідний Маріуполь. Після боїв та повної втрати зв’язку намагався вибратися з міста, але потрапив у полон. Катування, шантаж, постійний страх — окупанти робили все, щоб зламати його дух. Але він вистояв. 14 вересня 2024 року під час обміну Олексій повернуся на рідну землю. Про те, через що довелося пройти, він розповів для 0629.
Як відбувся обмін і що змінилося в житті Олексія
Обмін полоненими став для Олексія довгоочікуваним кроком до свободи. За тиждень до цієї події його стан здоров’я різко погіршився: почали гнити ноги та руки.
“Я думав, що повернення додому доведеться чекати не в бараку”, — каже Олексій, і додає, що його відчуття справдилися.
Влітку 2024 року семеро полонених із колонії в Торезі отримали пропозицію відмовитися від обміну та вступити до російського добробату. Та всі хлопці відмовилися.
“Я розумів, що швидше за все це не просто. Але полон навчив довіряти лише тому, що бачиш. Ми чули і думали багато про що, багато в чому розчарувалися. Але, на щастя, це був той випадок, коли надія виправдалася”.
За два дні Олексію наказали виходити з бараку. Часу на збори не було, тож чоловік вибіг у шльопанцях та змінній формі. Обшук, фотографування, відчуття невідомості — все це змішувалося з п’янким почуттям, що він нарешті їде додому.
На прощання спецназівці полякали його електрошокерами та повезли до аеропорту Таганрога.
”Обмін це чи ні — сумніви з'явилися у мене дорогою. Але краще взагалі не думати. Будь як буде. З нами Бог”.
Обмін відбувся на кордоні з Чернігівською областю.
Олексій у день обміну
“До нас зайшли білоруські волонтери та представники спецслужб. Вони привітали з поверненням додому та побажали більше ніколи не повертатися до війни”, — згадує Олексій, й додає, що найрадіснішим моментом стало, коли він побачив українські прапори та символ волі — тризуб.
“Напевно, це може зрозуміти лише той, хто довгий час був цього позбавлений. Це почуття, що тебе зустрічають наші прикордонники та військовослужбовці. Розуміння, що ти можеш на повні груди вдихнути і на весь голос відповісти на вітання: “Героям слава!”.
Ще з першого дня повномасштабної війни Олексій вирішив повністю відмовитися від російської у побуті. А повернення з полону закріпили у нього це бажання.
“Я сказав собі: “Прощавай, немита Росія”. Я не хочу, щоб мова мене хоч трохи поєднувала з цими людьми і цією країною”.
Як Олексій долучився до війська та що робив у ТРО
У мирному житті Олексій навчався на політолога в Маріупольському державному університеті. Цікавився історією, лінгвістикою, займався спортом. Планував, що після випуску відслужить за контрактом у армії. Проте повномасштабне вторгнення внесло свої корективи.
Олексій Новіков
23 лютого, після трансляції звернення путіна, Олексій усвідомив, що війна неминуча. Наступного дня він прокинувся під звуки канонади.
“Ми з приятелем ще раніше хотіли вступити до організації “Права молоді”, щоб мати можливість ходити на військові вишколи. Але довелося це прискорити”.
25 лютого Олексій прийшов до штабу ТРО записуватись у 109 бригаду. Та його не хотіли брати через вік.
“Ти точно подумав? А мама взагалі знає, куди ти йдеш?”, — питали в призовному пункті. Але хлопця все ж оформили як бійця комендантського взводу.
Олексій став на захист в перші дні вторгення рф
“Мій функціонал був невеликий. Принеси, подай. Розвантажуй, завантажуй. Передай комусь щось”.
Проте Олексію довелося побувати й на позиціях у ТЦ “Примор'я” і побачити, як армія РФ знищує його рідне місто.
“Вони били спочатку по приватному сектору. Потім влучили в шиномонтажку поруч. Там поранило на моїх очах її господаря, який допомагав ЗСУ”.
Як намагався вийти з Маріуполя
З часом стало очевидно: місто в оточенні, підкріплення не прийде. 14 квітня група, в якій перебував Олексій, вирушила до Лівого берега на переправу до “Азовсталі”. Але постійні обстріли розділили їхню колону на дві. Олексій прибився до тієї групи, яка зупинилася в готелі “Чайка”. Там надали допомогу пораненим.
“Офіцер, який нами керував, сказав, що не знає, що далі робити, що немає зв'язку. І тоді я вирішив виходити із міста сам”.
В Маріуполі Олексій був до квітня 2022 року
План був простий: він — студент, який допомагав у місті цивільному населенню, а мати його виїхала раніше, тож він їде до неї у Запоріжжя.
Олексій вирішив вибиратись через Мелекине, обходячи ворожі блокпости. Дорогою ночував у перевірених людей, проте не зізнавався, що брав участь у бойових діях.
“Мені не хотілося підставляти цивільних, ставити їх під загрозу”.
Але на шостий день його затримали окупанти в районі Малоянісолі.
Полон: катування, допити і виживання
23 квітня на одному з блокпостів Олексія зупинили бійці російської армії. Попри те, що він розповідав свою історію, говорив про те, що у сусідньому селі живе його бабуся, до якої він прямує, йому не повірили. Його допитували, обшукували, примушували роздягатися в пошуках слідів бронежилета. А фото у студентському, де Олексій був із поголеним українським оселедцем, викликало ще більше питань у окупантів.
Олексій у студентські роки
“Приїхав їх якийсь командир. Він провів більш жорсткий огляд, потім приставив автомат до моєї голови і запитав: Ти, випадково, не з ТРО?”, — згадує Олексій.
Брехати далі не було сенсу. Його відвезли на перший допит у підвал. Це було початком довгих місяців тортур та нелюдського ставлення.
“Тоді я не розумів, що таке полон і навіть розповів більше, ніж треба. Наприклад, зізнався, що я націоналіст”.
У сирий підвал у Малоянісолі, де утримували Олексія, періодично навідувалися слідчі рф: били, погрожували стратити. Та коли дізналися, скільки грошей отримують оборонці Маріуполя, взагалі опустилися до рекету.
“Вони сказали, якщо вийде переказати гроші з моєї карти — то Женевські конвенції на мене поширяться. Потім записали зі мною відео та надіслали матері. Але не для того, щоб повідомити, що я живий, а щоб вимагати п'ять тисяч доларів. У разі відмови — наступне відео було б відео моєї кари”, — каже Олексій, й додає, що згодом цей інцидент набув розголосу.
Після цього його перевели до комендатури у селищі Кременівка. Потім — у Донецьку гаупвахту, яка розташовувалася в колишній резиденції Юлії Тимошенко. Олексій ділиться, там були найважчі умови. У полонених забрали всі особисті речі. У камері 30 людей тримали у повній антисанітарії та ізоляції.
“Через голод у людей їхав дах. Розмови велися лише про їжу. Не дивно, тому що годували запарним пюре, схожим на пластик, та обмивками каструль у рівень мізинця, які називали супом. Бували дні, коли не було хліба. Від річкової води всі страждали на діарею”.
Потім були етапи до Оленівки, Горлівки. І всюди — нелюдські умови утримання, холод, голод та знущання. Але навіть у таких умовах знаходилися моменти, які допомагали триматися. Лекції, пісенні вечори, уроки англійської, які організовували українські військовополонені навіть попри ризики тортур від окупантів — все це давало надію.
“Добре, що у Горлівці була організована легальна молитовна кімната, і туди ходили люди з різних бараків. Там я відчув благодать, тепло та затишок на душі серед інших християн та ікон. Там я переосмислив життя і вніс до нього багато змін. Я зрозумів, що ходжу під Богом і всі випробування мені потрібні”.
Олексій каже, у Торезі, звідки його й повезли на обмін, йому дуже запам’яталася одна лікарка, яка, попри проросійську пропаганду й низьку зарплату, ставилася до полонених з турботою та навіть купувала їм ліки.
“Вона сказала: “Головне, щоб ви всі були здорові”. У неволі така людяність безцінна”, — згадує Олексій, й додає: на окупованих територіях залишаються ті, хто вважає себе українцями й чекає на звільнення.
Свої в Telegram 
