Для росіян боєць Нацгвардії — "нацик". Історія захисника Маріуполя Валентина Рожкова
Нацгвардієць Валентин Рожков з перших днів великої війни захищав Маріуполь. У полон потрапив у березні 2022-го, коли росіяни захопили обласну лікарню. Там йому довелося збирати та складати тіла загиблих — і цивільних, і військових. Як він це витримав психологічно — складно навіть уявити. Та на цьому все не скінчилося. Попереду на нього чекали нові випробування у російських катівнях, де він провів 33 місяці. Зараз Валентин в Україні, повернувся під час обміну напередодні Нового року. Поки проходить реабілітацію на Дніпропетровщині, але вже будує плани на майбутнє. Про те, через що довелося пройти, Валентин розповів для 0629.
Шлях додому та плани на майбутнє
28 грудня 2024 року Валентин почув довгоочікувані слова: “Ви їдете на обмін”.
“Я чекав цього безкінечних 33 місяці”.
Повернувшись додому 30 грудня в рамках обміну, Валентин усвідомив, що його життя вже ніколи не буде колишнім. Але попри це він вірить у майбутнє і вже будує плани. Зокрема, свою відпустку хоче провести у Трускавці, щоб трохи відпочити та набратися сил. А поки відновлюється після важких фізичних і психологічних травм. Він проходить курс реабілітації на Дніпропетровщині, де з ним працюють лікарі, психологи та соціальні працівники.
Валентин з близькими після обміну
“Мої командири вмовляють мене залишитись у Нацгвардії. Але, на жаль, я їм відмовлю. Я вирішив перевестися до поліції. Служитиму в Запоріжжі, роблячи те, що мені подобалося спочатку”.
“Щось пішло не так”
Життя Валентина до війни було звичайним. Він народився у Запоріжжі, працював на “МоторСічі”, потім продавцем у “Фокстроті”. Після строкової служби в прикордонних військах він повернувся на завод, але згодом вирішив приєднатися до Національної гвардії. Долучитися туди йому запропонув брат дівчини.
“Мені все подобалося. Все хотілося робити, і все виходило”, – згадує Валентин й додає, що про цей вибір ніколи не шкодував.
Валентин з другом
На момент повномасштабного вторгнення Валентин перебував на третій ротації. Його частина була направлена до Маріуполя. Там бійці зайняли блокпост у районі торгового центру “Метро”.
“Але абсолютно не розуміли, що робити далі. За початковим планом ми мали забрати строковиків і відійти на Запоріжжя. Але щось пішло не так”.
Бої та облога Маріуполя
Валентин згадує, як Маріуполь перетворився на поле бою, а оборонці крок за кроком відходили у саме місто. З перших днів нацгвардієць був задіяний в облаштуванні командного пункту зв'язку, а вночі виходив на позицію на вулицю Сонячну.
“Ми ночували у під'їздах, і люди нас обожнювали. Виносили їжу, говорили слова підтримки, допомагали чим могли”.
Але з кожним днем ситуація ставала все складнішою. Через постійні ворожі обстріли нацгвардійцям доводилося змінювати позиції.
“Наші позиції були у дачному секторі. По нас одразу почали працювати дуже прицільно з мінометів, кулеметів і були помічені БПЛА. Пораненого в голову сержанта ми евакуювали до лікарні і тримати ту ділянку більше не було можливості”, — згадує Валентин.
Бої ставали дедалі складнішими. Гвардійці отримали наказ йти на Старий Крим, але в бінокль побачили російські розрахунки. Тому їх перемістили на бульвар Шевченка, а згодом — на охорону танків у район Маріупольського державного університету.
Нацгвардієць Валентин Рожков
“Раптом з'явився зв'язок. Вже потім я зрозумів, що росіяни спеціально вимкнули “глушилки”, щоб зрозуміти, де з'явиться велике скупчення абонентів. Я зателефонував батькам та дівчині і раптово почався ураганний обстріл”, — пригадав Валентин й додав, що будівля університету опинилася під ворожим вогнем.
Валентин разом із невеликою групою бійців відступив до 27-ї школи. У хаосі того моменту частина людей розосередилася: хтось загинув, хтось втік. В результаті там залишилося близько двадцяти боєздатних військових. Командир поставив завдання — організувати кругову оборону та утримувати дорогу. Проте невдовзі наказ змінився.
“Командир сказав, що на ранок всім треба переодягатися у цивільний одяг та відходити з міста самостійно. Але коли наступного дня ми прийшли до нього, то на місці вже не застали. Він кинув позиції і просто пішов сам”.
“Я дивуюся, як витримав це психологічно”
Без провізії та боєприпасів Валентин разом із товаришем, лейтенантом, вирішив спробувати прорватися до своїх, перевдягнувшись у цивільне. Однак ця спроба закінчилася невдачею.
“До під'їзду, в якому ми переховувалися, зайшли росіяни і наказали всім чоловікам вийти. Вони одразу зрозуміли, що ми військові. Я отримав прикладом у голову і був поставлений на коліна".
Полонених відвели до станції переливання крові. Спочатку російські військові поводилися відносно спокійно, заявляючи, що полон — це лише наслідок боїв, і вони також опиняються в такій ситуації. Але згодом бійців передали “ополченцям”, які відразу почали знущатися.
Одного разу бойовики заявили, що полонених вирішили розстріляти. Валентина вивели першим — поставили на коліна, приставили пістолет до голови та запитали про останнє бажання. Коли він попросив зателефонувати, йому відповіли, що зв’язку немає, тому прохання скасовується. Але в останній момент російський військовий заборонив розстріл і забрав полонених до обласної лікарні.
“Нам дали пачку сигарет на всіх і сказали, що якщо працюватимете — житимете. Змусили виконувати найбрудніші доручення — прибирати за хворими та носити трупи. Я пам'ятаю кімнату 10 на 10 метрів. Її треба було повністю заповнити мертвими людьми. Наші, їхні, цивільні…”.
Одного разу до них привели цивільних, які почали кричати, ображати, звинувачувати у руйнуванні міста. На будь-яку спробу пояснити, що це неправда, відповідали побиттям. Одна жінка особливо агресивно висловлювала ненависть — у якийсь момент вихопила автомат у бойовика, направила в чоло Валентину і заявила, що він не гідний жити.
“Дивно, але буквально тиждень тому вона обіймала мене і бажала удачі, коли я з побратимами давав їй їжу та допомагав заряджати телефон”.
Жахіття полону
Згодом полоненим сказали, що їх перевезуть до іншої установи, де перевірять на причетність до військових злочинів, і якщо вони не винні — відпустять. Але це виявилося брехнею.
Валентина етапували до Донецька, де його чекали нові випробування.
“Для них боєць Нацгвардії означає ”нацик”, — пояснює Валентин й додає, що там, під час допитів, він втратив 4 зуби, а за те, що забризкав кров'ю підлогу, був жорстоко побитий.
Звідти були декілька етапів: Оленівка, знову Донецьк, Горлівка. Валентин каже, всюди над ними знущалися окупанти: били ногами, струмом, палицями. Багатьом хлопцям зламали руки та ребра, змушували з мішками в зубах повзти до барака. І це, наголошує Валентин, дуже ламало і фізично, і психологічно.
Наступним місцем перебування Валентина стала колонія у Торезі. Там напрочуд умови були найгуманнішими та близькими до міжнародних норм.
“Я працював у їдальні і несподівано почув своє прізвище серед тих, кого кудись відправляють. Серце забилося швидше, руки затремтіли, стало так радісно”.
Але радість ця радість швидко змінилася на розчарування. 42 хлопців етапували в СІЗО міста Бійськ, Алтайський край. Там, після традиційних побиттів та приниження, полонених розвели по камерах і наказали стояти цілими днями на ногах.
“Одного товариша по дорозі в лазню покусала собака, а ліки принесли лише за пару днів”.
Окрім щоденного побиття, найстрашнішим у СІЗО були допити місцевих оперативників. Над полоненим знущалися, били. Під тортурами змусили заповнювати анкету з питаннями про ставлення до так званого “сво” та української влади. Після одного з таких допитів, який тривав шість годин, Валентин не міг самостійно дійти до камери — його тягнули по підлозі.
“Хоч би як не було тяжко в полоні, завжди пам'ятав, заради кого воював. Пам'ятав тих, хто чекає на мене вдома”.
Свої в Telegram 
