Вадим Габурич загинув на “Азовсталі”. Дружина “Вахіма” була 11 місяців у полоні, вдома її чекав син
"Вахім" помер на "Азовсталі" 26 квітня 2022. Історію коханого для Свої розповіла його дружина — Аліна Мелешко-Габурич.
З гордістю та честю розповідав про “Азов”, тому я теж захотіла приєднатися до родини
Вадим Габурич народився в молдавському селі Логанешть. Коли хлопцю було три роки, сім’я переїхала в Україну, у село Підставки, що на Черкащині. В школі Вадим був активним, брав участь у виставах, займався танцями, любив кулінарію — випікав різноманітне печиво. Далі було навчання в Черкаському комерційному технікумі на техніка-технолога з технології харчування. Аліна розповідає, що вони познайомилися у цьому навчальному закладі у 2013 році.
“Я так кохала Вадима, що вже тоді хотіла стати його дружиною, але він, як справжній, надійний чоловік, зачекав, поки я стану повнолітньою. Завжди жартували, що чекав, поки я підросту. А батькам так і говорив — моя наречена ще не виросла, бо між нами різниця у 10 років”.
Пропозицію Аліні стати його дружиною Вадим зробив 1 січня 2015 року, а в лютому пішов на війну. Спочатку “Вахім” служив у військовій частині 3066 НГУ, ближче до літа перевівся до “Азову” і переїхав на Донеччину. А 11 червня цього ж року закохані одружилися в Черкасах. Аліна залишилася на Черкащині. У листопаді 2015-го у подружжя народився син Єгор. Вадим поєднував службу з навчанням: вчився заочно у Харківському державному університеті харчування та торгівлі.
Весілля Аліни і Вадима
“Пішовши на службу, він не радився ні з ким. Це було його рішення, яке не підлягало обговоренню. Тому ми підтримували і пишалися його вчинком. Вадим вважав своїм обов'язком захищати українську землю, народ, свій дім. В "Азові" йому подобалося братерство. Завжди говорив: “Ми своїх ніколи не кидаємо, тому що ми родина і готові прийти на допомогу один одному”. Вадим з гордістю та честю завжди розповідав про “Азов”, тому я також захотіла приєднатися до родини, і це сталося в липні 2018 року. Я служила сержантом з матеріального забезпечення ремонтної роти. Відтоді ми утрьох жили разом”.
В Урзуфі, де була одна із баз "Азову", подружжя придбало будинок і розпочало в ньому ремонт. Все робили власноруч, бо Вадиму це подобалося. Допомагали йому побратими з полку.
Аліна і Вадим служили разом
"Хлопці тоді дуже нам допомогли. Правду кажуть, що друзі пізнаються в біді, а ще під час глобального ремонту. У Вадима від самого початку ремонту в будинку був пункт — дверний отвір мав бути високим. Аби побратими високого зросту могли комфортно пересуватися у нас, коли прийдуть в гості. А гості у нас були постійно, звісно, що це наші побратими та посестри. Вадим мріяв після ремонту запросити до нас командира Дениса “Редіса” Прокопенка. На жаль, багато з наших спільних задумів та мрій вже ніколи не стануть реальністю".
Готувала їжу, охороняла техніку, їздила на “Залізяку”
22 лютого 2022 року Єгора забрав тато Аліни та відвіз на Черкащину, до батьків Вадима. Хлопчику тоді було 6 років.
“Якраз був карантин, і син поїхав до бабусі з дідусем. Ніхто з нас і подумати не міг, що Єгора побачу аж через 14 місяців, а у Вадима з сином тоді була остання зустріч.
22 лютого 2022 року, Аліна відправляє сина на Черкащину
Повномасштабне вторгнення застало мене в Урзуфі. 24 лютого я з моїм підрозділом поїхали на “Азовсталь” і виконували кожен свої завдання. З посестрами ходили на чергування, сиділи на радіозв'язку, куховарили, допомагали хлопцям, охороняли техніку в автопарку, змінюючи наших хлопців. А коли обстріли почастішали, наш командир — “Броня” — вже нас не випускав з бункеру. (Сергій Павліченко один з перших у 2014 році приєднався до лав “Азову”, він загинув в Оленівській колонії у ніч на 29 липня 2022 року — Свої). Хоча нам іноді вдавалося з посестрою на псевдо “Хільд” їздити на “Залізяку”. Провідували хлопців і привозили їм якісь речі першої необхідності: зубні щітки, зубні пасти, футболки, шкарпетки, спідню білизну. Все це було дефіцитом, і хлопці не розуміли, звідки ми то беремо. Думали, що у нас були виїзди на “велику землю”. Шукали по будівлях речі, які можуть знадобитися: одяг, “хімія”, маски, антисептики. Коронавірус нам тоді дуже допоміг, тому що антисептиком обробляли ноги та руки, кип'ятили воду на ньому”.
Аліна з іншими жінками готувала їжу для всього бункеру, в якому мешкали. Їхня зміна була через добу, тож у дні, коли були вільні, їздили територією "Азовсталі" до поранених на “Залізяку”.
Аліна на службі
“Першим, кого я провідувала у шпиталі, був друг нашої родини “Прапор”. У нього було серйозне поранення. Я зараз згадую, коли тільки зайшла у шпиталь — це було наче у фільмі жахів. Багато поранених, лежать дуже щільно один до одного, антисанітарія. Одні сплять, інші не можуть через біль. Я зосередилася, щоб не розплакатися перед пораненими і не показати свою жалість до них. Бо їм і так паскудно, а тут я ще зі своїми сльозами і жалістю”.
Пораненого Вадима з побратимами намагалися вивезти — росіяни развернули автівки
Аліні інколи вдавалося зв’язатися з рідними, дізнатися про батьків і сина. І сказати, що вона з Вадимом живі, тримаються. “Вахіма” було поранено 24 квітня. В той день росіяни сильно обстрілювали "Азовсталь", коли вже вщухло, Вадим вийшов оглянути територію, де зберігалися боєкомплекти та зброя.
Вадим Габурич
“Я готувала їжу. Приїхали хлопці з іншого бункеру, запропонувала їм пообідати. Тільки наливаю в тарілку суп, як хтось поруч кричить, що потрібен медик. Побігла моя посестра Леся на псевдо “Хільд”, з якою разом їздили на “Залізяку”. І я теж зреагувала, бо завжди допомагала Лесі надавати медичну допомогу пораненим хлопцям. А тут мене не пускають, і Леся мене не кличе. Я не розумію, що сталося, чому мені не дають вийти з бункеру. Наш медпункт був у напівпідвальному приміщенні, і там щось відбувалося. Згодом в бункер спустився побратим, дивлюся — його ноги всі у крові. Питаю, чия кров — він мовчить. І мене не пускають подивитися, що там відбувається. А потім хтось підійшов до мене і сказав, що той поранений — мій чоловік. Але піти до Вадима не дозволяють. Чую, як мій коханий стогне. Все ж таки трохи відкрила двері до медпункту, бачу, Леся робить перев’язку, а хлопці тримають Вадима за руки”.
Тоді з літака росіяни скинули авіабомбу, і “Вахім” отримав численні поранення тіла. Вадиму затампонували рани і транспортували на “Залізяку”. У шпиталі бійця прооперували, а коли він прийшов до тями, то зі статусу “червоний” перевели в “помаранчевий” — коли стан залишається тяжким.
У цьому ангарі Вадим отримав поранення
“25 квітня я приїхала до Вадима у шпиталь. Медпрацівники сказали, що готують його на евакуацію. Я вже знала про те, що до нас прилітають гелікоптери і забирають поранених. Але я розуміла, що крайні борти були підбиті, і вже вони не прилітають. Мені пояснили, що Вадима та інших важкопоранених будуть вивозити автомобілями. Ніби є домовленість з противником про організацію “зеленого коридору”, що їх в Мангуші будуть чекати реанімобілі. Довіри до росіян не було, але я сподівалася на диво. Хлопці завантажили поранених в автівки, я на прощання сказала Вадиму, щоб передав привіт сину. Вірила, що зовсім скоро він буде на “великій землі” і побачить Єгора. А я залишаюся тут, і чи вийду з “Азовсталі” живою, не знаю. Принаймні один з нас точно врятується”.
На жаль, окупанти не випустили автівки з важкопораненими бійцями. Наступного ранку Аліна вже була на “Залізяці”, намагалася пройти всередину і знайти чоловіка. Проте її зупинили і попросили дочекатися лікаря.
“Вийшов хірург, який оперував Вадима, і сказав, що мій чоловік помер. Я спочатку подумала, що переплутали з кимось, адже Вадим не міг померти. Це ж мій Вадим, і з ним не могло такого статися, він не може померти… Почався обстріл, побратим, який мене привіз у шпиталь, сказав, що нам терміново треба їхати. Бо це був останній “живий” автомобіль, і ми не можемо ризикувати.
І вже в машині плакала, істерила, кричала… Єдине, що я попросила командування не говорити батькам про загибель Вадима, думала, що приїду і сама розповім. Мені хотілося вберегти їх, бо у батька хворе серце. Я хвилювалася за них”.
Окупанти знали про смерть чоловіка і навмисно словами робили боляче
А потім наказ — вихід у “почесний” полон, на 3-4 місяці, не більше (наразі близько 700 “азовців” досі перебувають у ворожому полоні — Свої). Були розмови, що спочатку обміняють важкопоранених, потім жінок, далі сержантський склад, а наприкінці — офіцерський.
У полон Аліна виходила 19 травня разом із побратимами та посестрами, серед яких був і її командир на псевдо “Броня”. Весь Маріупольський гарнізон росіяни вивезли в Оленівську колонію. Аліна там пробула до 27 вересня, її з іншими жінками тримали в камерах напівзруйнованого дисциплінарного ізолятора (ДІЗО). Далі Аліну перевезли до Таганрогу, де вона залишалася до обміну, який відбувся 10 квітня 2023 року.
“В полоні, коли чули, що мій чоловік, військовослужбовець “Азову”, загинув на “Азовсталі”, то деякі мовчали. Інші сміялися, особливо жінки, які нас охороняли. Постійно говорили про смерть Вадима, навмисно робили мені боляче”.
Вулиця на честь оборонця Маріуполя і магнолія в Сквері Пам’яті
Коли Аліна повернулася на “велику землю”, її першим питанням було — чи Вадим вдома. Минуло вже три роки, а тіла “Вахіма” немає. В селі, звідки Вадим Габурич родом, на стіні школи, де навчався “азовець”, на другі роковини загибелі встановили меморіальну дошку. А вулицю, на якій жив “Вахім”, де і зараз мешкають його батьки, перейменували на його честь. А ще світлина оборонця Маріуполя є на стелі пам'яті в Черкасах.
Єгор тримає посмертну нагороду свого батька-героя
“Вадим у 2018 році хотів звільнитися з “Азову”. Ми планували розпочати бізнес. Але в травні зателефонував і повідомив приголомшливу новину — залишається у полку, командир “Редіс” сказав, що він потрібен в “Азові”. Я спочатку була засмучена, у розпачі і навіть образилася. А потім і сама доєдналася до полку, бо Вадим завжди мріяв, щоб ми всі разом жили в Урзуфі. Коханий дуже любив піцу, хотів після війни в Урзуфі відкрити пекарню. Війна триває, а Вадима немає серед живих…”
Біля Черкаського комерційного технікуму, де навчався Вадим, до третіх роковин облаштували Сквер Пам'яті на честь загиблих на війні випускників. Тут висадили 15 магнолій — кожне деревце уособлює світлу пам’ять про полеглих героїв у російсько-українській війні. Одну з магнолій у сквері посадила родина Вадима в пам’ять про свого коханого чоловіка, батька та сина.
Родина біля магнолії на честь Вадима
За життя Вадим був товариським, добрим, веселим, завжди знаходив спільну мову з людьми різного віку, а особливо з дітьми. Завжди приходив на допомогу сусідам, друзям, людям похилого віку, не міг пройти повз чужу біду.
----
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Свої в Telegram 
