“Святий” воював проти батька. Артур Світухов “задонатив” на перемогу своє життя
Для Свої спогадами про рідну людину, друга та побратима поділилися У мати Наталія, сестра Даніелла, дружина Каріна, побратим Олександр “Терен” і фотограф Ян Доброносов.
Артур був, як герой фільму “Один вдома”
Артур Світухов народився на Київщині в сім’ї військовослужбовців. Рідня його батька з Донецька, туди Артур хлопчиком їздив на літні канікули. Наталя каже, у дитинстві син був активним, як герой фільму “Один вдома”.
“З двох років я була в постійному стресі, бо Артур був темпераментним, непосидючим. А я дуже хотіла доньку, сподівалася, проте всі казали, що Артур мені шістьох дітей заміняє. І дійсно, у Даніелли зовсім інший характер, вона спокійна. А ще я завжди боялась за його життя. По кілька переломів рук і ніг щороку, йому всюди треба було залізти та побувати — допитливий та ризикований”, — розповіла матір.
Знайшов гроші і купив моє улюблене морозиво
Даніелла каже, зазвичай брат і сестра — як кіт із собакою. Вона з Артуром теж — постійно сварилися, щось не ділили, ображалися одне на одного. До 14 років сестра з братом жили в одній кімнаті, де панувала справжня війна. Не за життя, а за простір, тишу й телефон.
Артур і Даніелла
“О, той нещасний телефон! Один на двох, і вічна боротьба за шпалери на екрані. Артур постійно ставив машинки, які мене страшенно дратували, а я стирала їх і ставила щось “дівчаче”. Ми могли годинами не розмовляти після чергової “шпалерної війни”. Ми не любили фотографуватися разом — на спільних фото ми або сердиті, або насилу усміхнені. Одного разу він навіть зламав мені палець на руці, випадково, звісно. Але я не видала його нікому. І не тому, що боялася. Просто це був мій мовчазний акт любові й захисту”, — поділилася Даніелла.
Попри всі ці дрібні дитячі драми, вони завжди були поруч і готові допомогти одне одному.
“Згадую літній день, і ми, як завжди, пішли на гуртки: я — на танці, Артур — на бокс. І, як це часто бувало, він мав мене забрати. Артур був моїм “відповідальним старшим братом”, хоч і на кілька років старшим. Того дня, коли заняття закінчилися, він з’явився біля дверей з якоюсь особливою іскрою в очах. Сказав, що знайшов 10 гривень і хоче відвести мене на морозиво. Я одразу почала панікувати: “А що, якщо ми запізнимося? Загубимося? Мама буде сварити!”. Але він узяв мене за руку й лагідно сказав: “Все буде добре. Ми встигнемо.” Ми пішли разом до улюбленого кафе, і він купив мені саме те морозиво, яке я найбільше любила. Він не купив нічого собі — лише для мене. У той момент я відчула щось особливе. Це був не просто похід за морозивом. Це був прояв його великої, дитячої, але щирої любові до мене. Той невеликий жест і десятигривнева купюра перетворилися на найцінніший спогад мого дитинства”, — розповіла вона.
Артур і Даніелла
Ця історія назавжди закарбувалась у серці та душі Даніелли. Бо саме в ній, у дрібниці, за її словами, живе справжня суть братської любові. Без слів, без пафосу, але з теплом, яке зігріває навіть сьогодні.
Пробував батька переманити з окупації
Повчившись на Бориспільщині у звичайній школі, Артура перевели вчитися до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Далі була строкова служба — у 2013-2015 роках Артур служив у 10-му окремому загоні спецпризначення імені генерал-майора Максима Шаповала ГУР Міноборони України. Наталія розповідає, батько Артура — полковник ЗСУ, після розлучення переїхав до Донецька. Це було ще до окупації. А 9 травня 2017 року “засвітився” там на параді. Трохи згодом у Донецьку побував і Артур.
“Я нічого про це не знала, могла тільки здогадуватися, бо син постійно змінював телефонні номери. І лише в одному з інтерв'ю Артур сказав, що саме в 2017 році побував в “ямі”, але йому пощастило звідти вибратися. Подробиць про це немає. Знаю тільки, що хотів переманити батька на українську сторону, навіть обіцяли квартиру, але той в “днр” так і залишився”, — поділилася Наталія.
Працював вожатим — діти обожнювали Артура
Артур вів активний спосіб життя та любив екстремальні види спорту, найбільше подобалось стрибати з парашутом. А ще — він брав участь у багатьох благодійних марафонах. Артур любив і вмів працювати з дітьми, тому за можливості з задоволенням їздив у Camp Life, де був одним з улюблених наставників. Вперше він співпрацював з табором у Школі вожатих у 2018 році, потім на будівництві наметового табору на Київському водосховищі, а згодом на літніх змінах Camp Life. Відтоді Артур став невід’ємною частиною команди, завжди допомагав у вирішенні всіх побутових питань і брав активну участь в організації табору.
На змінах Артур знімав з дітьми короткометражки в різних жанрах, вчив грати на гітарі, заохочував до спорту та організовував воркшопи з кінорежисером Любомиром Левицьким. Завжди був активним, добрим, чуйним, цікавим і позитивним, чим одразу завойовував прихильність і любов серед підлітків. Артур не боявся відповідальності. Вважав, що табір — це місце, де живе добро.
Ми змогли пройти через усе. Усе — крім війни
Саме тут Артур познайомився з майбутньою дружиною Каріною. У них було занадто коротке, проте неймовірно насичене життя. За словами Каріни, вони прожили стільки різних етапів дорослішання, що іншим не вдається пройти навіть за 20 років разом.
“Артур з’явився у моєму житті тоді, коли моя мама боролася з раком. Це був один із найважчих періодів, і саме тоді він став мені опорою, вірним другом та підтримкою. Ми почали йти цей шлях разом. І з кожною новою спільною битвою ставали сильнішими. Наші стосунки міцнішали. Ми були не просто закоханою парою, а й хорошими друзями. Могли годинами говорити, будувати плани, гучно сміятися або ж просто мовчати разом. Ми змогли пройти через усе. Усе — крім війни”, — каже Каріна.
Весілля Артура і Каріни
І додає, що Артур був, як сонце, у всіх сенсах цього слова. Теплий. Яскравий. Живий. Він був про щирість і добре серце, про неймовірну ідейність, про справжню дружбу. Про внутрішнє світло, що зігрівало всіх навколо. Про безкорисливі вчинки, терпіння, мужність, витримку і, звісно, про його класне почуття гумору.
А ще — про безмежний оптимізм. Про вміння бачити красу навіть у найтемніші часи. І так, ще про впертість — ту, яка часом дратувала, але саме вона давала йому силу йти вперед попри все.
Подружжя
“Артур був про любов. Справжню. До життя. До справи, яку робив. До людей, до країни. І до мене. Він був про добро, щасливу посмішку. Про тварин, мрії, легкість і безстрашність. Про меми й сенси. Про глибину й роздуми. Про вміння приймати нові обставини, вигадувати нові маршрути, досягати мети, відпускати, бути мудрим. Бути гідним. Його так боляче не вистачає. Я не знаю, як правильно проживати втрату, адже ця трагедія з нами назавжди. Але точно знаю, що він хотів би, аби ми не зламались, а навпаки, зібрались і продовжували будувати майбутнє, за яке він воював. Щоб все це було не дарма”, — поділилася вона.
Побратим “Терен”: “Артур завжди виходив з будь-якої сраки з посмішкою”
Артур мав підвищене почуття обов'язку, ніколи не вагався та не сумнівався у своїх діях. Був дисциплінованим, справедливим командиром. Вмів вести за собою людей, підтримував бойовий дух підлеглих та дбав про них. Саме побратими дали Світухову псевдо “Святий” та “Лагідний і ніжний звір”. Вони відгукувались про свого командира як про надзвичайно світлого, надійного і чесного воїна, який мав силу волі та завжди залишався веселим.
Ветеран Олександр Будько воював зі “Святим” в одному підрозділі. Це спогади “Терена” про полеглого побратима, які він опублікував в Інстаграмі.
— Має приїхати ще “Святий”.
— Хто це? — запитав я.
— В Києві на базі з нами був, хоче теж в мінометники…
Приїхав хлопець мого ж віку, зі світлими очима та волоссям. Світлий був не тільки зовні, а й всередині. Відразу зауважив його постійно піднесений настрій. Навіть коли я сварив його, то не міг цього робити, бо своїми емоціями він закривав весь негатив.
Завжди виходив з будь-якої сраки з посмішкою в кінці, а хто хотів його в ту сраку запхати, дивним чином змінювали свою думку і зрештою, поплескуючи його по плечу, посміхалися йому у відповідь.
Пам’ятаю, як часто ми сперечалися про все на світі, бо ти ніколи не міг згодитися ні з чим. Завжди ділився тим, що мав, не шкодував останнього. Купався в холодній воді і сох під відкритим небом, через що "Квас" на початку злився, бо починалися відразу обстріли, і всі пов’язували це з твоїм променадом, з голим торсом. Ми дуже багато сміялися разом, навіть з несмішних жартів.
"Святий", ти фільм скачав?" — питав “Квас” щовечора. Бо “Святий” мав планшет з собою і підписку на YouTube Premium, тож завдання було очевидним. Один з перших фільмів, який ми подивилися всі разом, будучи в ще холодному та сирому льосі, був фільм про пелікана в сонячній, теплій Греції. Ми обговорювали ще декілька днів, як добре було б зараз купатися там.
Коли мене поранили, я відчував твою підтримку, ти телефонував, писав, розповідав історії, ми знову сміялися. Отримав відпустку і приїхав до мене першого ж дня в госпіталь. Був жовтень, ранки вже холодні, ти простояв дві години, поки почали впускати. Ввійшов і розплився в своїй посмішці, обійняв, і ми почали згадувати всіх. Поділився своїм планом на відпустку, і я неймовірно зрадів, наче за себе…
Коли ми тільки почали працювати в одному розрахунку, ще будучи добровольцями, ти часто при виході ворожого снаряду завмирав на місці і вдивлявся в небо, наче в мультику, проводячи поглядом звук.
— “Святий”! Ти або ховайся, або наводься! — кричав я йому. — Якщо має прилетіти, то прилетить!
Прилетіло. Не міг казати на тебе “Святий”, між собою називав “Грішним”, але не тепер.
Олександр “Терен” у своїй книзі “Історія впертого чоловіка” згадав свого побратима.
"Святий" любив приймати душ і сонячні ванни. Зазвичай він оголював торс, набирав велику жовту миску води і льопався. Якось так збігалося, що кожного разу після таких його купань відбувався обстріл. Я прихильник того, що це лише збіг обставин, але Стас вважав по-іншому.
— "Святий"! Тільки не виходь на вулицю! — майже благав його Стас, коли той готувався до купання.
— Та ви не хвилюйтеся, я ж під деревом.
— Щоразу після того, як ти тут дефілюєш зі своїм білосніжним животом — нас обстрілюють!
— Добре, я буду в сараї тут, — сміючись, згоджувався Святий.
“Святий” хотів довести батькові, що той зробив неправильний моральний вибір
Фотограф Ян Доброносов пригадує, зі “Святим” він познайомився в Лимані за день до його загибелі. Каже, що Артур цілий день возив, показував полігон, позиції.
“Він був дуже життєрадісний, крутий. Приємна і чиста людина. Це з того, що я встиг зрозуміти за день. Був у гарному моральному стані — мав мотивацію, був заряджений. У перемогу не просто вірив, він над цим працював. Вважав, що цеглинка до цеглинки, і буде корисна дія. І він вносив свою частку у перемогу”, — поділився Ян.
"Святий" в Ізюмі
За словами фотографа, “Святий” хотів довести батькові, який служив у штабі бойовиків ”днр”, що той зробив неправильний моральний вибір. Рідна людина, з якою стали ворогами. Він не допускав думки, що вони помиряться. Лише хотів довести своє.
“Вранці наступного дня після нашої зустрічі я дізнався про його загибель. Після цієї звістки я кілька днів "відходив" — вчора бачився з Артуром, а сьогодні його нема”, — сказав Доброносов.
“Хтось задонатить на перемогу своє життя!”
На своїй сторінці в інстаграмі Артур Світухов писав:
“Памʼятайте дуже важливу річ: ви обов’язково побачите перемогу і будете пишатися, що ви приклали всі зусилля для цього — донатили, були на інформаційному фронті. Але ті, хто на передовій, вони віддадуть за нашу перемогу значно більше. Хтось задонатить на перемогу своє життя!”
Артур Світухов загинув 9 квітня 2023 року в селі Терни Лиманського району на Донеччині. Військовослужбовець отримав багатоуламкові поранення і опіки, несумісні з життям.
Останній допис “Святого” датований 5 квітня 2023 року
Наталія говорить, її син був універсальним: міг хрестиком вишивати, грати на гітарі та піаніно. Також захоплювався кіно, адже вона складається з креативних ідей, трендових поглядів та нестандартних рішень, і це подобалось Артуру. До повномасштабного вторгнення він працював у продакшені разом з відомим українським режисером і продюсером Любомиром Левицьким над проєктом “Капітан Україна”, який оповідає історію сучасного супергероя, коріння якого бере свій початок з трипільської культури. Він любив свою команду, свою справу — від організації знімального процесу, розробки і реалізації мерчу до адміністрування та супроводу великих знімальних проєктів.
Наталія з дітьми
З 2020 року Артур співпрацював з великими українськими брендами, телеканалами та відомими артистами, для яких з командою знімав кліпи, серіали та рекламні ролики. Своє майбутнє після закінчення війни він бачив у кіноіндустрії. У Артура вже був написаний сценарій до фільму про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — цю тему він вважав вкрай актуальною для українського суспільства. Коли Артур працював над сценарієм, він радився з Любомиром Левицьким, який зняв, зокрема, фільм про військовослужбовців Третьої окремої штурмової бригади “Ми були рекрутами”.
“Шукали в усіх цифрових носіях Артура цей сценарій, але, на жаль, так і не знайшли. А я зараз навчаюся в магістратурі на офіцера-психолога, буду допомагати військовим боротися з ПТСР в пам’ять про свого сина-героя!” — сказала Наталія Світухова.
----
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Свої в Telegram 
