Якщо світла три години не було — це для нас радість. Як виживають люди у прифронтовому Розкішному
Коли до лінії фронту лише 15 кілометрів, а в селі залишилось менше третини жителів, кожен день стає випробуванням. Незважаючи на обстріли, відсутність газу та перебої з електропостачанням, 63-річна Тетяна відмовляється покидати рідне село Розкішне на Донеччині. Про те, як виживає в таким умовах і чому не евакуюється, Тетяна розповіла Суспільному.
Село на межі виживання
Розкішне, що входить до Іллінівської громади Донецької області, опинилося за крок від лінії фронту. До повномасштабного вторгнення тут проживало 110 людей, сьогодні — лише 29. До найближчої лінії фронту — близько 15 кілометрів.
Тетяна — одна з тих, хто вирішив залишитися в селі попри небезпеку. Вона показує пошкоджений внаслідок обстрілів будинок сусідів та розповідає про трагічні події минулого року.
«Це торік у червні був «приліт». «Прильоти»— 19 та 20 червня минулого року. Тут страшні «прильоти». Чотири «прильоти» було, люди загинули», — згадує жінка.
Пошкоджений обстрілом будинок та паркан
Сусідня вулиця побита обстрілами, більшість людей виїхали, а до найближчої аптеки й магазину в Костянтинівці — 10 кілометрів. Зв'язок час від часу зникає, як і надія на швидке повернення до нормального життя.
«Дуже важко. За маму переживаю, за місто, як лупцюють Костянтинівку», — зізнається Тетяна.
Виживання в умовах війни
У Розкішному понад три місяці немає газу через пошкоджені обстрілами труби. Електрика також часто зникає, залишаючи мешканців у повній темряві.
«Отримали безкоштовну буржуйку. Я на вулиці можу тут собакам кашу зварити, собі щось зварити, води зігріти. Без газу погано. А коли й світла немає — як можна вижити? Дуже важко. Якось було і дві доби не було світла, і три доби. Якщо три години не було — це для нас така радість», — розповідає Тетяна.
Тетяна біля буржуйки
З опаленням також проблеми. Запасів дров майже немає, а раніше, коли був газ, було тепло і комфортно. Тепер про комфорт доводиться лише мріяти.
Гуманітарна допомога як порятунок
Магазинів у селі немає. Продукти та найнеобхідніші речі мешканці отримують завдяки гуманітарній допомозі, яку привозять раз на місяць.
Люди у селі отримують гуманітарну допомогу
«Гуманітарка у нас щомісяця. Це завдяки ній — вариш їсти. Собакам варимо їсти. Вміст одного пакета: вівсянка, паштети, пшоні крупи, олія, навіть сіль. Паштети — котам віддаємо. Квасолю весь час дають, та ми не дуже й їмо», — ділиться пенсіонерка.
Для закупівлі ліків чи інших необхідних речей доводиться просити когось із односельців, хто їде до Костянтинівки, привезти потрібне.
Город та квіти
Незважаючи на всі труднощі, Тетяна продовжує обробляти присадибну ділянку. Хоча з кожним роком це стає все складніше.
«12-13 соток тут, плачу за оранку. Я його сама не скопаю. А зорати — платити треба. Трохи картоплі саджаю, а так, щоб земля не пустувала, — бахчу», — розповідає жінка.
Попри війну, Тетяна не забуває і про квіти.
Квітник біля двору
«Троянди будуть. Вони щось в цьому році ніби примерзли. Ну, відходять. Зараз мені просто не до квітів. Ось те, що є, то є».
Чому залишається?
У Тетяни є вагомі причини не покидати рідне село. Головна з них — 83-річна мати, яку вона доглядає.
«Мама мене тримає, а куди я з мамою, у віці такому, такі переїзди? І ось скільки чую: люди виїжджають, божевільні гроші за квартири платять, ми просто з мамою цього не потягнемо. У мене пенсія — 3 тисячі гривень та у мами — 4 тисячі. Не зможемо винаймати житло», — пояснює Тетяна.
Окрім матері, жінка піклується про чотирьох домашніх улюбленців — двох собак і двох котів.
«Ось пес Мухтарик, зараз все розповість. Дві кішки у нас, дві собаки. От куди їх подіти?».
Тетяна грається з псом
Ще одна причина — могили рідних.
«У мене тут два синочки поховані. Я у лютому другого поховала. І батько тут, вся рідня тут. І куди я їх кину? І куди я поїду, їх кину?».
Крім того, Тетяна допомагає самотній 84-річній сусідці, яка також залишилася в селі.
«Через будинок бабуся, 84 роки, я їй допомагаю. А що, людина самотня, залишилася одна у такому віці, допомагаю».
Попри всі труднощі та небезпеки, Тетяна не втрачає віри у краще. Вона продовжує піклуватися про рідних і тих, хто потребує допомоги, обробляє землю та плекає надію, що колись війна закінчиться.
Свої в Telegram 
