Ця війна — друга у її житті. 87-річна Людмила у Святогірську живе сама у під’їзді розбитого будинку

Двадцять кілограмів води

Кожні два дні Людмила везе тачку з баклажками до колонки — за безкоштовною питною водою. Після операції на обох очах їй заборонили піднімати важке, але вибору немає.

— Мені зробили на очах операцію, на обох. Нельзя тяжелого. А хто ж буде піднімати? Я таскаю. І тепер очі сльозяться, — каже жінка.

Людмила носить по 20 літрів води, бо треба мати запасАвтор: "Суспільне Донбас"

У Святогірську через постійні обстріли немає централізованого водо- та теплопостачання. За словами начальника військової адміністрації Володимира Рибалкіна, у місті залишається близько 300 людей. Магазини зачиняються, обстріли стають частішими.

Друга війна в житті

Людмила народилася в Курській області Росії в 1939 році — за кілька місяців до початку Другої світової. Німці вбили її батька, мати померла від голоду в 1947-му. Чотирьох дівчаток-сиріт забрали до дитячого будинку в Горлівці.

— Ніхто нас не ображав, ніколи не казав, що ви росіянки. Я й квартиру отримала, і робота в мене завжди була, — згадує жінка своє життя.

58 років вона прожила в Святогірську. Працювала 38 років, має 12 подяк. На старому фото — 45-річна Людмила, яка ще не знала, що доведеться пережити другу війну.

Людмила показує свою світлинуАвтор: скрин з відео

Сусіди виїхали, дах тече, світла немає

Будинок Людмили армія Росії розбила двічі у 2022 році. Усі сусіди виїхали — вона залишилася сама в під'їзді, де все сиплеться й валиться.

— Вже три роки в нас війна йде. Як відключили воду — у кранах нема. Я ж у п'ятиповерхівці живу. Дуже важко, — ділиться Людмила.

У квартирі тече коридор. Коли йдуть дощі, жінка розставляє всю тару, щоб врятувати хоч щось. Є обігрівач, але світла часто немає по кілька діб. Вчора вона назбирала груш, перемолола через м'ясорубку, хотіла зварити варення, але знову вимкнули електрику.

— А якщо ще світла не буде, води не буде — нам загибель буде, — каже жінка.

«Що мені Росія дала? Нічого!»

Під час окупації в 2022 році Людмила майже не бачила російських військових — вони жили в сусідніх під'їздах, вона лише з балкона дивилася, як вони проходять.

— Що Росія мені дала? Нічого мені Росія не дала абсолютно! А Україна квартиру дала, роботу дала — все вона мені дала! Це моя як батьківщина. Я вже скільки — 58 років тут, — каже Людмила.

Вечорами вона лежить і плаче, згадуючи все своє життя. У неї загинув син — не на війні. Онук потонув. Дочка має інвалідність. Дім розбитий.

Спогади про мирний Святогірськ

Людмила не хоче нікуди їхати, хоча їй пропонують евакуацію. У Святогірську для неї — все життя. Колись тут були табори, діти відпочивали, приїжджали відпочивальники. У лісах росли гриби — Людмила була заядлою грибницею.

— Я з лісу не виходила. Знайду білий гриб — кажу: «Мій золотий, ти мене ждеш», — поцілую його, — згадує жінка.

Тепер їй 87. Зима буде четвертою без опалення, часто немає світла й води. Пенсія — 3000 гривень. Доньку вона хоче відправити до племінниці на Полтавщину, якщо приїдуть за нею, сама прогодувати не може.

Але залишати свій Святогірськ, свою природу, свої спогади про гриби й мирне життя — вона не збирається.

Обіцяв рідним повернутися з Маріуполя. “Азовця” Валентина Федоровича вбила російська авіабомба

У Лиман вже складно привозити гуманітарну допомогу. Людей закликають евакуюватися

Барахолка у Краматорську працює попри війну. Це особливе місце для містян — що тут можна купити

Додаткові 2000 гривень і нові правила. Що змінилося для переселенців з жовтня 2025