Ця війна — друга у її житті. 87-річна Людмила у Святогірську живе сама у під’їзді розбитого будинку
Двадцять кілограмів води
Кожні два дні Людмила везе тачку з баклажками до колонки — за безкоштовною питною водою. Після операції на обох очах їй заборонили піднімати важке, але вибору немає.
— Мені зробили на очах операцію, на обох. Нельзя тяжелого. А хто ж буде піднімати? Я таскаю. І тепер очі сльозяться, — каже жінка.
Людмила носить по 20 літрів води, бо треба мати запас
У Святогірську через постійні обстріли немає централізованого водо- та теплопостачання. За словами начальника військової адміністрації Володимира Рибалкіна, у місті залишається близько 300 людей. Магазини зачиняються, обстріли стають частішими.
Друга війна в житті
Людмила народилася в Курській області Росії в 1939 році — за кілька місяців до початку Другої світової. Німці вбили її батька, мати померла від голоду в 1947-му. Чотирьох дівчаток-сиріт забрали до дитячого будинку в Горлівці.
— Ніхто нас не ображав, ніколи не казав, що ви росіянки. Я й квартиру отримала, і робота в мене завжди була, — згадує жінка своє життя.
58 років вона прожила в Святогірську. Працювала 38 років, має 12 подяк. На старому фото — 45-річна Людмила, яка ще не знала, що доведеться пережити другу війну.
Людмила показує свою світлину
Сусіди виїхали, дах тече, світла немає
Будинок Людмили армія Росії розбила двічі у 2022 році. Усі сусіди виїхали — вона залишилася сама в під'їзді, де все сиплеться й валиться.
— Вже три роки в нас війна йде. Як відключили воду — у кранах нема. Я ж у п'ятиповерхівці живу. Дуже важко, — ділиться Людмила.
У квартирі тече коридор. Коли йдуть дощі, жінка розставляє всю тару, щоб врятувати хоч щось. Є обігрівач, але світла часто немає по кілька діб. Вчора вона назбирала груш, перемолола через м'ясорубку, хотіла зварити варення, але знову вимкнули електрику.
— А якщо ще світла не буде, води не буде — нам загибель буде, — каже жінка.
«Що мені Росія дала? Нічого!»
Під час окупації в 2022 році Людмила майже не бачила російських військових — вони жили в сусідніх під'їздах, вона лише з балкона дивилася, як вони проходять.
— Що Росія мені дала? Нічого мені Росія не дала абсолютно! А Україна квартиру дала, роботу дала — все вона мені дала! Це моя як батьківщина. Я вже скільки — 58 років тут, — каже Людмила.
Вечорами вона лежить і плаче, згадуючи все своє життя. У неї загинув син — не на війні. Онук потонув. Дочка має інвалідність. Дім розбитий.
Спогади про мирний Святогірськ
Людмила не хоче нікуди їхати, хоча їй пропонують евакуацію. У Святогірську для неї — все життя. Колись тут були табори, діти відпочивали, приїжджали відпочивальники. У лісах росли гриби — Людмила була заядлою грибницею.
— Я з лісу не виходила. Знайду білий гриб — кажу: «Мій золотий, ти мене ждеш», — поцілую його, — згадує жінка.
Тепер їй 87. Зима буде четвертою без опалення, часто немає світла й води. Пенсія — 3000 гривень. Доньку вона хоче відправити до племінниці на Полтавщину, якщо приїдуть за нею, сама прогодувати не може.
Але залишати свій Святогірськ, свою природу, свої спогади про гриби й мирне життя — вона не збирається.
Свої в Telegram 
