Хлопець просив добити його, але як можна добити людину? Історії кулеметників з Покровська
«Покровська немає»
Сергій, командир кулеметного взводу, з позивним «В'юн» говорить просто й без зайвих емоцій. Це той випадок, коли слова не потребують прикрас – реальність сама по собі страшна.
"В'юн"
«Покровська немає», – констатує командир. І одразу уточнює: «Щодня по місту прилітає 30-40 КАБів. Це вважається нормальним днем. Плюс Гради, міномети, ФПВшки».
Місто методично зникає. Будинок за будинком, вулиця за вулицею. Росіяни не можуть зайти в Покровськ, тому просто стирають його з лиця землі. Як раніше зробили з Вугледаром – коли там уже нічого не залишилося тримати.
«Ми не пускаємо ворога в місто. Тримаємо оборону», – каже «Сєдой», один з підлеглих «В'юна». Його слова звучать спокійно, навіть буденно. Каже, це просто їхня робота.
Війна дронів і піші марші на 20 кілометрів
Кулеметники працюють по підбитій ворожій техніці та скупченнях піхоти. Нещодавно їхні побратими підбили БМП, влучивши прямо в башту. Збивають дронами ворожі «Мавіки».
Але основна проблема – це дістатися до позицій. «Наші побратушки, як кажуть, не дають нам заїхати нічим», – пояснює боєць. Він має на увазі російські дрони, які контролюють усі шляхи. І броня палиться, і все інше. Тому ідуть пішки. Часом по 20 кілометрів. Буває – декілька діб.
«Тяжко морально, фізично тяжко», – зізнається «Сєдой». Але найтяжче, додає він, це думати про сім'ю і про те, щоб повернутися.
«Несправедлива війна»
«В'юн» називає цю війну несправедливою. І пояснює чому: «Коли ти з кулеметом, а хтось з вас прицільніше стріляє або розумніше ставить позицію – той виграє. Як у шахах. А тут по тобі летить зверху незрозумілий об'єкт із величезною швидкістю, який хоче тебе вбити».
Дрони. Вони летять зі швидкістю 70-80 км/год. З автомата по них дуже важко влучити. Зі рушниці теж проблематично – треба бути досвідченим мисливцем і мати міцні нерви, щоб стояти на місці, коли на тебе несеться смерть.
«Я бачив дуже багато випадків, коли хлопці виходили на дрони. Ну, їх уже немає», – каже «В'юн».
«Він просив добити, але як добити людину?»
Одну історію командир згадує окремо. Звучить вона як сюжет для фільму, але це реальність. До них звернулися з дружнього підрозділу – треба було евакуювати пораненого. Приїхав за ними уже підбитий «МакПро» – без задніх коліс. До середини Покровська доїхав, потім його накрили ще три ФПВшки.
Пораненого несли цілу добу. Містом. Садками. Ламали паркани, бо дорогою не можна було – росіяни знали, що десь є люди. Спалили машину й шукали тих, хто рятує побратима.
«Він спочатку просив: добийте мене. Але як добити людину?» – згадує «В'юн».
Наприкінці евакуації, коли вже доходили до точки вивезення, поранений ожив.
Дідусь, собаки і 200 гривень за пачку сигарет
У Покровську залишилися люди. Військові кажуть, є ті, хто чекає росіян. Але є й ті, хто допомагає – відсотків 50.
Бійці з теплом згадують одного дідуся. Він завжди виходить, коли бачить військових. У нього є песик. Годує хлопців, коли вони перекочуються. Дає їсти, пригощає. Сигарети йому дають військові – бо ті, хто продає в місті, просять по 200-300 гривень за пачку.
Одного разу цей чоловік врятував кількох бійців. Дружній підрозділ напоровся на розтяжку – дідусь їх усіх перетягнув до себе. Один був дуже тяжкий.
«Останнього разу зміна не могла пройти ділянку, ночували просто так. То він їм хліба напік. Хлопці добу сиділи без їжі. Кажуть, що такого смачного хліба не їли», – розповідає "Сєдой".
А ще в Покровську багато бродячих собак. І кабанів. Вони їдять трупи російських солдатів.
«Поки вони свіженькі, росіяни їх не забирають. А своїх не забирають взагалі», – каже «В'юн».
Він бачив відео з дрона від свого побратима. Посадки всіяні 200-ми. На одному місці по 60-70 тіл.
«Їх ніхто не забирає, вони гниють. Кабани розтягують, собаки. Вони там нікому не потрібні».
Після війни ти розумієш, хто справжній друг
Командир каже, що дуже переживає за своїх підлеглих. Вони навчаються разом, стають рідними.
«Після того, як почалася повномасштабна війна, багато чого стало на свої місця. Хто справжній друг, а хто ні. Ці хлопці, з якими ми воювали, – справжні. Вони ніколи не зрадять».
«В'юн» завжди намагається забирати 300-х і 200-х.
Він згадує випадок, коли сам був поранений, а у них залишився 200-й. Наказу не було – можливості забрати теж.
«Я "Славі" кажу: це не бойовий наказ, це прохання. Якщо можеш – поїдь, забери».
"Слава" поїхав. Витяг тіло під дронами. Каже, виламував машину, аби дістати. І навіть не подумав, чи не слідкують раптом за ним росіяни.
"Слава"
«За час війни так звикаєш до 200-х... Жалко всіх, але таку кількість людей ти вже побачив, що просто цікавишся: твої чи ні? Дзвонять – того, того, того. Ну, все, слава богу, не наш», – каже командир.
«Ми тримаємося до останнього»
«Коли вже не зможемо триматися – це буде велика загроза», – підсумовує «В'юн».
Поки що тримаються. Хоча це дуже важко. Дуже багато FPV-дронів, артилерії, "Градів", КАБів.
Росіяни просочуються групами по дві-три людини. Їх знаходять і ліквідують. Останнім часом навіть були випадки, коли заходили в цивільному одязі.
«Ми всі розуміємо, що повинні виконувати свою роботу. Ми не одні – тут багато підрозділів. І перед нами хлопці, піхота, теж надіються, що ми їх прикриємо», – каже «Сєдой».
Вони прикривають. Тримають. Кожен день під КАБами, дронами, артилерією. У місті, якого вже майже немає. Але поки вони там – Покровськ ще тримається.
Свої в Telegram 
