Говорити правду. Історія колишнього полоненого «ДНР» з книжки Єлізавети Гончарової «(Не)воля»

Усі події розгортаються на сході України, де найбільша в країні кількість тюрем і сиротинців. Останні кілька років до цього додалися й інші зони несвободи: населені пункти на лінії фронту і незаконні місця утримання полонених на окупованих територіях.

Герої репортажів прагнуть волі, бо відчувають її нестачу: хтось позбавлений можливості вільно переміщуватися в просторі, хтось із дитинства живе в умовах несвободи, хтось повернувся з полону фізично, але емоційно досі там. А для когось поняття волі виявляється дуже простим та невибагливим: бути вільним означає залишитися живим.

Згодом можна буде замовити книжку на сайті «Темпори». Також придбати видання можна у магазинах мережі книгарень «Є» і на її сайті. Якщо бажаєте отримати книгу з автографом авторки, можете написати Єлізаветі Гончаровій у Facebook.

Єлізавета Гончарова Олеся Яремчук, litakcent.com

Свои.City публікують уривок зі збірки репортажів, де розповідається історія Олексія Демка з Макіївки, колишнього полоненого проросійських бойовиків.

***

Краматорськ, 2018 рік, кав’ярня.

– Мене звуть Олексій Демко. Я народився в Макіївці. Донеччина – це земля моїх предків у багатьох колінах. Предки мої жили за Кальміусом у районі Очеретиного на споконвічно українських землях. Як людина, що має патріотичні переконання, завжди шукав тих, хто їх поділяє. Це важливо, особливо в таких районах, де вплив на населення мають сусіди-агресори. Знайшов їх в партії «Свобода», бо ця спільнота, як і це слово, найбільш повно відбивала моє бачення того, що повинно відбуватися в Україні.

Це не є дивним, коли саме корінні мешканці Донеччини підтримують українську ментальність, а іншим, що оселились тут у минулому сторіччі в різні хвилі індустріалізації, треба прислуховуватися, можливо, не розділяти, але поважати ці традиції

Але у нас це дуже часто викликає суперечки, в моєму житті було багато різних розмов, де я намагався переконувати прихильників впливу Росії. Але коли вони по кухнях це розносять, то ще нічого: в нас демократична країна. А ось коли для переконання непокірних та знищення держави ці «прибульці» разом з «сусідами» беруть зброю, то вже починається інша розмова...

Макіївка, 2014 рік, приватний сектор і лікарня.

«В які ворота ти будеш тікати, коли сюди прийде Росія?», «Такі, як ви, будуть висіти в нас на ланцюгах в підвалах!» Такі висловлювання в спину, вкупі зі сповіщеннями на телефон, отримує багато тих, хто відверто проявляв свою позицію. По Макіївці вже їздять автівки з російськими прапорцями та «георгіївськими» стрічками, чутки про те, що скоро все буде, як у Криму, розносяться разом з поривами весняного вітру. Хтось вдихає його, як аромат минулої молодості, а комусь він вже тхне біллю та кров’ю.

Макіївка від Горлівки за 35 кілометрів. Там, як і у Слов’янську, вже відбувається щось страшне, ширяться чутки, але люди не знають, де в цьому правда. Особливим жахом стали повідомлення про вбивство Володимира Рибака та Юрія Поправка, понівечені тіла яких знайшли в річці.

Всі щось чують, але ніхто не бачить. Держава готується до виборів, тому навіть на Донбасі є впевненість, що все «розрулиться», як треба.

Олексій з дружиною, незважаючи на постійні погрози, теж збираються працювати в окружній виборчій комісії, бо сподіваються, що в державі вистачить сил втримати хоча б цю частину країни, яку намагаються роздерти. Ранком 8 травня він виходить з свого будинку на вулицю, де його окликає сусідка. Розмовляючи, Олексій не помічає, як до дому під’їхали дві автівки, одна з яких, судячи з червоних номерів, просто тільки-но з автосалону.

– Ти Демко? – чоловік зі смугастою стрічкою на камуфляжі та в балаклаві питає з вікна машини.

– Так, а що треба?

– Тоді зараз поїдеш з нами.

Це навряд чи входило в плани Олексія, бо він, насправді, просто збирався поїхати зранку на ринок. Купити свіжої зелені, чи щось там таке – в звичайному житті не часто прораховуєш, як будеш тікати від людей з зброєю.

– Я буду стріляти, якщо не відкриєш! – закричав один з чоловіків, вдершись на паркан сусідського двору, куди кинувся Олексій, сподіваючись через городи втекти від переслідувачів. У дворі сусідки було повно бійцівських собак, але подумати, чи це плюс, чи перешкода, він вже не встиг. Відчувши тупий біль, Олексій ховається за стіну. І хапається за телефон, щоб встигнути попередити дружину не повертатися додому. Вже пораненого, його виводять на вулицю. Олексій майже інстинктивно падає, бо йому здається, що так будуть менше бити.

– Що ж ти, курво, такий бандерівець? Ти ж наш, з Донбасу!

– У першу чергу, я з України, хлопці. А потім вже з Донбасу.

– А навіщо ти гроші давав тим, хто наших в Одесі спалив? Що, крутиш головою, не давав? А якщо невинний, то чого тікав?

Вмерти не дали. Викликали «швидку», яка повезла в лікарню. 

– Що ж воно таке? Якби я знав, що ми будемо в тебе стріляти, то я б не поїхав, – каже молодий хлопець, якого приставили до полоненого в «швидку», сумлінно натягуючи на обличчя балаклаву. Він метушиться, совається, щось буркотить. Ще боїться...

Лікар, оглянувши рану, хитає головою: треба операція, куля залишилась у тілі. Але в цій ситуації зробити людину повністю безпорадною, коли після важкої операції можуть забрати «на підвал», не наважується. Хоча лікарі здебільшого не підтримують «народну владу», але що вони можуть зробити проти автоматів. А ось середній та молодший персонал – скреготять зубами, почувши, що перед ними «свободівець».

Максимум, що я можу зробити – покласти тебе в реанімацію, антибіотики, знеболювальні. Вони туди не підуть, а далі подивимось.

Дійсно, в реанімацію ніхто не сунувся, тільки попросили чергового лікаря зняти бранця на телефон, щоб переконатися, що не втік. А наступного дня в лікарню забіг натовп бойовиків, розкидали персонал та виставили охорону.

– Мене кинули об стіну, що аж в голові запаморочилось! За що, я ж їх підтримувала, вважала за своїх! – почала скаржитись заплакана медсестра своїй колезі, коли до реанімації зайшов головний лікар.

– Вони мене заберуть?

– Ні, не дамо.

Але невдовзі на порозі з’являються два чоловіка. Пізніше з’ясується, що один з них – так званий комендант Макіївки «Салат», а інший – з позивним «Сєвєр». Почалися «досудові допити», якщо так можна назвати діалог між озброєною та прикутою до ліжка людиною.

– Ми знаємо, що твій дід у війну служив у поліції.

– Так, цього факту я ніколи не приховував, це ж не військова таємниця.

– Так а сам ти підтримуєш «Свободу»!

– І що протизаконного в цьому?

Дивним чином допит переростає не в бійку, а в розмову по душах. Бойовики неприховано дивуються, що замість того, щоб відкараскуватися від їхніх звинувачень, Олексій просто, без агресії, зізнається в «гріхах» та пояснює свою позицію: що завжди був за Україну, чому не підтримує «русский мир»

– Ти не боїшся?

– Мені просто – я кажу правду.

– Добре, коли хоч якось одужаєш, тоді по-іншому поговоримо, – і пішли, навіть задовольнивши прохання не перевозити з рідного міста.

А ввечері черговий лікар заглянув у реанімацію.

– Зараз поїдеш.

Перші думки, звичайно, про погане: куди ще майже вночі можуть повезти після докладної розмови з ідеологічними противниками. Мабуть, на розстріл.

– Куди ж ми їдемо, – питає Олексій у двох жінок у медичних халатах з каталкою. Вони мовчать, відповідає лікар:

– На кордон з Дніпропетровською областю, там чекатиме санавіація, щоб вивезти в безпечне місце.

– Ви знаєте, що зі мною буде?

– У вас все буде добре!

– А у вас?

– У нас, мабуть, не дуже...

У реанімобілі Олексію дають можливість подзвонити. Телефоном підтверджують версію про кордон з Дніпропетровщиною – це таємна операція, яку придумали друзі.

Олексій нарешті думає, що може опинитися на свободі. Але між Макіївкою і Донецьком почулись постріли: мабуть, у лікарні були різні «очі»... Автівка з простріленими колесами та моторним відсіком зупиняється, машина супроводу відривається та уходить від переслідування

– Ну і куди тікав? – «Сєвєр» вже зовсім з іншим настроєм питає, розгортаючи машину, що ледь рухається, назад, до лікарні. – А казав, що вдома і стіни лікують...

Через годину в лікарні з’являється вже інший доктор, «той, що з народом», пацієнта вантажать в автобус – без одягу, нерухомого. Придивляючись до метушіння міських ліхтарів у вікні автівки, він молиться про спасіння та волю. Коли автобус поринає в повну темряву, молиться вже про інше – щоб швидко та безболісно...

Подарунок для мами. Історія героя України Степана Чубенка, розстріляного бойовиками п’ять років тому

Несанкціонована героїня. Фрагмент з нової книги Олени Стяжкіної «Стигма окупації»

***

Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у  Facebook  і  Telegram-канал  «Свой в доску».