Говорити правду. Історія колишнього полоненого «ДНР» з книжки Єлізавети Гончарової «(Не)воля»
На цьогорічному Форумі видавців у Львові репортажистка з Бахмута Єлізавета Гончарова представила свою другу книжку – «(Не)воля» (видавництво «Темпора»). Вона – про пошук волі, а точніше – пошук виходу з неволі дуже різними людьми у непростих життєвих обставинах.
Усі події розгортаються на сході України, де найбільша в країні кількість тюрем і сиротинців. Останні кілька років до цього додалися й інші зони несвободи: населені пункти на лінії фронту і незаконні місця утримання полонених на окупованих територіях.
Герої репортажів прагнуть волі, бо відчувають її нестачу: хтось позбавлений можливості вільно переміщуватися в просторі, хтось із дитинства живе в умовах несвободи, хтось повернувся з полону фізично, але емоційно досі там. А для когось поняття волі виявляється дуже простим та невибагливим: бути вільним означає залишитися живим.
Згодом можна буде замовити книжку на сайті «Темпори». Також придбати видання можна у магазинах мережі книгарень «Є» і на її сайті. Якщо бажаєте отримати книгу з автографом авторки, можете написати Єлізаветі Гончаровій у Facebook.
Єлізавета Гончарова
Свои.City публікують уривок зі збірки репортажів, де розповідається історія Олексія Демка з Макіївки, колишнього полоненого проросійських бойовиків.
***
Краматорськ, 2018 рік, кав’ярня.
– Мене звуть Олексій Демко. Я народився в Макіївці. Донеччина – це земля моїх предків у багатьох колінах. Предки мої жили за Кальміусом у районі Очеретиного на споконвічно українських землях. Як людина, що має патріотичні переконання, завжди шукав тих, хто їх поділяє. Це важливо, особливо в таких районах, де вплив на населення мають сусіди-агресори. Знайшов їх в партії «Свобода», бо ця спільнота, як і це слово, найбільш повно відбивала моє бачення того, що повинно відбуватися в Україні.
Але у нас це дуже часто викликає суперечки, в моєму житті було багато різних розмов, де я намагався переконувати прихильників впливу Росії. Але коли вони по кухнях це розносять, то ще нічого: в нас демократична країна. А ось коли для переконання непокірних та знищення держави ці «прибульці» разом з «сусідами» беруть зброю, то вже починається інша розмова...
Макіївка, 2014 рік, приватний сектор і лікарня.
«В які ворота ти будеш тікати, коли сюди прийде Росія?», «Такі, як ви, будуть висіти в нас на ланцюгах в підвалах!» Такі висловлювання в спину, вкупі зі сповіщеннями на телефон, отримує багато тих, хто відверто проявляв свою позицію. По Макіївці вже їздять автівки з російськими прапорцями та «георгіївськими» стрічками, чутки про те, що скоро все буде, як у Криму, розносяться разом з поривами весняного вітру. Хтось вдихає його, як аромат минулої молодості, а комусь він вже тхне біллю та кров’ю.
Всі щось чують, але ніхто не бачить. Держава готується до виборів, тому навіть на Донбасі є впевненість, що все «розрулиться», як треба.
Олексій з дружиною, незважаючи на постійні погрози, теж збираються працювати в окружній виборчій комісії, бо сподіваються, що в державі вистачить сил втримати хоча б цю частину країни, яку намагаються роздерти. Ранком 8 травня він виходить з свого будинку на вулицю, де його окликає сусідка. Розмовляючи, Олексій не помічає, як до дому під’їхали дві автівки, одна з яких, судячи з червоних номерів, просто тільки-но з автосалону.
– Ти Демко? – чоловік зі смугастою стрічкою на камуфляжі та в балаклаві питає з вікна машини.
– Так, а що треба?
– Тоді зараз поїдеш з нами.
Це навряд чи входило в плани Олексія, бо він, насправді, просто збирався поїхати зранку на ринок. Купити свіжої зелені, чи щось там таке – в звичайному житті не часто прораховуєш, як будеш тікати від людей з зброєю.
– Я буду стріляти, якщо не відкриєш! – закричав один з чоловіків, вдершись на паркан сусідського двору, куди кинувся Олексій, сподіваючись через городи втекти від переслідувачів. У дворі сусідки було повно бійцівських собак, але подумати, чи це плюс, чи перешкода, він вже не встиг. Відчувши тупий біль, Олексій ховається за стіну. І хапається за телефон, щоб встигнути попередити дружину не повертатися додому. Вже пораненого, його виводять на вулицю. Олексій майже інстинктивно падає, бо йому здається, що так будуть менше бити.
– Що ж ти, курво, такий бандерівець? Ти ж наш, з Донбасу!
– У першу чергу, я з України, хлопці. А потім вже з Донбасу.
– А навіщо ти гроші давав тим, хто наших в Одесі спалив? Що, крутиш головою, не давав? А якщо невинний, то чого тікав?
Вмерти не дали. Викликали «швидку», яка повезла в лікарню.
– Що ж воно таке? Якби я знав, що ми будемо в тебе стріляти, то я б не поїхав, – каже молодий хлопець, якого приставили до полоненого в «швидку», сумлінно натягуючи на обличчя балаклаву. Він метушиться, совається, щось буркотить. Ще боїться...
Лікар, оглянувши рану, хитає головою: треба операція, куля залишилась у тілі. Але в цій ситуації зробити людину повністю безпорадною, коли після важкої операції можуть забрати «на підвал», не наважується. Хоча лікарі здебільшого не підтримують «народну владу», але що вони можуть зробити проти автоматів. А ось середній та молодший персонал – скреготять зубами, почувши, що перед ними «свободівець».
Дійсно, в реанімацію ніхто не сунувся, тільки попросили чергового лікаря зняти бранця на телефон, щоб переконатися, що не втік. А наступного дня в лікарню забіг натовп бойовиків, розкидали персонал та виставили охорону.
– Мене кинули об стіну, що аж в голові запаморочилось! За що, я ж їх підтримувала, вважала за своїх! – почала скаржитись заплакана медсестра своїй колезі, коли до реанімації зайшов головний лікар.
– Вони мене заберуть?
– Ні, не дамо.
Але невдовзі на порозі з’являються два чоловіка. Пізніше з’ясується, що один з них – так званий комендант Макіївки «Салат», а інший – з позивним «Сєвєр». Почалися «досудові допити», якщо так можна назвати діалог між озброєною та прикутою до ліжка людиною.
– Ми знаємо, що твій дід у війну служив у поліції.
– Так, цього факту я ніколи не приховував, це ж не військова таємниця.
– Так а сам ти підтримуєш «Свободу»!
– І що протизаконного в цьому?
– Ти не боїшся?
– Мені просто – я кажу правду.
– Добре, коли хоч якось одужаєш, тоді по-іншому поговоримо, – і пішли, навіть задовольнивши прохання не перевозити з рідного міста.
А ввечері черговий лікар заглянув у реанімацію.
– Зараз поїдеш.
Перші думки, звичайно, про погане: куди ще майже вночі можуть повезти після докладної розмови з ідеологічними противниками. Мабуть, на розстріл.
– Куди ж ми їдемо, – питає Олексій у двох жінок у медичних халатах з каталкою. Вони мовчать, відповідає лікар:
– На кордон з Дніпропетровською областю, там чекатиме санавіація, щоб вивезти в безпечне місце.
– Ви знаєте, що зі мною буде?
– У вас все буде добре!
– А у вас?
– У нас, мабуть, не дуже...
У реанімобілі Олексію дають можливість подзвонити. Телефоном підтверджують версію про кордон з Дніпропетровщиною – це таємна операція, яку придумали друзі.
– Ну і куди тікав? – «Сєвєр» вже зовсім з іншим настроєм питає, розгортаючи машину, що ледь рухається, назад, до лікарні. – А казав, що вдома і стіни лікують...
Через годину в лікарні з’являється вже інший доктор, «той, що з народом», пацієнта вантажать в автобус – без одягу, нерухомого. Придивляючись до метушіння міських ліхтарів у вікні автівки, він молиться про спасіння та волю. Коли автобус поринає в повну темряву, молиться вже про інше – щоб швидко та безболісно...
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook і Teleg
Свої в Telegram 
