«Коли звільняєшся з полону, тобі не видають довідок!» Історія Євгена Шляхтіна зі Стаханова
Євген Шляхтін – колишній полонений. В катівнях провів 30 діб, після жорстоких катувань бойовики його відпустили. В 2014 році він був організатором та учасником патріотичних заходів в Стаханові Луганської області (нині це місто окуповане) як працівник Стахановської міської ради. Зараз живе у Одесі і працює в проєктах, які допомагають адаптуватися переселенцям та ветеранам АТО/ООС.
У форматі монолога Євген згадує, як з однодумцями відстоював у рідному місті цілісність України, про день, коли його арештували і в дрібницях - про знущання у підвалі. Далі – пряма мова Євгена Шляхтіна.
«Коли забрали побратима, я ніби окам'янів від безвиході»
Події «русской весны» розвивались неймовірно швидко, нам важко було оцінити масштаби загрози. З лютого 2014-го в Стаханові почали проводити проросійські мітинги. На початку березня на центральній площі міста вивісили триколор. Але в той же в групі «ВКонтакте» «Свідомі українці Стаханова» патріотично налаштовані містяни почали спілкуватися, а потім - проводити заходи. Шевченківські читання, розклеювання по місту листівок «Луганськ - це Україна», автопробіги по Стаханову та Луганську. Наші зустрічі об'єднали людей різного віку - від школярів до пенсіонерів.
Потім були постріли бойовиків в хлопців, які встановили прапор України на териконі, вбивство нашого активіста - прийшли до квартири і застрелили. Дуже сильно у пам'яті в'ївся епізод, коли забрали побратима. Від цього повідомлення мене прошив піт від шоку, я ніби окам'янів від безвиході.
«Вказав на мене мій сусід»
26 квітня 2014 року «Свідомі українці Стаханова» організували автопробіг «Єдина Україна» (Стаханов-Кіровськ-Ірміно-Брянка). Це був справжній ковток свободи. Але раділи ми недовго: за чотири години в місто приїхали 40 автоматників з Луганського СБУ і почалися перші захоплення адмінбудівель.
9 травня 2014 року під час міських заходів до «Дня Перемоги» мене звинуватили «у нацизмі», посилаючись на стенд (про який говорив раніше) та через те, що я був у Польщі. Вказав на мене мій сусід Олександр Кліманов. Мене схопили бойовики «ЛНР», били, накинулися з ножем та хотіли зарізати, але удар прийшовся біля живота. Порізали ремінь та штани. Пощастило, що не вбили, як Володимира Рибака (це горлівський депутат - Свои).
Нападом керував бойовик Олександр Кашпаренко. Мене доставили до їхнього штабу, це адмінбудинок УБОЗу та помістили в гараж. Попередньо забрали всі особисті речі. Велися перемовини і, врешті-решт, моєму начальнику вдалося мене забрати. Після цього я намагався виїхати зі Стаханова, але не зміг - не було такої можливості.
«Посадили на залізний ланцюг та почали ним душити, ледь очі не повилазили»
Стаханов був окупований остаточно. Вночі 21-22 липня пройшла колона військової техніки, а зранку по місту проїхала велика кількість озброєних людей з російськими прапорами, прапорами «ЛНР», нашивками батальйонів. Близько 3,5 тисяч бойовиків поїхали до Алчевська, батальйон «Призрак» та близько 800-1500 козаків залишилося у Стаханові. Причиною став наступ ЗСУ та звільнення від окупантів міст Рубіжне, Сєвєродонецьк та Лисичанськ.
У кабінеті знайшли прапор України. Бойовики «Самара» та «Радикал» почали бити мене прикладами автоматів. Виводили мене загорнутим у синьо-жовтий стяг. Колеги ховали очі та нічого не могли вдіяти. Думав, це кінець...
Привезли до штабу бойовиків. Неймовірний шок від катівні. Розкладені на столі знаряддя тортур: дубинки, плоскогубці, ножі та скальпелі. У куті стояв стілець з ланцюгом зі слідами крові. Потім побили дубинками і посадили на залізний ланцюг та почали ним душити, ледь очі не повилазили...
Після допиту мене кинули до залізного гаражу, в якому тримали затриманих. Звісно, не прилаштованого для утримання людей. Бетон, лахміття, пил та сморід. Пам'ятаю обличчя літньої жінки, синьої від побоїв...
«За 10 діб гараж набили людьми так, що місця не було, де сісти»
Перша ніч. Полонені, які вже довгий час перебували у гаражі, казали «Зараз почнеться». Так і сталося. До камери почали заходити п'яні бойовики та «розважатися». Проводили роз'яснювальні бесіди, казали, що вони захисники від «хунти», розповідали про «розп'ятих» хлопчиків та іншу «кісільовщину». Погрози розстрілами, мінними полями, а потім починали бити дубинками. Тієї ночі мене били до втрати свідомості. Били цілеспрямовано по голові. Після тортур у мене залишилося шість переломів на руках. Замість рук – дві неймовірно набряклі гематоми. Пальці не згиналися, біль неймовірний.
Перші три доби ти перебуваєш у такому шоковому стані, що навіть не можеш розмовляти. Потім вже сам починав заспокоювати людей, які постійно наповнювали нашу «камеру». За 10 діб гараж набили так, що місця не було де сісти. Нічим було дихати.
Не по собі було, коли над Стахановим почали літати літаки ЗСУ. Цей гараж був на два авто, в одній частині тримали полонених, а в іншій був склад зі снарядами. А гараж знаходився на подвір’ї штабу бойовиків. Тоді були змішані почуття. Полонені почали ховатися до оглядової ями. А я лежав на бетоні. Радів та боявся. З одного боку з'явилася надія, що починається довгоочікуване звільнення міста. А з іншого я знав, що якщо сюди потрапить снаряд, то ми всі помремо.
Потім були мнимі розстріли, садизм та вбивство людини. Ще побиття - до втрати свідомості: якщо падав, обливали відром холодної води та ще заставляли мити підлогу зламаними пальцями... Найстрашніше, звісно, було вбивство. Людину просто поламали на допиті, повернули ледь живого та посадили на ланцюг у камері. Він стогнав, його вивели - і з того часу його ніхто не бачив.
«Двадцять діб допитів, побиттів, змушували вчити на пам'ять «патріотичні» вірші Новоросії»
Я пережив дев'ять діб. А на десяту добу наказали збиратися головним «ворогам народу ЛНР»: «свідомим», «корегувальникам», релігійним та бойовикам. Зібрали всіх смертників. Під прицілом автоматів нас завантажили до транспорту. Промайнула думка - зараз розстріляють! І вже не в перше, все життя промайнуло перед очима. Подивившись на обличчя оточуючих, зрозумів, що не у мене одного такі думки. І тут починає говорити представник євангелістської церкви: «Братья, не печальтесь, ведь душа вечна! И если мы сейчас умре...». Не встиг він договорити, як ми всі хором: «Заткнись!». Зараз вже смішно, а тоді було дуже лячно. Ці двоє релігійних вийдуть раніше за всіх. Але попередньо їм розіб'ють голови та поріжуть ножами. Після чого один з них попередить, що в нього гепатит.
Нас привезли на підвал школи-інтернату. Ще двадцять діб допитів, побиттів, змушували вчити на пам'ять «патріотичні» вірші Новоросії «Я умер вчера под горой Карачун»... Знов допити та побиття.
Спали на сирій земляній підлозі, де був дерев'яний настил з дощок, дверей, кришок столів. Трохи старих матраців. Постійно ввімкнена лампа. Ще було трохи природнього світла, але це вікно швидко забили мотлохом бойовики. Вологість - жахлива. За деякий час ми почали жахливо кашляти.
До туалету виводили раз або два на добу. Приходили конвоїри. І алгоритм був наступний – у людини є приблизно 7-10 хвилин, щоб вийти з підвалу, піднятися на перший поверх, пробігти 50 м по коридору. І тут у тебе відкривається широкий вибір: сходити у туалет, умитися, набрати у пляшки води та вилити сечу з пляшок. Весь цей маршрут під дулами автоматів, гвинтівок та пістолетів конвоїрів.
«Розгорнувши, впізнав почерк моєї матері: «Любим и целуем! Мама и папа»
Окрема тема - їжа. Бойовики не годували полонених. Нас забирали показово - з роботи та дому. Тому наші рідні точно знали, що ми в руках у бойовиків. І на третій день вони домовилися, щоб нам передавали їжу. Яку ми ділили на всіх «мешканців», щоб не вмерти з голоду. 5-6 тормозків годували від 10 до 50 людей, рідні яких не знали, що вони «на підвалі»
Після переводу думали що залишимося без їжі. Але почали отримувати наші передачі. Одного разу на дні посилки я знайшов клаптик паперу. Розгорнувши, впізнав почерк моєї мами. Там було написано декілька слів: «Любим и целуем! Мама и папа». Читати це було неймовірно важко. Я знову їх передивився і почав дуже голосно плакати. Ніщо не викликало таких емоцій, як ця записка. Ні коли ламали пальці: я кричав від болю, але не плакав. Ні побиття на допитах до втрати свідомості. Так, було постійне відчуття страху, але сліз не було. Ті 30 діб були справжнім пеклом.
Напередодні, 28 серпня, до нашої «в’язниці» прибув «отаман» Павло Дрьомов. «Контррозвідка» «ЛНР» почала поспіхом викликати до себе в'язнів. Чудово пам'ятаю ту метушню, грюкіт дверей першої, другої, третьої камери, швидкі кроки полонених на перший поверх. Цього вечора вийшли на свободу десь сорок людей.
Той день найщасливішим за весь період полону. З'явилась надія, що колись і ми вийдемо на волю. Нехай за тиждень, місяць, півроку. Бо до цього нас обіцяли або розстріляти, або тримати до кінця війни. Пошепки ми проговорили півночі про зміни у житті, коли вийдемо на волю.
29 серпня 2014 року почалося не за звичним розкладом: нас, останніх п'ятьох політв'язнів, викликали до кабінету слідчого. Заводили по одному. Мене під дулом пістолету примусили написати розписку про те що, я не маю ніяких скарг щодо затримання, а потім повернули паспорт. І всі конвоїри, слідчі та інші бойовики стали такими доброзичливими, що аж нудило. Немов не було вбивств, постійного морального тиску, тортур та знущань на допитах.
Першою зустрів матір, яка в черговий раз йшла просити про моє звільнення. Вдома зустрів розчуленого батька, якого ніколи не бачив у такому стані до цього.
У грудні забрав батьків, знайшов цікаву роботу, відвідав багато освітніх заходів, щорічну конференцію ОБСЄ у Варшаві з питань порушення прав людини та багато іншого.
«Коли звільняєшся з полону, тобі не видають довідок!»
Зараз живу в Одесі. Працюю в проєктах, які допомагають адаптуватися переселенцям та ветеранам АТО/ООС. А головною проблемою полонених залишається те, що на шостий рік війни немає статусу полоненого та їхньої медико-психологічної реабілітації від держави.
Так ще чиновники ділять колишніх полонених на «правильних» та «неправильних». Для «правильних» в ручному режимі вирішуються житлові питання, вони отримують фінансову допомогу, їм сприяють у працевлаштуванні, вони отримують медичну допомогу. А «неправильні» нічого не отримують.
Наведу декілька прикладів. Я – колишній полонений з окупованої території. Житла та грошей не маю, коли виїхав у кишені було 200 гривень. Що робити? Добре, що мені щастило зустрічати добрий людей. У одних безкоштовно пожив, інші направили до санаторію, треті допомогли знайти роботу. Але є і інші випадки, коли колишні полонені не можуть соціалізуватися без систематично державної підтримки.
Нещодавно помер айдарівець та колишній полонений Олександр А. Останні слова, які він написав в соцмережах, це був крик про допомогу: «Я не могу жить в обмане, делают из меня дурака. Я прошу Соцзахист помочь мне с койкоместом. Я обращаюсь ко всем моим друзьям и знакомым на фейсбуке. Надо помощь. С уважением, Саша А.».
Інший випадок. Ігор Б. - колишній військовий з Криму, сам родом з Луганщини. Коли вийшов з Криму, потрібно було навідати матір. Але хтось здав його бойовикам «ЛНР». Ігор пережив жорстокі катування. Опинився в Одесі, не зміг самостійно адаптуватися, потрапив на вулицю. Взимку відморозив ноги, йому їх ампутували. Через неможливість дбати про себе його забрала матір... на окуповану територію під зобов’язання бойовиків. А скільки випадків, про які ми не в курсі?
Постанови КМУ вирішували питання фінансової допомоги тим полоненим, яких звільняли по «великих обмінах». Але зараз Постановою КМУ №1122 внесли зміни до Постанови №328 і всі колишні полонені можуть звертатися за допомогою. Я звернувся до Міністерства ветеранів, але отримав відмову. З дуже образливим формулюванням, що я не надав доказів того, що я перебував у полоні за свою патріотичну діяльність. У мене є довідка з СБУ, фото, заяви та відповіді з поліції та прокуратури про розміщення мого фото на стенді з написами «нацисти Стаханова» в 2014 році, відкрили кримінальне провадження щодо мого викрадення. Які ще потрібні докази комісії при Мінветі? Коли звільняєшся з полону, тобі не видають довідок!
Але я не опускаю руки, буду звертатися до Уповноваженої ВР з прав людини та далі боротися за права полонених. Забуття – гірше за зраду!
Свої в Telegram 
