«Я боялась вступати в ДонНУ, але тут знайшла своє покликання». Історія фотографки Зорини Гаджук
Зорині Гаджук 22 роки, вона вчиться на першому курсі магістратури Донецького національного університету імені Василя Стуса, спеціальність – журналістика. Дівчина працює smm-менеджеркою (просуває компанії в соцмережах), журналісткою, копірайтеркою. Але її улюблена справа, яка теж приносить заробіток – фотографія.
Як я захопилась фотографією
Фотографією я зацікавилася ще в школі. Коли почала навчатись в університеті, у нас був предмет «Фотожурналістика», ми вчили історію фотографії.
Я почала інакше вести свій інстаграм, більше фотографувати загалом. Згодом мене почали запитувати: «А можеш мене пофоткати?» Зрозуміла, що зможу це вміння ще й продавати. Тоді я мусила разом із батьками платити за навчання і шукала способи заробітку. Тож подумала: якщо мені це так подобається, чому б і ні?
Хочу, щоб люди приходили саме по мої фотографії
В основному, роблю портретні зйомки. Це від 80 гривень за годину роботи. Предметні рахуються інакше, там все залежить від кількості фотографій. Репортажні зйомки – теж від 80 гривень за годину, це дні народження, весілля тощо. Може бути повністю весільний день, і там, залежно від наповненості програми, може вийти до 10 тисяч гривень.
По загальних соціальних мірках я, мабуть, успішна. Але якщо оцінювати особистісно – то я люблю до себе приколупатись. Звісно, це доволі суб’єктивно. Якщо конкретно, то є багато фотопремій, до котрих мені ще далеко, але вони знецінені. Тому для мене показником буде кількість замовників. Мабуть, за цим критерієм я недостатньо успішна: я хочу більше замовлень. Хочу, щоб люди приходили саме по мої фотографії.
Університет допоміг мені пізнати своє покликання
Було лячно вступати в ДонНУ. У перший рік, коли університет тільки переїхав, не було зрозуміло, що далі: чи він залишиться, чи знову переїде кудись.
Багато хто нарікає, але якщо ти хочеш щось взяти – ти обов’язково це візьмеш.
Раніше я вагалась, чи бути мені математиком, чи журналістом, але коли я познайомилась з фотографією, то зрозуміла, що знайшла своє покликання. Фотографувати – це не просто кнопку натискати, а й знати, який підібрати об’єктив, як виставити світло, як поводитись з моделлю тощо. Все це я пізнавала завдяки університету.
Я би хотіла більше реалізовуватись у соціальних проєктах
Якби п’ять років тому хтось мені сказав, що я буду фотографинею, то я би благала батьків купити мені кращого фотоапарата. Бо я до подорожей беру «дзеркалку», а вони мені «мильничку» купили.
Я би хотіла більше реалізовуватись у соціальних проєктах. От знімала для проєкту «Я і місто» (історії про буденне життя людей з інвалідністю та батьків малюків, тобто, про маломобільні групи. – Свои), це було на волонтерських засадах. Так, я витратила свої гроші на проїзд, харчування тощо. Але я неймовірно від цього кайфанула. Приємно бачити, як люди потім твої фото ставлять собі на аватарки, розуміти, що це для них перша зйомка. І у наступні п’ять років я би хотіла взяти участь у якомога більшій кількості соціальних проектів.
В інтернеті є мільярд можливостей
Мені хочеться поїхати, бо у Вінниці нема океану. Але і не скажеш, що це мене якось обмежує. Ба навіть навпаки: в інтернеті є мільярд можливостей, все доволі компактно, Йдеш на гранти, і місто взагалі не впливає на твою реалізацію.
***
Від «Своих». Майже шість років Донецький національний університет є вишем-переселенцем і працює у Вінниці. За цей час він став носити ім’я поета і дисидента Василя Стуса – який родом з Вінниччини, але у дитинстві і молодості жив на Донбасі. Є й чимало змін у роботі вишу. Ми показуємо університет через п’ять історій успіху його студентів.
Свої в Telegram 
