Студент ДонНУ Руслан Глухманюк створив центр мистецтва. Чому там роблять провокативні проєкти

«Я чотири роки жив цією мрією»

Чо/When – це центр мистецтва, який я довго намагався зробити. Я хотів охопити кожен аспект мистецтва: музика, фото, відео, театральні виступи, скульптури, інсталяції.

У нашому університеті багато прикольних двіжух і творчих людей. Я ще з першого курсу дивився на це і думав: наскільки круті речі люди роблять окремо, а що, як зібрати їх разом? Яку творчість вони зможуть тоді показати? Я чотири роки жив цією мрією. І от минулого літа зібрав людей

Я просто ходив і пропонував це в університеті і тим, кого я знав раніше. Зібрав креативну команду, котра зараз намагається щось робити і щось змінювати в світі. Насамперед Чо/When – це про людей. 

«Хтось каже: «Вау, побільше б такого!», а хтось – «Хто випустив цих шизофреніків?»

Університет приймав нас із зубним скреготом, так би мовити. Взагалі я зараз намагаюсь відходити від університету. Я не хочу, щоб Чо/When асоціювався тільки з університетом. Так, там чимало студентів ДонНУ, але також – багато людей, не дотичних до університету.

Як сприйняло нас місто, я не знаю. Мистецтво експериментальне, а відгуки різні. Хтось каже: «Вау, побільше б такого!», а хтось – «Хто випустив цих шизофреніків?»

Був перформанс, де в нас стояв вазон, поряд з ним сиділа дівчина, кожен міг підійти і відрізати листок. Тоді дівчина брала ножиці і відрізала собі пасмо волосся. Були люди, які приходили, чик-чикали цей вазон, і були такі, що прибігали хапали ножиці, вазон і втікали.

Був перфоманс, де стояли дівчата в купальниках тілесного кольору з написами «Оголене тіло привертає більше уваги, ніж глобальні проблеми». До мене підходить організаторка дня міста і каже: «Забирайте дівчат – мер іде!»

Ми зняли їх зі сцени і поряд поставили. Мер пройшов і нічого страшного не сталось. Успіх для нас – це звертати увагу людей на важливе.

«Я хочу, щоб за три-чотири роки ми не розбіглись»

Я вже нареалізовувся, скажімо так. Зараз я даю платформу для реалізації інших. Моя справа – керувати процесом, слідкувати, щоб вони росли, шукати куди рухатись далі. Сам я, звичайно, реалізуюсь якось. Пишу етюди для наших театрів, але також у центрі працює багато кураторів різних напрямів.

Завжди хочеться, щоб твої люди досягали максимальних вершин, але як воно буде, хто знає.

Я хочу, щоб за три-чотири роки ми не розбіглись. Якщо ми будемо разом і будемо творити – це круто. Навіть якщо ми залишимося на рівні Вінниці, але будемо разом – то все буде добре

Грошей ми не заробляємо. Це все суто на власному ентузіазмі. Не знаю, чи вважаю Чо/When успішним. Про це треба судити зі сторони. Для мене він у будь-якому випадку успішний, я до цього йшов дуже довго. Ми працюємо. Ми не гнулись і не закрились. Тому, напевно, для мене і для людей, які можуть тут реалізовуватись – Чо/When успішний

У матеріалі використані фото з фейсбук-сторінки Чо/When.

***

Від «Своих». Майже шість років Донецький національний університет є вишем-переселенцем і працює у Вінниці. За цей час він став носити ім’я поета і дисидента Василя Стуса – який родом з Вінниччини, але у дитинстві і молодості жив на Донбасі. Є й чимало змін у роботі вишу. Ми показуємо університет через п’ять історій успіху його студентів.

Як Марія Юзькова завдяки Донецькому національному університету створила станцію глибокого сортування

Як студентка ДонНУ імені Стуса Дарія Нишпорська завдяки вишу вчиться впливати на життя країни

За что эту Горловку можно любить? А вот за это – воспоминания преподавательницы горловского иняза

Вот и Слава Бо. Как с нулевым бюджетом и в кризис создать журнал о культуре Луганщины