Буває, люди розчаровують, але я продовжую їм допомагати. Історія волонтера Євгена Васильєва
Євген Васильєв родом із Луганська, через війну переїхав до Києва. Брав участь у луганському Євромайдані, потім став співзасновником благодійного фонду "Восток-СОС", займався гуманітарними місіями. Не боїться визнати, що вигорів. Зараз працює у правозахисті. Свои.City Євген розповів про те, як його змінила війна і як він намагається змінювати країну.
Літо 2014-го. Луганський вокзал переповнений людьми. Всі хочуть виїхати з міста. Квитків у касі майже немає. Їх швидко розкуповують в усіх напрямках. Особливий їх дефіцит з’являється у дні можливого наступу. З якого напрямку планують атаку, ніхто сказати не може. Містом ширяться лише чутки.
На пероні, обіймаючи батьків, плачуть діти. Чоловіки залишаються в Луганську охороняти від мародерів квартири та майно. У вікна потяга подають телевізори, тварин, дорожні сумки. Євген Васильєв мовчки сидить у плацкарті, обіймаючи дружину. Його потяг рушає під звуки сирени цивільної оборони і літаків. До Луганська він більше не повернеться.
Луганський Майдан
На початку Євромайдану я почував себе самотнім, – зізнається Євген. – У старому робочому колективі з 40 людей лише я підтримував погляди київських протестувальників. Це був важкий період.
Внутрішня самотність тривала до січня 2014-го. По місцевому телебаченню я побачив Юлію Красильникову (співзасновниця благодійного фонду "Восток-СОС". – Свои). Вона розповідала про зустрічі прихильників Майдану на площі о 18-й годині. Я зацікавився і вирішив перевірити, чи правда хтось збирається біля пам’ятника Шевченку. На місці активісти влаштовували вуличний університет. Будь-хто міг розповісти про свій досвід, прочитати вірші або лекцію. Після цього на площу я виходив кожен день.
9 березня – день народження Тараса Шевченка – все змінив. У Луганськ звезли з усієї області проросійський натовп. До цього антимайданівців збиралось від 50 до 100 людей. У цей день їх було близько трьох тисяч. Цікаво, що луганчан серед них було мало. Вони силою змели нас з площі і захопили обласну раду. Це стало початком силових протистоянь.
6 квітня антимайданівці захопили будівлю СБУ. Вони отримали зброю. Це суттєво змінило розвиток подій. Будь-яка акція могла закінчитись трагічно. 30 квітня відбулась остання наша акція. З захопленої будівлі СБУ нас прийшли розганяти 20 людей з палками і шокерами. Ми почали співати гімн України. Вони співали гімн Росії. Протистояння гімнів закінчилось.
Ми пішли до обласної міліції, щоб поспілкуватись з керівництвом. Пресофіцерка говорила, що боїться за своє життя не менше нас. Після цього наших активістів вистежили і побили. Це був перший дзвіночок.
Далі антимайданівці захопили прокуратуру, військові частини, військкомати. Всі розуміли, що нелегальної зброї в місті стає все більше. Про мирне врегулювання конфлікту вже не йшлось. Люди почали виїжджати.
Рішення про від’їзд
Луганськ я полишив один з останніх. У травні місто стало для мене мертвим і пасивним. Акції закінчились. Пересуватись вулицями було небезпечно. Всі намагались зробити свої справи до 12-ї. Ближче до вечора складалось враження, що тут ніхто не живе.
10 липня бойовики загнали всередину нашого кварталу "Град". Почали звідти стріляти у бік селища Металіст. Ми вирішили виїжджати.
***
Київ, травень 2014 року. З Луганська до столиці приїжджають перші учасники східного євромайдану. Вони купують два телефони, дві сім карти та публікують у соцмережі оголошення про надання допомоги з житлом, консультації щодо виїзду з окупованих територій.
Близько 20 людей розміщують у трикімнатній квартирі. Вони працюють на імпровізований гарячій лінії. Консультують людей, збирають потреби і пропонують допомогу. Це – початок роботи благодійного фонду "Луганськ-СОС", який потім став "Восток-СОС".
Поява "Восток-СОС"
Останні п’ять років я працюю у благодійному фонді "Восток-СОС". Його приблизну концепцію ми розробили ще у травні 2014-го. Поки Луганськ готувався провести референдум, ми їздили до садиби Мсциховського (псевдозамок початку 20 століття у селищі Селезнівка. – Свои). На горищі розробляли план, ділили зони відповідальності у майбутній благодійній організації. Від самого початку і до 2017-го я займався гуманітарним блоком.
У київському офісі "Восток-СОС", тоді ще "Луганськ-СОС", до мене підійшов Костя Рєуцький (правозахисник, співзасновник "Восток-СОС". – Свои) і сказав: "Треба людям допомагати". Як це робити, ми не розуміли, але погодились.
Гуманітарні поїздки
До вересня ми жили в Києві у різних місцях. Грошові накопичення поволі закінчувались. Роботи, окрім волонтерської, не було.
Зараз, коли мене питають, де ти живеш, відповісти складно. Ментально я в Києві з родиною, фізично – у Луганській області. Маю приблизно 40 поїздок на схід. Вони тривалі, від тижня до місяця.
Кожну поїздку ми не робили марно. Ми знали куди їдемо, кому будемо допомагати. У проміжках між відрядженнями постійно збирали гроші, продукти, інформацію, знаходили волонтерів на місцях. Ми завжди роздавали допомогу нужденним – багатодітним сім’ям, людям з інвалідністю.
Моя перша гуманітарна поїзда була до Лисичанська. Ми зібрали продукти. Чим їх перевозити, не розуміли. Машини ми не мали. Дивним чином на нас вийшла дружина американського дипломата і запропонувала безкоштовно надати транспорт. Вона не просила грошей. Тільки хотіла поїхати з нами – цікаво.
Хоча раніше ми жили в Луганську, зовсім не знали місцевої географії. Ця поїздка запам’яталась покинутим будинком саєнтологів, які з початком війни переїхали до Саратова. Це ми зрозуміли по знайдених копіях документів. У старому занедбаному будинку саєнтологів жило близько 30.
Вигорання
Три роки ми збирали і возили медикаменти, обладнання для лікарень, продукти. Показували фільми на лінії фронту, збирали книги для бібліотек.
Заїжджаєш до Києва – усюди вода і світло. Люди ходять в магазини, на дискотеки. Живуть так, як жили до. На сході інші цінності.
Після приїзду ти три-чотири дні ходиш млявий. Фізично ти в Києві, а в думках – ні. Думаєш про людей, думаєш, як їм допомогти, як кардинально змінити ситуацію.
Зараз у мене повноцінне вигорання. Я на деякі речі дивлюся очима доктора, який двадцятий раз робить операцію.
По ідеї, люди на місцях мали кооперуватись, створювати організації. Самі займатись цим. Цього не відбувалось. Співробітництва не вийшло.
Люди швидко забували про допомогу. Іноді тикали, казали: "Грантоїди, ви збагатилися на нашому горі, ви нам винні". У ці моменти з’являлася злість. Хотілося все припинити. Проходило три-чотири дні, все минало, і знову – в бій.
Крапкою стала поїздка до Трьохізбенки. Ми привезли у школи на лінії фронту дитячі новорічні подарунки. У нас були Дід Мороз і Снігуронька. Про це знали діти, дорослі і вчителі. Це пам’ятна подія. Ми роздали подарунки, а через два дні приїхав наш освітній напрямок – збирати потреби. Жителі почали скаржитися, що до них ніхто не їздить. Наші нагадали про новорічну поїздку. Їм відповіли: "Та що там ті подарунки, таких випадків багато".
Люди беруть, але не знають від кого. Не скажу, чия це проблема. Наша, що ми не говоримо свою назву відкрито і нахабно? Або їх – що вони не хочуть вникати? Це демотивувало. Я вирішив піти з гуманітарного напрямку.
Довго займався гуманітаркою через військових. Волонтери для них – це гарантія, що все нормально. В активну фазу бойових дій ми заїхали у Нижнє. Мали передати пакунок для воїна. На місцевій пошті дислокувалась Нацгвардія. Зайшовши всередину, побачили молодих військових. Налякані й розгублені вони дивилися на нас. На війні хлопці знаходились другий або третій день. Ми поговорили з ними, заспокоїли.
Присутність волонтерів давала плоди. Солдати розуміли, що вони не одні, ще не відрізані. Ми тут – значить, вони комусь потрібні. Значить, вони знають кого захищають. У такі моменти виникав зв’язок між великою землею і лінією фронту.
Я перестав займатися гуманітарними питаннями, але мені продовжують дзвонити. Майже кожен день телефонують з проханням про допомогу.
***
Ніч 11 січня 2015 року. Тривають бої за Донецький аеропорт. Бойовики обстрілюють новий термінал з гранатометів. Внаслідок вибухів шість "кіборгів" поранено. Їх евакуюють.
У цю ніч у Євгена Васильєва народжується донька. Йому не страшно через складні часи. Історія України знає гірші моменти, вважає він. Донька живе в нормальних умовах. У неї все є. Єдине, чого немає – присутності батька. Євген постійно у відрядженнях. Коли тато пакує речі та планує поїхати на схід, вона засмучується. Постійно дзвонить йому, питаючи, коли повернеться.
Блокпости і КПВВ
Полишивши гуманітарний напрямок, я зайнявся моніторингом і документуванням порушень прав людини. Здебільшого ми займались цим на контрольно-пропускних пунктах в’їзду-виїзду та блокпостах. Ми моніторили умови їх проходження, санітарно-гігієнічні норми. За цей час встиг взяти участь у п’яти міжнародних моніторингових місіях.
Ситуація з правами людини змінюється на краще. Зараз поменшало блокпостів.
Кожен блокпост був окремою державою. До них, мабуть, інформація з космосу надходила. В одному місці вимагали якісь папери, на іншому посту – ні. Десь був потрібен паспорт, десь – ні. Повний безлад.
Людина зі зброєю на блокпосту почувалась господарем життя і могла вимагати чого завгодно. Ти мав мовчки виконувати їхні накази. Я виступав проти цього і постійно конфліктував з ними. Викликав поліцію, дзвонив в обладміністрацію. Різними способами доносив свою точку зору до них.
Два роки тому ситуація почала змінюватись на краще. З’явився уніфікований порядок.
На КПВВ ситуація теж змінюється. Умови перебування людей на них покращились. Усі КПВВ, крім як у Станиці Луганській, обладнані туалетами, вагончиками, де можна сховатись від холоду та спеки. Там є кондиціонер, опалення, вода, медпункт. За великим рахунком, є все.
У Станиці добудували міст. Час проходження КПВВ зменшився. Проблем майже не залишилось. Вони потроху вирішуються.
***
Минули вибори президента України. Переміг Володимир Зеленський – за нього віддали голоси майже 73% виборців, які прийшли на дільниці. Попереду – вибори до парламенту. Свою кандидатуру у 112-му окрузі висуває Євген Васильєв.
У передвиборчій програмі він обіцяє мешканцям Рубіжного розбудувати мир і справедливість на сході, боротися з корупцією на місцевому рівні та зберігати зв’язки з людьми на окупованих територіях. За нього віддають голоси 146 громадян України. Його результат – 0,49%.
Виборча кампанія
На парламентських виборах я висунув свою кандидатуру у народні депутати. Це колективне рішення "Восток-СОС". Спочатку ми хотіли йти на вибори всією волонтерської командою по всіх округах. Наші колеги не відчули в собі сил. Ми з Костянтином Рєуцьким та Іветтою Кузьміною вирішили балотуватись.
Костянтин Рєуцький, Іветта Кузьміна та Євген Васильєв
П’ять років роботи на сході показували, що можна боротися з системними проблемами вічно. Ти борешся, борешся, борешся, а потім приходить чиновник і одним своїм документом все руйнує. Напрацьоване за три-чотири роки сиплеться.
Ми вирішили, що з системними проблемами треба боротися системно. Треба міняти певні речі на законодавчому рівні. У принципі, ми цим займалися, не будучи депутатами.
Завдання тих, хто в полях, – зібрати інформацію та акумулювати її. На основі наших звітів та аналітики писали закони. Наприклад, ми їдемо на КПВВ. Бачимо ситуацію, розуміємо, що та як працює. Інформацію ми сформували в текст. З ним вже працювали юристи, оформлюючи його у законопроєкт.
Передвиборчу програму ми побудували на пожертвах, довірі та відкритості. Ми не працювали з бізнесом. Все робили самі.
Економічна ситуація в регіоні не змінюється. Лише погіршується. Якщо проаналізувати її, можна зрозуміти хто зло. Я намагався це пояснити.
"Справа у вашому виборі. Ви голосуєте за тих самих, за тих, хто вас обкрадає. Так відбувається вже 28 років. Можливо, варто спробувати голосувати за інших?" – питав я їх.
Під час кампанії чув різні варіанти. Найпоширенішим питанням, яке мені ставили, було: "А що зроблять нові депутати?" Ще говорили, що Бойко, Іоффе (Юлій Іоффе – народний депутат шести скликань, включно з нинішнім. – Свои) та інші – це наші.
"Ваші, але вони обкрадають вас. Що залишилося від Луганської області, подивіться!" – апелював я.
Після передвиборчої гонки я розчарувався в людях. Вони наступають на граблі і не роблять висновків. Напевно, старі партії повинні зникнути. Тоді люди перестануть за них голосувати.
Великий мінус у тому, що інші партії забили на Луганську область. Це зіграло на руку колишнім регіоналам. Розчарувався. Пару місяців постраждав і пішли далі.
***
Інколи Євгену сниться Луганськ. Місто, де він вчився, працював і одружився. У снах спогади про Луганськ змішуються з війною. Прокинувшись, він не відчуває суму за колишньою домівкою.
Якщо Луганськ повернеться до складу України, потрібно багато часу для нормалізації обстановки. Євген посилається на те, що шкільні вчителі просякнуті ідеєю "молодих республік". Що вони розповідатимуть дітям на уроках? Про яких героїв? Про Дрьомова і Бетмена (бойовики "ЛНР". – Свои) або про Сліпака (Василь Сліпак – знаменитий оперний співак з України, який жив у Франції, пішов на фронт як боєць Добровольчого українського корпусу і загинув від кулі снайпера. – Свои)?
Повернутись назад Євген прагне лише з просвітницькою місією. Бажає розповідати школярам правду про війни та ділитись досвідом. Щоб швидше стерлися з пам’яті пропагандистські історії про "наших рєбят".
Про завершення війни
Поступово вид моєї діяльності змінюється. Ситуація в країні змінюється. У 2014 році ми працювали наче швидка допомога. Реагували на виклики, летіли, рятували всіх. Зараз лінія фронту стоїть на місці. Отже, є виклики щодо розведення.
Останнє – це затримання Антоненка і Кузьменко у "справі Шеремета". На це доводиться реагувати. Ми – частина громадянського суспільства. Вважаємо, що ця справа липова, замовна. Сьогодні їх посадять, а завтра до тебе причепляться на рівному місці. Ти нічого не робив, а система тебе звинуватить. Якщо ти один, то вистояти проти неї складно. Лише згуртувавшись, можна втриматись і домогтись результатів.
Взяти "справу Небесної сотні". Почала Женя (Євгенія Закревська – адвокатка родин Небесної сотні. – Свои) голодувати, до неї підключилися десятки людей і ситуацію змінили.
Свои. У листопаді 2019-го Закревська голодувала 13 днів через нерозглянуту парламентом поправку до законопроєкту про Держбюро розслідувань. Правка дозволила слідчим у справах Майдану поновити розслідування.
Я впевнений, позиція Зеленського під час Нормандської зустрічі у грудні минулого року – це заслуга громадянського суспільства. Він міг накоїти чого завгодно, гірше Януковича. Всі протестні настрої зіграли значну роль. Добре, коли президент прислухався до людей, не пішовши на поводу у Меркель, Макрона, Путіна.
З приходом до влади нового президента почалися зміни. У жодному разі не хочу його нахвалювати, але багато процесів зрушили з мертвої точки. Поки складно їх оцінити. Плюс у тому, що повернулася увага до війни на Донбасі.
Зараз, здається, відбувається політична торгівля. Ми щось повинні дати в обмін на виведення російських військ. Що ми обіцяємо за це – не зрозуміло. Хочеться знати і не повертатися в 2013 рік, коли Росія повністю контролювала всі процеси в Україні. Є побоювання з цього приводу.
Наскільки затягнеться війна, зараз не зрозуміло, але громадянському суспільству не можна опускати руки. Постійно треба нагадувати владі про проблеми і критичні червоні лінії. Тілько в такому симбіозі можна відстояти та повернути Україні цілісність.
***
Євген у майбутньому планує навчитись грати на барабанах. Нарешті вивчити англійську і заговорити нею. Частіше відвідувати матчі футбольного клубу "Зоря" з Луганська. Правда, поки у нього з командою не збігаються графіки.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.
Свої в Telegram 
