Цей старий дитсадок — останній прихисток для переселенців в Кураховому. Показуємо, як тут живуть
Здалеку двоповерхове приміщення колишнього дитячого садочку «Оленка» у Кураховому, де проживають переселенці з Мар’їнки та Красногорівки, можна сплутати із занедбаною адмінбудівлею. Лише коли заходиш за огорожу та бачиш на подвір’ї песиків із жовтою кліпсою у вусі, вивішений на мотузці випраний одяг, розумієш, що все ж таки тут живуть.
Зараз у колишньому дитсадку мешкає 20 переселенців, серед них двоє дітей. Дехто з мешканців гуртожитку взагалі не має куди повертатися, інші бояться їхати у рідні стіни - просто на лінії розмежування, де вже сім років не вщухають бої. Ще у 2015-му році тут знайшли прихисток більше 70-ти переселенців. Хтось за цей час повернувся додому, інші – орендують квартири у місті. Але така можливість і зайві 2500-3000 грн є не у всіх.
Втратила дім і родину
Взагалі, місцеві мешканці не люблять говорити зайвого і відмовляються фотографуватись, наголошуючи, що у них все добре та їм немає на що жалітись. Біля приміщення бігають будівельники з інструментами та відрами, вони ремонтують перший поверх.
Неподалік від місця, де жителі сушать одяг, зустріли Олександру Білоцерковець з Мар’їнки, яка більше шести років живе у цьому гуртожитку. За кілька місяців жінка святкуватиме день народження - їй виповниться 88 років. За час військових дій, вона не тільки лишилась без власного будинку на околиці Мар’їнки, а й втратила сина. Влітку 2014-го року у будинок по вулиці Заводській, де мешкав Віктор, потрапило два снаряди.
«Йому було 52 роки, до війни він був підприємцем, торгував побутовою технікою у нашому місті. Напередодні тільки поміняв у своїй квартирі вікна на пластикові. Він на першому поверсі жив. Вночі, під час обстрілу, я кілька разів йому телефонувала, але ніхто не відповідав. Вже тоді відчула, що щось страшне і непоправне сталося.
Ми з сусідом пішли на Заводську і знайшли його там. Після похорону сина сусіди порадили мені їхати до Курахового, бо будинок мій знаходився неподалік від Щуровки, а вже за териконом - Трудовські (район окупованого Донецька - Свои). Тож переїхала разом з невісткою до родички у приватний сектор, а з 2015-го року живу у цьому гуртожитку», - розповіла жінка.
Спочатку Олександрі Тимофіївні пропонували велику кімнату, але з підсиленням, тож жінка відмовилась, і їй надали меншу.
«Мабуть, у гуртожитку меншої кімнати, ніж у мене немає, але я не жаліюсь. У мене є ліжко, стілець, стіл, невеликий холодильник, шафи немає та й ставити її ніде. Мені вистачає, більшого не треба», - розповідає жінка.
Зараз вона мешкає у приміщенні площею трохи більше 5 квадратних метрів. За словами жінки, сплачує вона лише за комунальні послуги. Світло, вода, вивіз сміття обходяться пенсіонерці у 285 грн., а ось в опалювальний сезон приходиться віддавати більше 1000 грн. Готує жінка у себе в кімнаті. Не дивлячись на те, що на першому поверсі гуртожитку є дві машинки-автомат, Олександра Тимофіївна пере руками.
«Люблю рух, не звикла сидіти на одному місці. Мене через це у кафе, де працювала кухарем у пиріжковому цеху, називали «блискавкою». Торік навіть їздила на велосипеді у Мар’їнку, прибирати могили на кладовищі (відстань від Курахового 18 кілометрів – Свои)».
Черговий раз жінка підкреслює, що їй вистачає всього. І єдине, чого вона побоюється, - втратити це житло, бо йти їй немає куди. У 2014-му році, від попадання снаряду, згорів будинок разом з побутовими приміщеннями, усіма меблями та речами. Близьких та рідних у Олександри Тимофіївни немає. Ще наприкінці 80-х років, за трагічних обставин, загинув її старший син, а у 2010-му помер чоловік Леонід, шахтар з 30-річним стажем.
Без умов і надії
Йдемо на екскурсію у гуртожиток. Потрапити на перший поверх не вдається, бо там йде ремонт, тож підіймаємось на другий. У коридорі темно, не холодно, але й не затишно. Лише шторки на дверях і запах їжі натякають на те, що тут живуть люди.
Туалет та душова з пліснявою на стінах та стелі, старенькими іржавими батареями та трубами. На самих душових кабінах висять замки. Місцеві кажуть, що закрили їх кілька днів тому.
В одній з кімнат на другому поверсі мешкає подружжя з Красногорівки. Їхній будинок у мікрорайоні Сонячному знаходиться на самій лінії вогню.
«Зараз там немає жодного мешканця, всі виїхали. До того ж там немає комунікацій, світла, води, газу. Повертатися туди просто страшно», - розповідає Олександра, поки її чоловік прикривається від непроханих гостей газетою.
Шафи немає, тому весь одяг лежить на одному з ліжок. Минулого року 66-річна жінка поховала єдиного сина, який помер від серцево-судинної недостатності.
Олександра отримує 1850 грн. пенсії та 1000 грн. адресної допомоги для переселенців. Взимку за комуналку подружжя сплачує більше 1000 грн.
«Посуд мию у кімнаті. Для прання є дві машинки (у дитсадку - Свои), але у нас своя маленька є. Ми нею користуємось, бо через хворобу мені складно кудись ходити, тим більше спускатися сходами. Вся пенсія йде на продукти, оплату комуналки та ліки», - розповідає жінка.
Все життя вона пропрацювала в охороні авторемонтного заводу у Красногорівці. Зараз жінка має другу групу інвалідності, складні захворювання сердечно-судинної системи. Коли виходить на прогулянку, спускатися сходами їй допомагає чоловік.
«Мені б якусь кімнату у гуртожитку, бо тут умов для життя майже немає, особливо для тих, хто має обмежені можливості, хворіє. Коли закрили душ, митися пробувала у тазику, але для мене це дуже складно», - розмірковує жінка.
Свої в Telegram 
