Втратили те, на що заробляли все життя. Історії маріупольців із львівського шелтера
Оглядачка Свои.City Софія Пилипенко евакуювалася з Костянтинівки до Львова зі своєю родиною. Вона провела чотири дні в міському шелтері з людьми з Маріуполя і записала їхні історії про війну, втрату дому і адаптацію до нового життя.
Евакуація нашої родини розпочалася із залізничного вокзалу Краматорська. Того самого, в який влучили снаряди 8 квітня. Все ще складно від цього оговтатись, бо я бачила, скільки людей їдуть звідти щодня і повірити в це звірство неможливо. Але нам з родиною дуже пощастило виїхати незадовго до цих трагічних подій.
Ми відносно швидко дісталися Львова — приблизно за 28 годин. У нас був першочерговий план, якого ми мали притримуватись, але в той же вечір все пішло не за ним. На вході до вокзалу людей зустрічали волонтери, до яких можна було звернутися за допомогою з поселенням.
Вас відвозять до районної адміністрації, реєструють і направляють в місце тимчасового проживання. Для нас цим місцем стала звичайна школа, де ми і провели одну ніч. З рештою, завдяки хорошим знайомим ми переїхали до шелтера, щоб жити там, поки не знайдемо постійне житло.
Евакуація з КостянтинівкиФото: Особистий архів
Коли ми зайшли до простору, який переобладнали для того, щоб переселенці могли там зупинятися, ми побачили доволі велику кількість людей в одній кімнаті. Поряд з чисельними матрацами стояв стіл з мікрохвильовкою та чайниками, за яким можна було їсти.
До речі, шелтер не надавав харчування, але періодично волонтери приносили туди їжу на всіх: борщ, плов, йогурти, булочки та й інше.У цьому місці, схожому на виставковий простір, можна було навіть сходити в душ, тож після декількох ночей переїздів це місце здавалося раєм.
У загальній кімнаті усі люди з абсолютно різних регіонів України спали на карематах або матрацах. До речі, в деяких з цих людей були із собою собаки, тож мені довелось жити в іншій кімнаті через наявність кішки. Я зайшла до маленької і теплої кімнати, в якій четверо людей відпочивали на своїх спальних місцях. 10-річна дівчинка помітила переноску і сказала мені, що вдома в неї теж залишився кіт, а на моє питання “звідки ти?” вона відповіла: “З Маріуполя”.
Декілька хвилин я мовчала і не знала як продовжувати розмову далі. Здається, ми все ще не знаємо, як говорити одне з одним про війну. Наприклад, як дозволити собі запитати в дитини, чи цілий її будинок? Як можна просити людей звідти розповісти про ситуацію в їхньому місті і змушувати їх вкотре проживати цей травматичний досвід?
Дівчата здалися мені відкритими, спокійними і життєрадісними дітьми, які приїхали до Львова з батьками на весняні канікули, а не вийшли з бомбосховища після місяця знищення їхнього рідного міста.
15-річна Марина, яка сиділа посеред високої купи шкільних підручників, займалася танцями в Центрі дитячої творчості (пізніше її мама показала мені фото зруйнованої танцювальної зали, в якій займалася дівчина), але хотіла стати стоматологом. Вона і не полишала цієї мрії, але в той момент Марина, як і безліч українських дітей зараз, просто сиділа на матраці в тимчасовому житлі без жодного розуміння того, що буде далі. На щастя, вона хоча б була у відносній безпеці. Марина перебувала в шелтері разом з татом і мамою.
Люди в бомбосховищі МаріуполяФото: AP
“Я не розумію, як це. 20 років заробляти гроші на все, що в тебе є, щоб отак просто це втратити?”, — якось вихопила я фразу Тетяни, матері дівчини.
Насправді усі люди з тієї кімнати втратили житло, машини, улюблені місця і, власне, їхнє місто. Про свій колишній образ життя вони розповідали дуже мало і їх не важко зрозуміти. Бо тепер з особистих речей в них була лише гуманітарка і одяг з бомбосховища, а замість дому — тимчасовий прихисток, хоч і з хорошими умовами.
“Мене так дивував один чоловік з нашого підвалу, бо постійно носив куртку шиворіт-навиворіт. Я в нього запитала: “для чого?”. А він мені каже, що не хоче щоб зовнішній бік куртки став брудним. Ну і справи. Поряд щодня вибухають бомби і він бігає до магазину під обстрілами, але переживає за свій зовнішній вигляд”, — згадувала Тетяна в нашій розмові про їхнє життя в укритті.
Жінка пояснила це на прикладі своєї доньки — вона дуже хоче, щоб та жила як раніше навіть в таких складних умовах і не відмовлялася від власної особистості.
“Вона любить красиві речі. Так чому я маю брати їй одяг, який вона не буде носити, хай і безкоштовний? У неї ще все життя попереду, тож я хочу створити для неї хороші умови”, — розмірковувала Тетяна.
Менше за всіх інших говорити хотіла Христина, яка показувала мені заклади, в яких переселенці можуть безоплатно їсти. Їй вдалося доїхати з друзями до Запоріжжя, але в день прибуття вони одразу ж почули гучний вибух у місті. Так дівчина прийняла рішення евакуюватися до Львова потягом. З моменту приїзду вона проживала в шелтері, де ми і познайомились.
Заклад Євгена Клопотенка "Інші", де ВПО можуть безкоштовно обідатиФото: Instagram, @klopotenko
За весь час перебування там я заставала її за різними справами: вивченням німецької, слуханням музики та переглядом якихось відео. Але дуже рідко за розмовами з іншими людьми. Власне, нам вдалося поговорити лише тоді, по дорозі до кафе з безкоштовними обідами.
Дівчина сказала, що їй неодноразово пропонували робити інтерв’ю, але вона відмовлялася через великий страх — думала, що всю інформацію можуть використати проти неї та її родини. Історії з Маріуполя, які вона мені розповідала, повністю збігалися з тим, що я бачила в новинах. Тільки тепер історії належали людині, яка йшла прямо поруч зі мною. За словами Христини, вона взагалі не виходила з бомбосховища і дещо критично ставилася до розповідей людей про те, що “міста вже немає”.
“Я думала, що вони перебільшують. Ну, як це, немає? А коли в кінці березня я вийшла звідти і побачила центр Маріуполя… Я зрозуміла, що немає жодного сенсу тут залишатись”, — розповіла дівчина.
Хоча це в жодному разі не скасовує того факту, що ми познайомились з цими людьми в притулку. Бо вони втратили свій дім, а я його тимчасово залишила. Бо вони пережили найгірший і найстрашніший період життя, хоч їм і вдалося врятуватися. Я так і не насмілилася запитати, як їм вдається зберігати такий зовнішній спокій після всього що вони пережили. Можливо, бо боялася почути відповіді, що насправді його немає і все це є поверхневим.Не знаю, що ці родини будуть робити далі, але точно знаю, що тепер буду стригтись виключно у Тетяни.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
