Я місяць був в блокаді в Маріупольскому порту. Щоб вижити, ловили рибу, а жінки постійно пекли хліб
Російська армія захопила Маріупольський порт в середині квітня. До цього там оборонялися українські військові та портовики. Голова профкому підприємства Владислав Мирошниченко йшов звідти одним з останніх. До цього – допомагав колегам, військовим та мирному населенню. Для Свої він розповів, що відбувалося у порту під час блокади, як тут виживали мирні жителі і боролися за нього на смерть українські захисники.
Росія заблокувала роботу порту ще 8 років тому
З 2013-го року Владислав Мирошниченко працював в Маріупольському порту. Спочатку очолював сектор землеустрою у відділі майнових відносин. Протягом п’яти років портовик був депутатом міськради, де відстоював інтереси колег. Склавши депутатські повноваження, Владислав перейшов до профкому підприємства: спочатку – радником, а згодом і головою.
«Колектив Маріупольського порту завжди відрізнялася згуртованістю. Тут шанувалися сімейні традиції, працювали цілими династіями. Цінувався кожен працівник, і ми були готові протягнути руку допомоги колегам в будь-якій ситуації».
Колись підприємство було найпотужнішим портом Азову. Але військові дії росії на сході в 2014-му році значно знизили вантажопереробку.
«Раніше 90% вантажів були з Донецького та Луганського регіонів. З 2015 року обсяги почали скорочуватися вдвічі. Але це не зламало портовиків і дало поштовх для розвитку. в 2015 році прийняли рішення запроєктувати абсолютно новий, найбільший агропромисловий термінал на Азовському морі і почати його будівництво. Наразі термінал був практично готовий до роботи».
Владислав Мирошниченко на території порту
На підприємстві намагалися мінімізувати споживання газу. В цьому допомагала геліосистема.
«Попри впровадження сучасних технологій, на роботу дуже вплинуло будівництво Керченського моста, а також тотальний огляд суден перед Керч-Єнікальським каналом. Всі судна, що прямували в порт, затримували на декілька днів, а то й тижнів».
Владислав каже: раніше, в порту не встигали завантажувати судна, на підході бувала навіть черга. Але дії РФ фактично заблокували повноцінну роботу.
Попри зовнішні негаразди, внутрішня атмосфера в колективі залишалася незмінною.
«Люди традиційно відпочивали на наших базах, ми видавали путівки, діти оздоровлювалися в найкращому таборі «Юний моряк».
В цілому, підприємство працювало і розвивалося. Втративши звичний обсяг робіт, ніхто не здався. Як зазначив Владислав, в період затяжної кризи не було скорочення, колектив вдалося берегти.
«Маріупольський порт навчився жити в нових реаліях. Але те, що росія знову кине ніж у спину, та ще й з такою жорстокістю, ми до останнього не вірили».
Працівниця їдальні казала, що відчувала лихо. Тому і замовила багато продуктів
Попри те, що у повномасштабне вторгнення не вірили, Маріупольський порт став єдиним підприємством у місті, яке було до нього готовим. Владислав каже: мер Маріуполя Вадим Бойченко взагалі не опікувався місцевими жителями.
«Він кинув всіх напризволяще. З Маріуполя виїхав ще 25 лютого. Протягом ще майже десяти днів викладав свої відео, а по факту нічого не робив для людей. Залишив у місті свого заступника Михаїла Когута. Той проводив наради, директор порту Ігор Барський постійно був присутній на них. Вони разом шукали шляхи порятунку місцевих».
Коли розпочалися бойові дії в Маріуполі, Владислав та ще деякі співробітники родинами перебралися на підприємство. Там жили, готувати для себе та тих, хто цього потребував, а також разом ховалися від обстрілів.
«У нас були продовольчі запаси та паливо, генератори. Вже після того, як в місті пропали всі комунікації, ми могли забезпечувати місцевих і військових продуктами та хлібом. Возили їжу та солярку у лікарні, якими опікувалося підприємство. І тривало це до середини квітня, доки територію підприємства не окупували».
Так сталося, що за два тижні до вторгнення, в порту закупили продукти для співробітників, які працюють на судах. Вони там завжди готували їжу екіпажу, і та постача стала щасливим збігом обставин. Працівниця їдальні казала, що відчувала лихо. Тому і замовила багато продуктів, аби завжди був запас.
«В першу чергу ми забезпечували продуктами жителів Приморського району, а також військових, які знаходилися на території порту. Найціннішим на той момент були хліб, вода та паливо. Наші жінки ледь не цілодобово випікали хліб».
Владислав ділиться, колеги-портовики робили по-справжньому героїчні вчинки.
«Один мій колега 20 годин на навантажувачі грузив бетонні блоки на самоскиди, які потім відвозили на основні вулиці для перешкоджання руху окупантів. А згодом на камазі і сам їх возив. Під обстрілами працівниці служби матеріально-технічного забезпечення приходили, аби відкрити заправки, які були на вантажних районах».
Владислав з колегою
22 березня він з колегами зміг вивести всі трудові книжки співробітників. Їх сховали на єдиному в Україні криголамі «Капітан Бєлоусов». Хто міг дістатися підприємства, приходив і забирав їх.
Спочатку на території Маріупольського порту було близько 250 людей. Але коли обстріли посилювалися, деякі намагалися вибратися.
«Я вивозив людей на власній автівці до блокпоста. А звідти вони виходили пішки. За день робив декілька рейсів. До 20 березня нам вдалося евакуювати майже всіх жінок та дітей».
Разом з тими, хто залишився, жили на плавкрані «Нептун №4». Всього там було 43 людини, з них – 8 дітей, 11 жінок. І це не лише співробітники. Вони приходили родинами, бо вірили, що порт витримає і українські військові виженуть окупантів.
Вже у квітні запаси їжі майже скінчилися. Аби прогодуватися, портовики ловили рибу, з неї варили уху та смажили.
Ось так ловили рибу, аби приготувати обід
«У нас було трохи крупи, олії. На вихідних ми готували суп чи борщ, і то було справжнім делікатесом. Спочатку, коли ще були запаси курки, варили на бульйоні все. М'ясо віддавали дітям».
Порт тримали до останнього
Керівничий склад Маріупольського порту на підприємстві був до 21 березня. Владислав Мирошниченко покинув його лише через місяць – у квітні. Залишався там, бо дуже хвилювався за людей.
Зізнається, найстрашнішим для нього була відсутність зв’язку. Він не знав, що відбувається в місті, що з близькими та друзями.
Владислав згадує, одного ранку в середині квітня невідомо звідки на причалах порту він побачив танки з російським маркуванням. Вони заїхали через четверті прохідні порту.
«Ще о 9 ранку ми бачили наших захисників. А через годину з'явилися окупанти. Ще декілька днів були запеклі бої. Ми бачили, як вони з території порту гатили по будівлі управління. А ще намагалися вигнати наших військових. То була дуже страшна картина: стовпи пилу, розруха, вибухи, а навкруги – загиблі та частини їхніх тіл. Я бачив, як собаки тягали кінцівки рук та ніг».
Якось, коли Владислав намагався виїхати, на нього рушив танк. Тоді він думав, що його роздавить прямо в машині, але в останню секунду портовик розвернувся. Постраждала лише автівка.
Наслідки "зустрічі" з російським танком
Коли підприємство захопили російські військові, Владиславу вдалося вибратися. Каже, спочатку зупинився у колеги на узбережжі. При першій можливості прийняв рішення виїжджати. Аби добратися до України, витратив понад десять днів.
«Спочатку був на косі. Там чекав на коридор. Дорогою до Запоріжжя три доби ночував в полі. Потім приїхав в Дніпро, а тепер в Київ».
Наразі Владислав відновлює сили і планує продовжити допомагати військовим.
В травні Маріупольський порт призупинив трудові відносини з працівниками, виконавши всі фінансові зобов’язання.
«Людей розкидало по всьому світу. Багато виїхали закордон. Хтось залишився в Україні. Але, за моєю інформацією, з понад трьохтисячного колективу більш як чотириста людей залишилися в Маріуполі. Я їх не виправдовую і не засуджую, у всіх є свої обставини. Але дуже прикро дізнаватися, що колишні колеги зараз починають працювати в окупованому порту».
Свої в Telegram 
