Кажуть, що схід стане "територією без майбутнього". Ми погоджуємося? Чи буде схід "пустелею"?
"Дике поле" та "Територія без майбутнього". Все частіше ми чуємо такі вислови про схід України, про наші рідні міста. Ми теж так вважаємо? Журналісти Свої.Сity діляться своїми думками про майбутнє сходу.
Марина Терещенко: "Попри численних загарбників, рідна земля завжди відроджувалася. Вірю, що й цього разу буде так само"
Мені не подобаються такі вислови про схід. Одного разу моя Луганщина вже була частиною “дикого поля”. Після цього успішно розвивалася, будувала міста і заводи, зводила школи і бібліотеки. Квітнула. Попри численних загарбників, рідна земля завжди відроджувалася, тож я вірю, що й цього разу буде так само. Просто потрібен час.
Сподіваюся, я ще потраплю додому, до українського Луганська, окупованого ще у 2014 році. Разом з тим, я досі не знайшла для себе відповіді на питання, чи зможу я там жити… Поруч з тими, хто здавав мене як журналістку “козачкам”, чи з тими, хто розстрілював мирних жителів на кварталі Мирному… Фейсбук нагадав, 8 років тому, у липні, у Луганську від обстрілів люди гинули на вулицях “пачками”.
На прикладі територій, окупованих росією ще у 2014 році, можна побачити, що вони не будуть пустувати, що би не трапилося. Коли виїхали з мого рідного міста проукраїнські луганці, заїхали абхази, буряти, чеченці зі словами “тут клімат краще”, перевезли свої родини. Схід завжди буде наповнений “кочівниками”, котрі шукають кращого життя.
Зараз нам потрібно відвойовувати наші землі, а потім будувати застави, бо з сусідом на сході нам не пощастило. Тільки тоді, можливо, ми розірвемо це коло і позбудемося тавра “дикого поля”.
Максим Бондарєв: "Схід, в моїй уяві, більше не має майбутнього, поки існує Zосійська Zедерація. Я викреслив його зі своєї пам’яті — і вам раджу це зробити"
У сходу немає майбутнього. Точніше, у сходу під контролем Росії не має майбутнього. Яке майбутнє в країни або території, де вулиці називають іменами тиранів, за жовто-сині кольори на вулицях викликають поліцію, а життя схоже на концтабір вихідного дня, де замість НЕТ ВОЙНЕ пишуть *** ***** ?
Безлюдним схід не залишиться. Можете не хвилюватися. Люди житимуть, будуватимуть сім’ї, будинки, заводитимуть собак і котів. На 9 травня фарбуватимуть бордюри, кричатимуть: “Ура! За победу!”. І, випивши чарку, переконуватимуть себе: “Все хорошо. Какая разница где? Главное, чтобы не было *****”.
Найстрашніше, під контролем Росії схід може забути про розвиток. Чому? Бо омріяна стабільність його не передбачає. Навіщо нам електронний паспорт, якщо є паперовий? Навіщо нам Google, якщо є бібліотека (якщо не згоріла)? Навіщо нам Tesla, коли є “Москвич”? "И тааак сойдет". Але не хвилюйтесь. На місці спалених будинків та ринків побудують нові. Главное чтобы не было *****.
Схід, в моїй уяві, більше не має майбутнього, поки існує Zосійська Zедерація. Я викреслив його зі своєї пам’яті — і вам раджу це зробити. Краще записати його у memory book ще раз. Аніж розчаруватись, будуючи "замки з піску" в очікуванні дива.
Валерія Панасенко: "Якщо мені скажуть, що мій рідний схід — це пустеля, то я просто відповім, що я обожнюю пустелі"
Якщо мені скажуть, що мій рідний схід — це пустеля, то я просто відповім, що я обожнюю пустелі. Люди можуть казати, що хочуть, але схід України — це про людей. Сильні, щирі, працьовиті, патріотичні. Можна продовжувати цей перелік нескінченно довго, але висновок з цього можна зробити лише один: Донеччина та Луганщина — це край крутих людей, котрим не байдуже, що буде з їхньою домівкою.
Чи схід України обездолений? Чи є в нього майбутнє? Так, є, бо люди самі здатні творити свою долю. Навіть якщо окупанти перетворять всі міста на "пустелю", жителі сходу відбудують все, тільки-но вороги встигнуть кліпнути оком. Тому "без майбутнього" можна назвати лише тих людей, котрі дозволяють собі таке казати про схід України.
Немає нічого неможливого, саме тому схід незабаром перетвориться на найсучасніший край України, бо звання найгарнішого в нього вже є. Найгарніший та найсучасніший — це про мій дім. Про дім мільйонів українців.
Софія Пилипенко: "Хотілося б колись побачити мою Костянтинівку розвиненим містом, в якому люди дійсно хочуть жити. Так само і з іншими містами сходу"
Якось мене дуже зачепила фраза випадкового знайомого про те, що на сході більше не буде чого робити і що люди довго не будуть туди повертатись.
Схід і так був складною територією, звідки їхало багато молодих людей і де потрібно було все створювати "з нуля". Втім, це ніколи не зупиняло людей, які його люблять, тож вони завжди намагалися зробити його кращим місцем. Впевнена, що після перемоги бажання змінити наш регіон буде ще сильнішим.
Костянтинівка зазнала великих руйнувань під час Другої світової війни. Колись я побачила архівну фотографію зруйнованого житлового будинку, повз який часто проїжджала на автобусі. Зараз мене це не дивує і лише нагадує — усе зруйноване можна відновити. Не можна лише повернути людей, які загинули, і це є величезною втратою. Але так само і не можна зламати дух людей, які поколіннями живуть на сході й знають, що це їхній дім.
Найбільше за все мені хотілося б колись побачити мою рідну Костянтинівку сучасним і розвиненим містом, в якому люди дійсно хочуть жити. Так само і з іншими містами сходу — Слов’янськом, Краматорськом, Бахмутом, Лисичанськом, Сєвєродонецьком тощо. Вірю, що це стане можливим.
Гаяне Авакян: "Чи можемо ми змінити цю “карму” дикого поля?"
Лінія оборони пройшла по моєму рідному Бахмуту. Зараз місто знову перетворилося на сторожу. Тільки окупанти тепер — не татари, як 500 років тому, а росіяни. Враження, що ми повернулися на нульову позначку, на старт і новий початок.
Так, наш схід був диким полем. Залишався диким полем. Буде диким полем. Тут складно осісти, складно жити спокійно — в будь-який час, за будь-яких політичних умов. Ми — кочові племена, вимушені переселенці на цю територію та з цієї території.
Війна позбавляє наші міста людей та цивілізації, перетворює на зону відчуження, яку отруюють снарядами, водами у зруйнованих шахтах, сотню років отруювали димами заводів.
Але якщо ми починатимемо все "з нуля", якщо нам дадуть можливість "з нуля" будувати — свої міста, свої зв’язки, свої погляди — якими вони будуть? Чи можемо ми змінити цю “карму” дикого поля? Чи повернуться сюди люди і навіщо? Майбутнє сходу зараз вирішується тим, як більшість мешканців, більшість українців відповість для себе на це питання.
Інесса Курінна: "Я вірю в українське майбутнє сходу. Тому впевнена, що українці, які безмежно люблять свою країну неодмінно відбудують все після перемоги"
Усі ці твердження — це влучний опис ситуації у східних містах, якщо ці території опиняться в окупації. У нас є живий приклад цьому — окуповані з 2014-го року території. Там був постійний регрес, який самопроголошена влада намагалась не афішувати. Шахти, інші промислові підприємства закривалися, розкрадалися, незважаючи на те, що там довгий час не було активних бойових дій.
Зараз умови значно гірші — ворог нищить усе на своєму шляху, вбиває міста, населення, ще раз доводячи свою ненависть до всіх українців, від сходу до заходу, російськомовних та українськомовних.
Проте я вірю в українське майбутнє сходу. Тому впевнена, що українці, які безмежно люблять свою країну, неодмінно відбудують все після перемоги. І це будуть сучасні міста, побудовані з любов’ю. Нам усім потрібно вірити в український схід, бо віра — це запорука майбутнього.
Катя Калюжна: "Ми просто не маємо права бути "територією без майбутнього"
Я не хочу і не можу вірити в те, що мій рідний схід стане пустелею. Так, я майже змирилася з фактом, що його практично знищили. Але! Все в наших руках і силі непереможної армії.
Щодня я бачу, як орки нищать те, що ми любимо, що є таким рідним для нас. Проте все можна відбудувати. В одному з інтерв’ю мені сказали, що Маріуполь стане найкращим містом в Україні. І він має на це всі шанси. Як і Бахмут, Лисичанськ, Слов’янськ та Сєвєродонецьк.
Єдине, про що болить — люди. Мені важко уявити, як я приїду в Маріуполь, вийду на проспект Миру і буду там гуляти, пити каву. На власні очі бачила, як там уздовж дороги лежали тіла мирних городян, палали будинки, в які тільки прилетів снаряд. І це морально поки не може укладатися в голові.
А ще я знаю, що на Донеччині і Луганщині дуже активно працює російська пропаганда. І вони переконують людей, що ті не потрібні Україні. Самі ж видають якусь сумнівну гуманітарку і корчать з себе лицарів, які "асвабадили" і допомагають. Тому доведеться не тільки відбудовувати, а ще дуже багато працювати з людьми. І доводити не словом, а ділом, що вони потрібні і заслуговують на гідне життя.
Треба буде багато часу, щоб навчитися жити з тим, що ми бачили і самі переживали. А, головне, витримати і не здатися у боротьбі за людей. Ми просто не маємо права бути "територією без майбутнього"! Хоча б у пам'ять за тих, хто поклав життя за наші регіони!
Ольга Яцина: "Зараз кожен з нас має робити те, що вміє найкраще. З вірою і любов’ю до сходу, до нашого українського сходу"
Територія без майбутнього… Напевно, саме зараз так і є — у містах Донеччини і Луганщини, які нині окуповані, немає майбутнього. Але ж так не було завжди — кожне місто розвивалося, розбудовувалося, втілювало реформи на місцях. До окупації, звісно.
Зараз тут життя «відкотилося» до 90-х. Навіть у елементарному — щоб поповнити рахунок на мобільному потрібно купити паперовий ваучер і стерти монеткою намальований код… Про інші речі, як електронні документи, онлайн-запис до лікаря тощо, годі й говорити. А молодь? Куди їй подітися? Яке майбутнє її чекає у окупації? Ніякого…
Але ж так не було завжди, і вірю, що не буде. Вірю, що мешканці сходу повернуться у свої домівки і будуть відбудовувати області. І він стане кращим, ніж був. А зараз кожен з нас має робити те, що вміє найкраще. Кожен на своєму місці — військові на полі бою, а цивільні — на своїй роботі. З вірою і любов’ю до сходу, до нашого українського сходу.
Ганна Курцановська: "Самі живуть у лайні, і нас туди хочуть затягнути. Але — ні!"
Донеччина та Луганщина — це територія без майбутнього. Але тільки в тому випадку, якщо там будуть “республіки”, якими керують з росії. У моїй крові десь 25 відсотків молдавської. Тому тема Придністров’я мене цікавила давно. Паспорт, по якому зачинений в’їзд в цивілізацію, іграшкові гроші, життя без планів на майбутнє. Згадую слова рідних з приводу окупації частини Молдови: “Всі, хто розумів, що на них не чекає нічого гарного, поїхали”.
2014 рік — з Донеччині і Луганщини поїхали люди. Серед них і моя родина. Їхали не від обстрілів, а від життя без майбутнього. Від репресій за проукраїнські погляди. Від ідеологій “республіки”.
У 2012 році у Донецьку відбувся чемпіонат Європи з футболу. Сучасний аеропорт, відреставрований залізничний вокзал, п’ятизірковий стадіон. Через 10 років люди збирають дощову воду, щоб помити посуд і змити унітази. Блокування адекватних соцмереж та всесвітньої пошукової системи.
Страшно уявити, що буде далі. То не життя, а існування. І так всюди, де побували російські загарбники. Самі живуть у лайні, і нас туди хочуть затягнути. Але — ні! Тому що Слава Україні, Слава нації і пиздець російській федерації!
Свої в Telegram 
