Моя родина виїхала з Авдіївки. Але ми вирішили залишитися на Донеччині — і ось чому
Тетяні 51 рік (ім’я на прохання жінки змінено). Вона мешкала в Авдіївці. Розраховувала, що і далі буде жити в цьому місті, бо тут, як то кажуть, все її життя: робота, квартира, друзі. А ще в неї старенька мати, донька та дві онуки. Всі вони виїхали з Авдіївки, бо там небезпечно. І Тетяна розуміє, що треба починати життя з чистого листа. Але не може цього зробити. Чому? Всі думки про минуле життя, про війну, що його зруйнувала, та про людей, що поруч, далі в її монолозі.
Молодша онука після того, як «прилетів» снаряд, більше не говорить. Не плаче, не ховається, просто мовчить
Вам як про себе розповідати? З початку війни чи з 24 лютого? Вісім років тому в Авдіївці був жах. Дуже. Все, що відбувалось і у страшному сні не побачиш. У липні 2015 у день народження старшої онуки розпочався обстріл міста «Градами». Я ніколи не забуду, як бігли люди до залізниці — в чому були, без речей і валіз, аби сісти на поїзд і доїхати до Покровська. А потім ці обстріли були постійно. Так ми дожили до осені. Онука пішла у перший клас. І почали ми разом з нею вчити уроки, а під час обстрілів бігати у підвал. Іноді, якщо бухало десь далеко, сиділи в коридорі.
Уроки у школі тривали по пів години. У школу дитину приведеш, чекаєш, коли уроки закінчаться. Взимку все місто жило без тепла, газу і електрики. Але працював завод. Графік в мене був такий — добу на заводі, три вдома. Приїдеш після зміни, сховаєшся під периною і спиш, чим довше, тим краще. Так було всю зиму. А потім Авдіївка почала відновлюватися. Обстрілів стало менше, стали відкриватися магазини. Місто стало жити. Ось тільки-но «піднялись з колін» — і знов війна.
24 лютого донька прибігла до мене: «Чого ти спиш? Війна почалась!». Кажу: «Яка війна? Що ти кажеш?». А вона: «росія напала». Я встала з ліжка і ніяк не можу зрозуміти — ну, як це? Вісім років ми з донькою складали копійку до копійки їй на квартиру. Тільки минулого року купили житло, почали робити ремонт. І що ж це дарма? Приблизно такі думки були в мене.
24 лютого в Авдіївці нічого не відбувалось. Два тижні взагалі в місто не «прилітало». А потім почались обстріли околиць і промзони. Все місто вважало: перечекаємо. Пережили 2014 і зараз перечекаємо. А потім 18 березня снаряди влучили поруч з нашою багатоповерхівкою. Били «Градами». Вибило всі вікна, відірвало балкон.
В цей час ми сиділи з мамою в коридорі. Їй 86 років, вона в підвал не піде принципово. Мене просто трясло, від страху рухатися не могла. А мама мене заспокоює. Міряє собі тиск і заспокоює. Вона в 1935 році народилася. Ця війна для неї не перша. І життя її простим не назвеш. На таку старість вона точно не заслуговує. Але сидимо ми з нею в коридорі і рахуємо «прильоти». Мене чому ще трясло? Я вам чесно кажу, під час таких обстрілів сидіти в коридорі просто марно, якби влучило в будинок, то наш коридор нас би не захистив.
Потім був день відносно спокійний. Мабуть, артилерія відпрацьовувала інший квадрат. А 20 лютого снаряд влучив у наш будинок, в інший під’їзд.
Молодша онука в нас до чотирьох рочків не розмовляла, минулого року тільки почала. А після того, як «прилетів» снаряд, замовкла. Ми до неї говоримо, а вона мовчить. Не плаче, не ховається, просто мовчить. Сіла поодаль, дивиться кудись, а нас начебто і немає поруч. Ми ледве дочекалися ранку, і 21 березня швидко виїхали.
Виїхала з Авдіївки, але не з Донеччини. Тут життя дешевше, не дивлячись ні на що
Донька з дітьми поїхали до Литви. Їх там добре прийняли, забрали в родину. Дітям дали можливість вчитися в школі й відвідувати дитячий садочок. Потім переселили їх в гуртожиток. І ось вона мені дзвонить кожен день: все гарно, живи, працюй, але не так, як вдома, хочеться назад в Україну. Їй тридцять років. Працювала там посудомийкою в кафе, і не те, щоб складно працювати, просто все не так, як у нас. Потрібно їй додому, плаче. Я все думала, що звикнуть. Вони поїхали за кордон, а мені начебто трохи легше стало.
Ми ж з мамою доїхали до Новосілівки-1. Там наш будинок старенький. Опалювати його нічім. Але на відміну від авдіївської квартири, тут тихо й безпечно, хоча теж холодно. Мати тут живе щоліта. У неї город, садочок, всі принади життя пенсіонерки. Тут ми чекали на гарні новини. А у квітні розпочались «прильоти». І все. Донька у Литві плаче додому хоче, а над нами літає.
І поїхала я наприкінці травня далі. Але не можу я ту Донецьку область «вирвати» з душі повністю. Поїхала далі, але не з Донеччини. Зупинилась у Мирнограді. Тут начебто все, як вдома. Місто невелике. Люди ті ж самі. Знайшла я квартиру. Домовилась з господарем.
Дивно так виходить. Майже весь Мирноград евакуювався якомога далі. А такі, як ми, виїхали з-під обстрілів на місце його мешканців. Через два тижні приїхала до мене і донька з дітьми. Онука у Литві почала розмовляти. Фахівці їй допомогли подолати стрес. Не то, щоб багато стала казати. Але відповідати на питання почала. Я телефоном її запитую: «Додому хочеш?». А вона: «Погані дядьки ще стріляють? Тоді не хочу». В садочку, куди вона ходила, друзів не знайшла. Всі розмовляють литовською, а вона їх не розуміє. Так начебто ззовні все непогано, а якщо зазирнути кожному з нас в душу — там така дірка, яку не закрити.
Всі, мабуть, думають: як то можна зібратися і поїхати у Донецьку область, з дітьми? Що це за мати така? Всі ж експерти, і знають, як треба. Проте донька забрала їх і приїхала на Донеччину. Може, ми б і зустрілись десь в іншій області й почали там жити, але в Мирнограді більш адекватні ціни на оренду житла, ніж далі по Україні. Так, в місті немає газу, воду вмикають за графіком і тільки технічну, бувають дні, коли її немає зовсім. Все чутно, що відбувається на фронті в сусідніх населених пунктах. Але життя тут дешевше.
Щоправда, з нами сталась така неприємна ситуація. Якось дивно, що люди поруч з війною, тим більше, що вона може дійти й до їх міста, можуть так вчинити зі справжніми біженцями. Домовились ми з власником квартири, що буду платити за житло 2000 гривень і окремо за комунальні послуги. Заплатила за місяць, як в’їхала у квартиру, 27 травня. Потім за майбутній місяць – 27 червня. А 5 липня він каже: «Все, мені потрібна квартира, шукай собі інше житло». І гроші повертати не хоче. Потім, коли я з онуками та донькою виїжджала, сусіди кажуть, що то в нього схема така і я вже не перша, кого він так відправляє на вулицю. Мені ще й каже: «Ви ж гроші від держави, як біженка, отримуєте, хоча живете в Мирнограді, як я, а я їх не отримую». А я ще від свого Авдіївського коксохімічного заводу отримую дві третини від довоєнної зарплатні. То за його мірками я взагалі найбагатша людина. Ну, то Бог з ним. Знайшла я нову квартиру. Сподіваюсь, тут господарка житла не така, як він.
Донька в Авдіївці працювала в магазині. У Мирнограді їй працювати ніде. Не беруть нас. Кажуть, навряд ми залишимося тут взимку, мовляв, коли не буде у місті опалення, поїдете далі.
Ви кажете, що ми втрачені в житті. Так, я така і є, разом зі своєю 86-річною мамою, донькою та двома онуками.
Свої в Telegram 
