Це наш прапор. Розповідаємо важливі історії про свої синьо-жовті стяги
Евакуйовані прапори. Стяги, сховані на непідконтрольній території. Герої, які загинули за цей важливий для нас символ. Ми з особливою повагою і любов'ю ставимося до українського прапора і відзначаємо сьогодні його день разом зі всією країною. Тому розповідаємо про свої прапори, які є для нас справжнім знаком свободи.
Катя Калюжна: "Це наш особливий символ спротиву, боротьби та перемоги"
Раніше я і не думала, що прапор матиме таке велике значення для мене. Вперше із синьо-жовтим стягом я вийшла на маріупольську площу Свободи в 2015-му році. Тоді були урочистості з нагоди Дня Незалежності. І сотні людей були з прапорами та квітами. Тоді одна місцева волонтерка одягнула мені на руку синьо-жовту стрічку. Я берегла її на згадку про силу та спротив маріупольців, армії, які змогли вигнати окупантів з міста в 2014-му році.
Вдома на столі стояв невеличкий прапор. І коли ми у березні виїжджали з блокадного Маріуполя, я так і залишила той стяг на місці. Вірила, що все-таки повернуся в місто. Але дива не сталося: будинок згорів, а з ним — прапор та надія на повернення.
На виїзді з окупації, побачивши, як майоріють синьо-жовті стяги, ми всією родиною плакали. Бо саме прапор вселяв віру у вільне життя.
Якось ми з сином зайшли в магазин. Там він побачив багато різних прапорів. І сам витягнув наш — український стяг. Крокуючи вулицями Дніпра, мій дворічний малюк з такою дитячою гордістю ніс його перед собою. А вдома поставив прапор на стіл: мабуть, пам’ятав, що в Маріуполі він займав особливе місце.
Наш синьо-жовтий стяг – то символ спротиву, боротьби та перемоги. Наша гордість. Наша надія. Наша незламність. Наш головний орієнтир, який об’єднав людей від сходу до заходу України, з півночі до півдня. І я пишаюся ним!
Максим Бондарєв: "Віддав свій прапор військовому ще 8 років тому"
Ціну прапора, як і ціну свободи, я зрозумів у липні 2014-го. Сєвєродонецьк звільнили від проросійської наволочі — і над містом знову замайорів державний стяг. Відчуття любові до нього я зрозумів саме 22 липня. Ми йшли з друзями зустрічати Збройні сили. З провулків, після безсонної ночі, виходили люди, огорнуті у синьо-жовті прапори. Це було неймовірно. Незнайомці вітались один з одним, раділи один одному. Відчувалось загальне піднесення. Хотілось жити.
Український прапор — це символ свободи для мене, символ успіху та безпеки. Дивлячись на нього я відчуваю гордість народитись тут. Гордість бути сином цієї нескореної землі. У мене особисто був прапор. Ще у 2014-му я подарував його військовому. Він попросив, бо хотів повісити його десь. Я віддав, все просто.
Сьогодні Сєвєродонецьк окупований. Над ним підняли трикольорову ганчірку. Я вірю, що це ненадовго.
Гаяне Авакян: "Під українським прапором Бахмут був містом мого щастя"
Мій прапор з’явився у мене навесні 2014-го року. Його мені передали підпільно проукраїнські активісти: Бахмут тоді був окупації, а я відчувала, що мушу мати свій власний стяг. Саме з ним вийшла на День прапора вже влітку, коли місто звільнили. Це був дуже щасливий день: натхненні, ми розгортали на стадіоні величезний стяг. Раділи, що над містом знову синьо-жовтий, а не триколор.
Під час евакуації вже у 2022-му ми забрали наш прапор із собою. У тимчасовому шелтері він висів на сходах, на найвиднішому місці. Як символ нашої надії та боротьби. Нещодавно я вже у Києві виходила з ним на акцію після теракту в Оленівці.
Я не знаю, чи повернеться мій прапор до Бахмута. Зараз місто на межі окупації, під постійними обстрілами, але під контролем України. Знаю одне: під українським прапором це було місто мого щастя. Під жодним іншим майбутнього в нього не буде.
Коли 8 років тому окупанти намагалися захопити танкову базу у нашому місті, 5 разів її штурмуючи, прапор для нас був символом спротиву. Ми виходили до частини, дивилися на нього і писали: "Часть находится под контролем украинской армии. Об этом свидетельствует флаг над КПП". І це було важливо. Це досі найважливіше.
Марина Терещенко: "Дуже шкодую, що не вивезла свій прапор"
Свій перший прапор я купила сама — у 2012 році до святкування Дня Незалежності у рідному Луганську. Тоді я була в осередку молодіжної організації “Демократичний Альянс”. Бачила настрої людей навколо і хотіла, аби мене ідентифікували як українку. Тоді ще був юнацький максималізм і я намагалася доводити оточуючим, що наш шлях у Європу, а не в Росію.
В 2014 році з цим прапором я виходила на мітинги у підтримку ЄС, на читання віршів до пам’ятника Шевченку та інші важливі події. Його намагалися відібрати на кожному мітингу, він був такий покоцаний, трішечки розтягнутий, але такий рідний серцю. Цей прапор досі схований у рідному Луганську, бо в 2014-му вивозити його було вже небезпечно. Згодом, працюючи на радіо “Пульс” у Сєвєродонецьку, я відвозила синьо-жовті прапори с добрими словами від колег у Станицю Луганську нашим радіослухачам. Два прапори. Один з них досі у Станиці. Вірю, що ще допоможу його підняти.
На зйомній квартирі в Сєвєрі в мене завжди висів стяг над ліжком. Мені подобалося прокидатися і бачити, як сонячні промені проходять повз жовтий колір й відбиваються на стінах. Й думки не було, що може бути інакше. Щодо 2022 року… Я не вивезла свій прапор, про що шкодую. Але, тоді важливіше було забрати із собою кицю Шеллі, ніж речі чи флешки з фотографіями. А от мою вишиванку вивезли незадовго до окупації міста!
Софія Пилипенко: "Наш прапор — з кольорів свободи"
Прапор України завжди мав для мене велике значення. У дитинстві він здавався мені особливим, бо я ніде не бачила схожих прапорів. У Костянтинівці я жила біля поля, тож щоліта пшениця або соняшники на фоні синього неба дійсно нагадували мені наш прапор. Хоча пізніше мій вчитель історії сказав, що таких сенсів у прапор ніхто не вкладав, що це розповсюджений міф.
Зараз мені байдуже, бо особисто для мене прапор України складається з кольорів справжньої свободи. А вона ніколи не давалася людям з легкістю.
Мені подобається бачити нагадування про це кожного дня, бо у Львові прапор України висить майже біля кожного будинку. У мене теж є мій прапор, який висить на стіні вдома. Він навіть побував у США і побачив, як я сперечалася з росіянином під час презентації про Україну (він сказав, що некоректно розповідати про історію країни, якої раніше не існувало).
Прапор зустрів зі мною повномасштабне вторгнення в Костянтинівці й евакуювався зі мною до Львова. Він — просто два клаптики дешевої тканини, але є надзвичайно цінним і дорогим для мене. А День Прапора я святкую кожного дня, коли дивлюся на нього і думаю про те, що він насправді означає для українців.
Інесса Курінна: "Героїчний вчинок коштував Рибаку життя"
Для мене ключовою історією, пов'язаною з прапором, є історія Героя України Володимира Рибака. Він ціною життя захищав національний символ у рідній Горлівці.
Вперше став на захист національного символу ще 11 березня 2014 року. Тоді він зняв російський триколор.
“Я закликаю громадян, якщо вони будуть проходити біля стін міської ради, хочу запевнити, якщо вони його знімуть — вони вчинять правильно. Його потрібно не порвати, не знищити, а віддати як трофей меру, нехай він їх збирає”, — сказав він тоді мені у інтерв’ю.
Вдруге він боронив наш стяг 17 квітня. Під стінами міської ради проходив мітинг, на який прийшов і Володимир Іванович. Колаборанти повісили на флагшток під міською радою прапор так званої “ДНР”. Рибак — єдиний, хто спробував зняти його й повісити туди прапор України.
Я тоді була на роботі і дивилася трансляцію мітингу онлайн. Мене не здивував вчинок Володимира, бо давно знала його як відважну людину і щирого патріота. Цей героїчний вчинок коштував йому життя — одразу після цього його викрали і вивезли у невідомому напрямку прибічники сепаратистів. В мене тоді все обірвалося, було передчуття великої біди. Я набирала його тоді кілька разів підряд. Гудки йшли але відповіді не було. Десь через півгодини після викрадення телефон Володимира Рибака був поза зоною.
Вже через два дні тіло Володимира Рибака знайшли у річці під Слов'янськом. Ця новина мене приголомшила. Ми ходили з колегою на похорон, але ні як журналісти, а як громадяни. Досі пам'ятаю той емоційно надважкий день.
Для мене Володимир Рибак — щира, добра, привітна людина, яка точно не заслуговувала на будь-яку смерть. Мабуть, саме з моменту його загибелі для мене жовто-блакитний прапор - це більше ніж символ України. Він - уособлення героїзму наших людей від сходу до заходу, від півночі до півдня та нагадування про всі злочини окупантів.
Свої в Telegram 
