Навчися жити без мене. Неймовірна історія маріупольця Микити Жердєва з «Азову»
Восьмеро воїнів з полку «Азов» повномасштабне вторгнення «зустріли» на Світлодарській дузі. Серед них — житель Маріуполя Микита Жердєв. Російська армія швидко оточила рідне місто 28-річного хлопця. Там залишалися його рідні та кохана дівчина Ольга, з якою він давно не бачився. Зв’язку з близькими не було. Микиті залишалося тільки сподіватися, що з ними все гаразд. Ользі наприкінці березня вдалося виїхати з Маріуполя, а ось його тато загинув.
Микита з побратимами був серед перших добровольців, які погодилися полетіти на гелікоптері в блокадний Маріуполь. Хлопці не вірили в успіх операції, адже знали, що доведеться 100 кілометрів летіти окупованою територією. Знали, що ворожа ракета може дістати їх будь-якої миті. Але бажання бути поряд зі своїми побратимами в такий важкий час було величезним. Розуміючи всю серйозність своїх дій, вони ризикнули та подумки попрощались зі своїм життям. 23 березня Ольга отримала від коханого смс: «Научись жить без меня»…
Познайомилися в школі: Микита розповідав про «Азов» і війну
Микита Жердєв та Ольга Гнатюк — з Маріуполя, познайомилися у 2015. Дівчина тоді ще навчалась у школі. Микита на той час служив в «Азові». Ольга згадує, що в школі вона та інші активісти організовували різноманітні заходи військово-патріотичного напрямку та співпрацювали з військовими Маріуполя, запрошували їх на свята й тематичні заходи.
«І одним з гостей таких заходів був Микита. Він одразу мені сподобався. У всіх його друзів, інших військових, була борода, такими брутальними всі здавались, а мені навпаки подобались такі, як Микита. Я його побачила таким симпатичним і скромним, але водночас впевненим у собі хлопцем. Мені запам'яталось, як він гарно вмів висловлювати свої думки, йому часто давали слово».
На подібних заходах Ольга і Микита зустрічались не один раз. Її подруги навіть жартували, що вони були б гарною парою. Але їхнє спілкування було на рівні «Привіт, як справи?» і в листуваннях у соцмережах. А ще різниця у віці у сім років, тоді Ольга ще навчалася у школі. Тому ні про які стосунки не йшлося. А у 2020-му Микита знову написав Ользі, зустрілися і з того моменту почали більше спілкуватися. Вони тоді уявити собі не могли, які випробування на них чекали через два роки.
Бабусі сказав, що буде волонтером, а сам взяв в руки зброю
Микита — військовослужбовець полку «Азов» з 2014 року. Ще студентом Приазовського державного університету він почав цікавитись футболом, потрапив до фанатського футбольного руху — ультрас. Це не просто рух футбольних фанатів: учасники ультрасу були частиною проукраїнського руху в Маріуполі.
«Коли в навесні 2014 року в місті почали показувати свої обличчя сепаратисти, ультрас стали на захист проукраїнських активістів. Учасників футбольного руху об’єднала любов до українського міста та гордість за рідний край. Тож ультрас був на початку шляху Микити «Від хлопця-патріота до воїна полку «Азов».
Микита не зміг залишатися осторонь від подій: бабусі сказав, що пішов волонтерити, а насправді разом з друзями з ультрасу у вересні вступив до лав «Азову». Служив у роті, яка згодом отримала назву «Залізна». Брав участь у виїздах до зони АТО та став учасником відомої Широкинської операції. У 2016 році Жердєв призупинив службу, але не діяльність в «Азові». Він займався рекрутингом — зустрічався та консультував кандидатів, які хотіли пов'язати своє життя з військовою справою, оцінював мотивацію людей до вступу в «Азов». У 2020-му Микита повернувся в полк вже військовослужбовцем.
Тиждень без зв’язку з коханим здався важчим, ніж місяць життя в блокадному Маріуполі
24 лютого. Повномасштабне вторгнення. Пекло в Маріуполі.
«26 лютого разом з мамою пішла до неї на роботу, вона працювала на станції швидкої медичної допомоги у Центральному районі. Там щодня на деякий час вмикали генератор, до того ж було багато людей — разом не так страшно. Додому ми змогли потрапити через декілька днів, це було складно зробити, ми жили у віддаленому районі міста. Взяли деякі речі і повернулись на роботу до мами. Вдома залишатись було страшно, у будинку не облаштований підвал. Будинок наш від бойових дій не постраждав, але свою справу зробили місцеві мародери. Зараз там живуть наші знайомі».
В середині березня Ольга знайшла можливість знайти зв'язок та почути голос рідної людини, про долю якої нічого не знала майже місяць. Знала тільки те, що Микита з сьома побратимами з січня перебуває за бойовим розпорядженням в іншому місті України — на Світлодарській дузі. Тому і потрапити в Маріуполь ніяк не зможе, бо місто взято у кільце. Це єдине, що Ольгу тоді заспокоювало. Але вона дуже помилялась.
«21 березня евакуювалася з Маріуполя. Нарешті мала можливість бути на зв'язку з Микитою. Але не довго. Через два дні отримала від нього повідомлення, у якому він мене попередив, що не буде довго зв'язку і написав: «Научись жить без меня». Операція була секретною, тому пояснити, чому він у прямому сенсі прощається зі мною, він не міг. Я розуміла, що йде війна, могла тільки припустити, що він відправляється до гарячої точки, де є проблеми зі зв'язком. Але я знову помилилась.
Зв'язку не було тиждень. Цей тиждень став навіть важчим за той місяць війни, яку я застала в Маріуполі. Я намагалась думати тільки про хороше. Я чесно трималась. До того часу, поки не отримала новину про те, що загинув найкращий друг Микити. Далі стало ще важче. Цей тиждень був найдовшим у моєму житті».
Ольга весь тиждень чекала на повідомлення, але 30 березня не витримала і написала, що хвилюється, любить та чекає. Наступного дня дівчина прокинулася рано, відчувала, нібито щось важливе повинне трапитися. І як завжди одразу взяла телефон в надії отримати добру звістку від коханого. Отримала. Не добру. І не від коханого.
«Моя однокурсниця, чоловік якої теж військовослужбовець «Азову», надіслала мені фото пораненого Микити, яке він сам опублікував в соцмережі. Мені стало ще страшніше від побаченого. Я боялась, що фото виставив хтось інший з його акаунту, адже повідомлення від Микити я так і не отримала. Тремтячими руками стала писати йому сама. І одразу отримала повідомлення у відповідь: «Я в Днепре. Я скучал. Нас везут в госпиталь». Я до останнього не вірила. Повірила лише тоді, коли отримала голосові та відеоповідомлення. Вранці Микиту привезли у шпиталь, а вже пообідні я була у нього. То був збіг обставин, що в один час ми обидва були в Дніпрі».
За наказом Редіса серед перших полетів на гелікоптері в оточений Маріуполь
Про те, що Микита був у Маріуполі Ольга дізналася вже коли зустрілися з коханим у госпіталі. Він про це не одразу їй сказав, а лише тоді, коли в розмові Ольга сказала: «Знаєш, єдиним заспокійливим для мене було те, що ти не міг потрапити до Маріуполя, тому що місто було в кільці. Де ж ти був? Розкажи мені». На що Микита сказав: «Я розповім, але ти точно не повіриш».
В кінці грудня Микита і ще семеро азовців за розпорядженням командування полку були відправлені на Світлодарську дугу. У березні хлопці мали повернутися на базу в Маріуполь, а у Світлодарськ поїхати інші. Але розпочалася повномасштабна війна.
24 лютого вони вже зібралися їхати в Маріуполь. Та командування полку дало завдання залишатися на дузі і взаємодіяти із ЗСУ. Там хлопці залишались до 22 березня, чекали наступу супротивника. Та за словами Микити Жердєва, на цьому напрямку не було наступу, ворог обходив з флангу і намагався прорватися через Попасну, щоб відрізати Бахмут. Воїнів тільки постійно обстрілювали з артилерії.
«І ми попросили у нашого командування дозвіл, щоб залишити пост і відправитися в будь-який з підрозділів, сформований ветеранами полку. Не хотілося сидіти під артобстрілами, коли наші друзі тримають оборону Маріуполя. А потім з’явилася можливість потрапити в місто. Командир Денис Прокопенко передав наказ, що наша вісімка повинна першими прилетіти на «Азовсталь». Важко було уявити, що ми долетімо. За вечерею перед завданням сміялися, але здебільшого це був «чорний» гумор. Старшим нашої групи був Олег Катрич («Кельт»), один з тих, хто розробляв маршрути в Маріуполь. Він у 2015 отримав поранення, переїхав у Словаччину. А на початку повномасштабного вторгнення повернувся боронити країну. Я вже потім дізнався, що Олег загинув на другий день після прибуття в Маріуполь».
На місці вильоту хлопців чекали 2 гелікоптера. Вже була одна спроба дістатися до Маріуполя і вона була успішною, але тоді на «Азовсталь» доставили боєкомплекти та медикаменти і забрали поранених. А ці воїни летіли для підкріплення. У них було дві задачі — дістатися до міста і підсилити гарнізон.
«За два тижні до мого прибуття в Маріуполь загинув батько. Від сусідів дізнався, що він пішов в магазин, щоб зарядити телефон, там працював генератор. І в той час його накрило касетами «Града». Як я знаю, батько похований у братській могилі біля Мелекиного. Наскільки це достовірна інформація, я не знаю».
«Азовці, здавайтеся!» А у відповідь — «Слава Україні!»
30 березня позицію, де був Микита, обстріляли. Хлопець отримав осколкове поранення в область голови, плеча та тулуба.
«Мої товариші по службі зробили неймовірне — мобільні групи по 7-8 побратимів стримували кілька взводів супротивника, палили їхню техніку коктейлями Молотова. Одному хлопцю уламок «Граду» зламав ніс, а він піднявся і пішов далі. П’ятеро військових вийшли зі школи, яка була в оточенні двох взводів і танку. Їм ворог кричить, щоб здавалися, а наші хлопці їм у відповідь: «Слава Україні!» І таких історій багато. І вони всі з розряду фантастики».
У день, коли Микита отримав поранення, за збігом відбулася евакуація. Пізно ввечері з гавані «Азовсталі» на катерах поранених відправили в морський порт. На ранок 31 березня прилетіли гелікоптери з підкріпленням. Микита згадує, як його розпирала гордість за побратимів, які зголосилися прилетіти, знаючи про пекло в Маріуполі.
Микита і Ольга після евакуації
«Так як я міг сам ходити, мені сказали: «Можеш обрати, в якому гелікоптері полетиш». І цей гелікоптер долетів до місця призначення, попри те, що він був підбитий ворогом, і працював лише один двигун. Коли прилетіли, пілот всіх привітав з другим днем народження. А другий гелікоптер був збитий. Майже всі, хто там знаходився, загинули».
Восьмеро — стільки було хоробрих азовців, які першими полетіли на допомогу своїм побратимам. Четверо загинули в Маріуполі. Троє перебувають в полоні. Микита отримав важкі поранення. Два місяці він пролежав в лікарні, чекав поки загояться рани. З червня маріупольській воїн приєднався до полку і вже боронить рідну країну від російських загарбників.
Ольга та Микита вірять в перемогу та мріють про щасливе майбутнє в єдиній Україні.
Свої в Telegram 
