Ніка Шурда з Маріуполя стала чемпіонкою Європи. І присвятила перемогу батькові, який у полоні
Дмитро Шурда — тренер з боксу з багаторічним досвідом, який виховував чемпіонів України з юних маріупольців. Повномасштабну війну він зустрів на змаганнях в іншій області, але потім повернувся до рідного Маріуполя. До середині березня він займався волонтерством, а коли спробував виїхати з міста, 56-річного чоловіка заарештували. Зараз він перебуває в донецькому слідчому ізоляторі. Поки Дмитро Васильович в полоні, його молодша донька Ніка Шурда стала чемпіонкою Європи зі стрибків у воду. Свою перемогу 18-річна дівчина присвятила батькові, якого не бачила багато місяців.
Тато повернувся зі змагань вже в оточений Маріуполь
Весь свій час Дмитро — суддя міжнародної категорії, секретар маріупольської Федерації боксу — займався вихованням молодих спортсменів. Тренування проводив у двох спортивних комплексах Маріуполя. Здебільшого працював з хлопцями віком від 7 до 19 років. Але тренував і дівчат. Молодша донька Ніка каже, з усіх своїх підопічних тато перш за все виховував чемних, гідних, дисциплінованих людей, а вже потім спортсменів.
«У нього займалися і дівчата, але переважно все ж таки хлопці. На тренуваннях тато не ділив спортсменів за статтю чи віком. Було таке, що він проводив тренування старших разом з молодшими. І це, на мій погляд, дуже важливо для молоді. Тоді вони бачать, чого можна досягти і на кого рівнятися. Я ним як батьком і як тренером дуже пишаюсь. Від його спортсменів неодноразово чула, що він дуже приємна людина і професіонал своєї справи», — каже Ніка.
24 лютого Дмитро Васильович перебував у Луцьку на чемпіонаті України з боксу серед молоді. А Ніка з мамою, перебуваючи в центрі Маріуполя, про всяк випадок зібрали тривожну валізку. Одразу згадався 2014 рік. Хоча тоді бої велися тільки на околиці міста. Ситуація в Маріуполі почала стрімко погіршуватися.
«Через те, що зник зв'язок, не знали, де зараз тато. А 5 березня він добрався до Маріуполя. Ви навіть не уявляєте, як ми раді були його бачити. Батько одразу почав допомагати в одному волонтерському центрі, яким керував Дмитро Чичера. Згодом приєдналися і я з мамою. Ми працювали на продуктовому складі: фасували замовлення для великих груп людей, які ховалися у сховищах. Там були з ранку до вечора. Ця робота допомагала нам відволікатися від жахливої реальності, адже на місто з літаків вже почали скидати авіабомби».
У полоні стався інфаркт
12 березня родина з коридору перемістилася в підвал — одночасно у два сусідні будинки прилетіли бомби. Потім були влучання в школу, яка була за 300 метрів від будинку, де мешкала сім’я Шурда. Ніка згадує, що за весь цей час вона жодного разу не плакала. І вже розплакалася, коли дізналася про від’їзд.
«Я з мамою поїхала 15 березня, а тато залишився в Маріуполі. Просто на той момент в автівці його друга було тільки два місця. Всього в звичайній легковій машині нас було восьмеро. Батько сказав, що приєднається до нас згодом. Дорога з Маріуполя до Запоріжжя зайняли три доби».
І вже на підконтрольній території вони дізналися, що 17 березня їхнього батька і чоловіка затримали на блокпосту у Мангуші.
«Потім ми дізналися, що він знаходиться в сумнозвісній Оленівській колонії. А потім тато зателефонував, це сталося в двадцятих числах квітня. Дзвонив з донецької лікарні, йому санітарка дала свій телефон. Ми були дуже раді його почути. Він розповів, що у нього стався обширний інфаркт. Дивно, бо тато майже не вживав алкоголь, вів здоровий образ життя, слідкував за своїм тілом. То, мабуть, через стрес та переживання.
29 квітня, у мій день народження, він зателефонував, привітав мене з 18-річчям. Сказав, що, мабуть, його сьогодні випишуть з лікарні та відпустять. Я більш за все цього бажала, це міг би бути найкращий подарунок мені на день народження. Але, на жаль, цього не сталося. З джерел, які нам надавали інформацію, ми дізналися, що татуся відвезли в донецьке СІЗО. Він просив, щоб йому передали якусь їжу, ліки та одяг, бо у нього з собою нічого не було».
Мрію поїхати на Олімпіаду
Зараз Ніка з мамою живе в хорватському місті Задар. Тут дівчина готувалася до чемпіонату Європи серед юніорів зі стрибків у воду, якій відбувся наприкінці липня.
«Я з п’яти років займаюся цим видом спорту. Це було спільне рішення батьків, вони відвели мене в секцію, мені сподобалося — і я залишилася. За цей час я стала багаторазовою чемпіонкою України, медалісткою міжнародних турнірів та фіналісткою юнацького чемпіонату світу. Але головну нагороду отримала нещодавно в столиці Румунії. Зі своєю напарницею Анною Арнаутовою в Бухаресті завоювала золоту медаль. На змаганні було 11 пар, дисципліна — синхронні стрибки з висоти три метра. Змагання були емоційними і дуже важливими, тому що я останній рік виступаю в юніорах. На цих змаганнях показала свій найкращий результат за всі роки тренування. У 2019 році був нещасний випадок на тренуванні, отримала серйозні травми — чотири переломи рук. Через це довго не займалася. Під час відновлювання неодноразово чула від різних людей, навіщо мені цей спорт, мовляв, знову покалічишся. Але ще коли лежала в лікарні, розуміла, що я повернуся. Після травми отримала звання майстра спорту».
На зборах в Хорватії Ніка опинилася завдяки Федерації України зі стрибків у воду та особисто головному тренеру Іллі Кваші. Маріупольська спортсменка зізнається, що саме тренування допомагають їй не думати про невирішені проблеми — про те, що тато у полоні, що більше нема дому і про те, що відбувається в країні.
«Повноцінно тренуватися почала вже після переїзду в Хорватію. Готувалися ми 2,5 місяці — це не так багато, але нам вдалося перемогти. Наступна мета — потрапити у складі збірної на Олімпіаду в Париж, яка відбудеться в 2024 році».
Татуювання на згадку про рідний Маріуполь
Золоту нагороду з європейського чемпіонату Ніка присвятила своєму татові, якого з невідомих причин вже понад п'ять місяців утримують в слідчому ізоляторі.
«Ми залишили заявки на списки обміну, але зараз не дуже це рухається, його немає у списках військовополонених. Тому для нас зараз важливо оприлюднювати всю інформацію про нього, щоб ця справа добігла до кінця і батька випустили на свободу. Ми дуже хочемо побачити його живим і здоровим, міцно обійняти. Останні обійми були ще в холодному Маріуполі. Я так міцно ніколи батька не обіймала, у мене ледве серце витримало. Мені дуже боляче, що зараз він не може насолоджуватися життям, тому що його утримують незаконно, як і всіх інших цивільних. Я дуже засмучена, що він не бачить того, що я досягла за весь цей час. Він багато мене підтримував, дуже радів за мої досягнення. Зараз я досягла того, заради чого працювала всі ці довгі роки. Тому для мене важливо, щоб батько це знав. Я вірю, що скоро його випустять і ми зможемо побачитись, поговорити, обійнятися і що ми будемо разом, як і раніше!»
На згадку про рідний Маріуполь та Україну Ніка ще до від’їзду за кордон зробила татуювання.
«Для мене це велике нагадування про те, що вся Україна — це мій дім. Сердечком позначені Маріуполь і Донецька область. Це нагадування про емоції, які колись там були, і я вірю, що ще будуть. Останні декілька років Маріуполь перетворився в інноваційне місто, у нас з’явилися нові парки, майданчики. Я обожнюю це місто, там була неймовірна енергетика, і сподіваюсь, що ще буде. Не знаю, як це пояснити, але я дуже хочу додому, дуже сумую за життям у Маріуполі. І я ніколи в житті так не любила своє місто, як люблю його зараз».
Свої в Telegram 
