Ніколи не хотів стріляти в людей, та нам не залишили вибору. Костянтин Рєуцький про оборону Києва
Костянтин Рєуцький — луганчанин, журналіст, правозахисник, співзасновник благодійного фонду “Восток SOS”. З початку повномасштабного вторгнення він захищав аеропорт “Жуляни”. Брав участь у боях під Ірпенем та Деміївкою на Харківщині. Свої поговорили з Костянтином про запеклі бої, контрнаступ та про людяність на війні.
Пів року українська армія бореться з ворогом на своїй землі. Весь цей час, зі зброєю у руках, несе службу Костянтин Рєуцький. Сама ідея вбивати людей суперечить його світогляду. Але він переконаний, що нам не залишили вибору.
В екстремальних умовах тіло людини може поводитись по-різному. Адже, війна — це відчуття постійного адреналіну. Як поводилось твоє тіло? Чи не зраджувало у відповідальних моментах?
Ніби ні. В екстремальні моменти включаються резерви організму. Те, що здавалося складним і важким у звичайному житті, давалося легко. Єдине що… через мої переконання мені важко стріляти у людей. Навіть у росіян, загарбників, які коять звірства на нашій землі. Але це робота захисників. Я ніколи не хотів опинитися в армії, я ніколи не хотів воювати, я ніколи не хотів вбивати людей. Але якщо нас вже поставили у таку ситуацію — або ми їх, або вони нас —ми змушені переступити через певні свої переконання. І стати на захист тих, хто не може захистити себе сам.
Війна регламентується певними правилами та документами. Наприклад, Женевською конвенцією. Ми з тобою знаємо про неї. Чи знають про ці правила російські солдати? Наскільки я розумію, на війні головне завдання — перемогти за будь-яку ціну. Коли відбувається бій, ти сидиш під обстрілами артилерії і не згадуєш правила Женевської конвенції.
Женевські конвенції — це перш за все про гуманізм. Це про помилки минулого, які людство намагається врахувати і не повторювати. Після підписання Женевських конвенцій були помилки. Була Друга світова війна зі звірствами нацистської Німеччини. Про ці звірства точно знають російські військові. Їх виховують (досить примітивно) на цьому досвіді.
Ми маємо пам’ятати: ми люди, навіть коли вдягнені у військовий камуфляж. Я не бачив нічого, що б робили українські військові, подібне до вчинків росіян у Бучі чи інших окупованих містах. Можна подивитись на роботу російських і українських артилеристів. Вона кардинально відрізняється. Наші працюють так, аби завдати мінімальної шкоди цивільному населенню. Намагаються бити лише по військових об’єктах.
Зараз у ЗМІ багато говорять про контрнаступ. Які сили потрібні, аби штурмувати Донецьк?
Я би міг відповісти на твоє запитання, якби був професійним військовим. Я військовий-початківець. Можу сказати, що поки ми недостатньо виснажили російську армію для того, щоб переходити до серйозного контрнаступу. Це моє враження. У них ще достатньо ресурсів, техніки, артилерії і боєкомплекту до неї, аби бути дуже небезпечним противником. На більшості ключових ділянок, на сході країни росіяни хоч і уповільнили свій наступ, але не зупинились. Нам не вистачає сил, щоб його стримати. М’ясорубка працює. Ми повільно, але впевнено перемелюємо російську армію, але вона поки не закінчується.
Якщо ми підемо у контрнаступ з використанням артилерії, Донецьк може повторити долю Маріуполя за кількістю руйнувань?
Ми не використовуємо тактику, яку використовують росіяни. Вони воюють на чужій землі. Їм байдуже, що залишиться після їх наступу. Українська артилерія, звісно, працює, але намагається робити це акуратно. Не завдаючи руйнувань цивільним об’єктам. Ми можемо це побачити, як це відбувається на окупованих територіях Донецької, Херсонської областей. Звісно, у щільній міській забудові не можна повністю виключити ураження житлових будинків і жертв серед мирного населення.
Ти віриш, що після звільнення Луганська та Донецька місцевих жителів можна повернути у поле української державності?
Я впевнений, що інформаційна картинка з окупованих територій штучна. Вона має слабкий зв’язок з реальністю. Росіяни намагаються переконати і нас, і себе, що більшість людей на сході за них, хочуть приєднання до РФ та ненавидять Україну. Це далеко не так. Не хочу, аби ми впадали у іншу крайність, думаючи, що там більшість людей — це законспіровані українські патріоти. Це теж не так. Але українських патріотів там достатньо. Більшість людей на сході не має чіткої політичної позиції. Хоча історично і ментально оця аполітична більшість більше тяжіє до України, ніж до Росії. Я думаю, більшість людей на окупованому сході зустрічатиме українську армію якщо не з квітами, то приязно. Люди хочуть повернення України та нормалізації життя. Від Росії нормалізації, я думаю, більшість людей вже не очікує.
Свої в Telegram 
