Євген Ковальов з Новопскова загинув, боронячи Україну. Він мріяв побачити океан та виростити доньок
Євгенові Ковальову мало виповнитися 34 роки в червні, він кохав дружину Олю та двох донечок — старшу Поліну та меншу Мирославу, мріяв побачити колись океан. Інженер з Луганщини, він добровільно пішов на фронт і віддав своє життя за незалежність рідної України. Дружина загиблого воїна, Ольга Ковальова, розповіла у монолозі Свої про чоловіка, його рішучість, плани та мотивації.
Як виїхали у Новопсков
Коли ми познайомилися, Жені було 23 роки, мені – 17. Він їздив до росії працювати. В нього з дитинства не був такий явний патріотизм український. Але ще зі своїх студентських років він вболівав за луганську "Зорю", був частиною "Ультрасу". Я не можу сказати, чи це виникло в нього опісля, але воно напевно з’явилося у багатьох в 2014 році, коли війна почалася.
Коли захопили Луганськ, ми жили у Свердловську. Він тоді працював там, а в мене була на руках піврічна донька Поліна. Він сказав мені: "Ні, ми тут жити не будемо. Тут жити неможливо, треба звідси їхати". Він розумів, що це все неправильно, що так не повинно бути. Немає нічого такого, від чого росії нас треба захищати. Ми повернулися в Новопсков, почалася окупація Луганщини.
Мирослава та Поліна Ковальови
Мій чоловік був дефектоскопіст за фахом. Вони ремонтували газові траси, такі труби здоровенні. В тій трубі можна стати у весь зріст. Зварювальники їх варили, а дефектоскопісти робили наче рентген знімок цих швів і писали висновок, придатний чи непридатний цей шов до використання. Євгенові подобалася ця робота.
Але коли в 2014-му році ми повернулися і йому запропонували їхати, він сказав: "Як я можу їхати, коли таке коїться". Часто Євген згадував про те, що хтось зараз боронить країну, а от він ні. Не вистачало якоїсь сміливості, напевно. Він їздив на мітинги в Луганськ декілька разів.
Перед тим, як повертатися до Чехії, він казав: "Давай думати, як вам їхати, як вам виїжджати". Я розуміла, що можливість така є, але я не сприймала буквально, що воно справді так буде.
Він каже: "Давай, бо тоді не буде ні Інтернету, ні зв'язку. Завантаж собі карти на телефон. В разі чого потрібно буде їхати, щоб ти знала куди їхати". Я його питаю: "Та куди їхати? Я не знаю з якого боку буде напад?"
Навіть дійшло до того, що у січні ми зробили нотаріальну довіреність на мене на виїзд дітей. Потім він поїхав назад на роботу і увесь цей час до лютого ми постійно розмовляли про неминучість війни. Це був кінець лютого ми спілкувалися і він каже: "Все, буде, буде. Вони збираються. Ситуація загострюється".
24-го лютого він мені подзвонив о 5-й ранку, сказав: "Все. Війна почалася". Я йому кажу: "Тобто війна почалася? В сенсі? Ти про що говориш?". "Зайди в Інтернет, почитай. Харків обстрілюють, Київ, Одесу, зайди почитай". Я була в шоці. А він сказав: "Я зараз іду на роботу звільнятися. Я ж тут не сидітиму. Я буду виїжджати в Україну". Кажу: "Почекай. А ми що?". "Ви розберетесь. Будете якось виїжджати".
Повернувся з-за кордону на війну
Женя вирішив: якщо буде повномасштабна війна, то він повернеться до України. Він звільнився в той же день. На наступний день він уже приїхав у Львів. Нашої подруги чоловік працює зварювальником, і їхня компанія варила протитанкові їжаки. Він кілька днів там допомагав. Потім він пішов у львівський військкома . Там йому сказали, що людей повно, тоді вони з друзями поїхали аж у Вінницю. Вже з кінця березня він потрапив у Донецьку область. Там, де вони безпосередньо були до кінця.
Він завжди казав, коли це почалося з Бучею, з обстрілами в березні: "Ти розумієш, чому я тут?".
Я йому кажу: "Так ти ж в армії не служив? В тебе немає ніякого військового досвіду".
Він відповідає: "А в тих хлопців, які пішли в 2014 році був? В багатьох досвіду не було. І таких багато, що йдуть і в них немає досвіду. Так що? Зараз там загинуть хлопці і треба замість них ставати. А якщо ніхто не стане? Все одно треба комусь там бути. Якщо кожен скаже так, як я, мовляв, ні, в мене сім'я, в мене ще щось, що я не воював, я не служив, то що тоді буде? Нема кому буде обороняти нашу країну".
Євген був принциповий, чесний. Він завжди казав те, що думав. Не вигадував якихось схем.
Минулого року Женя зробив подарунок – повіз Олю у відпустку за кордон
Про те, що він захищав Україну, у рідному Новопскові ніхто не знав, окрім його батьків. Він батькам своїм подзвонив, сказав, а вони ж одразу на мене, чого не відмовляла. Що б він не робив, я завжди підтримувала. Це треба мати велику сміливість, щоб піти за свою країну воювати. Чоловік міг бути за кордоном, міг бути в Чехії. В нього теж був такий варіант. Але він сказав: "Ні, я так не зможу".
День, коли мій чоловік загинув
Це був звичайний день, 20 квітня. Я вже була з доньками за кордоном, у безпеці. Вони були на своїх позиціях в Донецькій області, неподалік від Авдіївки. Вони там трималися вже 10 днів. Була середа, їх би в неділю вже б поміняли. Було дуже важко, холодно, йшли дощі. Він говорив, що вода заливає окопи, а замість землі – руда глина. Тушонка в банках і вода.
Він мені зателефонував. У мене залишалося сім хвилин у роумінгу. Все у них було на тому ж рівні, що й напередодні – були обстріли, але вони не були такими інтенсивними. Він каже: "Давай, я тобі передзвоню". В нього були якісь хвилини на іншій картці. Я йому кажу: "Давай вже тоді вечері поговоримо, зателефонуєш?" За дві години його вже не стало. Я звичайно шкодую. Ти ніколи не знаєш, коли ця остання розмова буде.
Євген Ковальов на захисті України
Він отримав поранення, несумісні з життям. Власне, мені ніхто з командування не дзвонив, офіційно не повідомляли.
В понеділок 25-го вже ввечері мені набрав просто хлопець, який з ним разом служив, і вони там мінялися телефонами родичів. Він все розказав. Був масовий мінометний обстріл – неподалік від нього розірвалася міна і йому уламок потрапив у праву руку і правий бік. Він одразу втратив свідомість, в ту ж секунду. Руку перетягнули турнікетом. Пульс в Жені був до години шостої, а сталося все близько 15.00. Вони одразу повідомили після обстрілу, що у них така ситуація. Два чоловіка загинуло, а троє чи четверо були пораненими. Але вдень машина не могла їхати. Вони приїхали затемно, коли вже Євген помер.
Вдома, в Новопскові, всі думали, що він був на роботі. Я взагалі нікому не казала, як таке можна говорити в такій ситуації, коли дім було вже окуповано.
В цей же день я сказала донькам, що їхнього татка більше нема. Ніколи ми в сім'ї нічого не приховували. Дівчата знали, що їхній батько захищає Україну. Поля сказала: "Ми ж все одно з ним колись зустрінемося". Вони плакали кілька днів.
Пообіцяла, що все витримаю
Командування зі мною не говорило. Це був жах. Я через якийсь час вже почала шукати гарячі лінії, якісь телефони, зв'язки, виходи. Мені ніхто не дзвонив. Як воно вийшло? Призивався він через вінницький військкомат. Направили його на львівський полігон через черкаський військкомат. Його частина новостворена. Вона лише є на папері, а по факту її немає. Командування не сидить на одній точці, вони хто де. В них посади є, але вони номінально не разом. Вони сидять на Донеччині і бозна-де. Ніхто зі мною не говорив.
Поховали Євгена в Новоград-Волинському. Я приїхала на похорон і побачила, що про все подбали – і про гроб, одяг, місце, про все. За це в мене такий камінь з душі впав, що зробили все, як треба було.
Це був не просто чоловік, це був мій найкращий друг. Це була моя підтримка, моя опора, моя стіна. Він нас дуже любив. Коли я приїхала на поховання, мені віддали пакет з його речами. Там була його обручка, паспорт і телефон. Це було для мене дуже несподівано. Він мені писав повідомлення, які до мене не доходили. Останнє, що він мені написав за кілька днів до того, що: "Я ні про що не шкодую. Я вас дуже люблю з дівчатами. Шкодую, що ми мало часу проводили разом. Можна було б більше". Він завжди це казав, що що дуже нас любить.
Зараз я наче вчуся жити далі, це неймовірно важко. Перші місяці я не могла спати. Ми мріяли про щось разом. Мені є для кого жити, але я не розуміла як. Через 10 років доньки виростуть і підуть своєю дорогою. А ми з Євгеном планували життя. Ми про це багато говорили, чесно. Я йому казала, що я дуже рада, що він в мене є. Він і мені так казав, що щасливий, що я його так підтримую. Ми були, як одна команда.
Євген казав: "Ти себе недооцінюєш. Ти набагато сильніша, ніж думаєш". Він мене завжди дуже підтримував. Мій найбільший страх був – втратити чоловіка. Тепер мені нема чого боятися. На похоронах Жені я пообіцяла, що все витримаю і виховаю наших дочок.
Свої в Telegram 
