Щодня приходжу на його могилу. Вдова захисника з Мирнограда Олександра Інякіна про життя та загибель
Наприкінці липня на Бахмутському напрямку загинув Олександр Інякін. З початку повномасштабного вторгнення він служив в 54-ій бригаді. До цього працював шахтарем в рідному Мирнограді. Без батька залишилися двоє дітей. А його дружина Надія щодня приходить на кладовище і не знає, як жити далі.
Був дуже принциповим
Ми разом з мого 15-річчя. Олександру тоді було 17. Він був моїм першим хлопцем, став батьком наших двох дітей.
Він був найкращим сім'янином, якого ще треба пошукати: жив для родини, дітей та заради мене. Завжди у сьому допомагав. Він – неповторна людина, подібних більше не існує. У нас ніколи не було секретів один від одного. Ми дуже добре жили.
Напередодні повномасштабного вторгнення, Саша поїхав на роботу. Заступив у другу зміну. Після наряду зателефонував мені. Сказав, що йому вручили повістку. В армії до цього він не служив. Тоді була перша хвиля мобілізації і його не повинні були брати на війну. Але він був дуже принциповим. Сказав: «Не треба розбиратися. Я поїду. Якщо так судилося – треба йти».
Родина Інякіних
Наступного дня його забрали. Чоловік був у складі 54 окремої механізованої бригади. Наприкінці березня він отримав поранення: під губою, на шиї. Уламки діставали з ноги. Майже місяць він був у лікарні Дніпра. Потім його направили до Львова, а звідти – в Мукачево.
Олександр був у складі 54 окремої механізованої бригади
Тоді я думала, що в армію його вже не заберуть, комісують, бо нога повністю не зажила та повністю не згиналася. Саша не міг не те, що бігати. Йому було важко ходити. Проте його знову повернули на позиції під Мар'їнку. Тривалий час він ніс там службу. Проте згодом його перевели під Бахмут.
«Не зможу без нього жити»
Я дуже за нього переживала. Як щось не питала, відповідав: «Все добре». Він розумів, де він знаходиться і постійно просив, аби я пообіцяла, якщо з ним щось трапиться, щоб я не покинула дітей. До останнього просив лише це. Бо я часто казала, що не зможу без нього жити.
24 липня він написав мені, що в нього все добре. Я ще перепитала, чи з ним Максим Доценко? Бо ми з його дружиною спілкувалися. Він сказав, що з ними обома все добре.
Олександр Інякін з мирноградським побратимом Максимом Доценко
25 липня він не виходив на зв'язок. Наступного дня нашому сину виповнилося 6 років. Саша також не писав та не телефонував. Тоді я сама почала надсилати йому повідомлення з проханням відізватися.
А 28 липня зранку мені зателефонували і повідомили, що Сашка вже немає. Один його побратим сказав, що було танкове поранення в голову. Максим також розповідав, що мій чоловік загинув від прямого попадання. Я не бачила чоловіка перед похованням: труна була закритою.
Тепер ми залишилися самі. Зараз я, наче сліпе кошеня: все валиться з рук, я нічого не можу робити. Як бути далі – не знаю. Життя тече, наче вода з крану, якої немає. А я щодня приходжу на кладовище до Сашка.
Свої в Telegram 
