Сєвєродончанка Валентина Агафонова знайшла себе у аграрній сфері на Хмельниччині. Ось її історія
Валентина Агафонова — підприємиця, волонтерка, відома громадська діячка в Сєвєродонецьку. Після звільнення міста від окупації у 2014 році разом із друзями та однодумцями заснувала “Кризовий медіа-центр “Сіверський Донець”. Завжди відстоювала права підприємців та виступала проти корупції. Разом з нині покійним чоловіком керувала центром реабілітації, який в лютому 2022 став справжнім прихистком для тих, хто ховався від російських бомб. Жінка розповіла Свої, що надихає її не опускати руки та як відкрити власну справу у теперішній час.
Цей текст підготований у рамках спецпроєкту Свої до річниці великої війни в Україні. Він про те, яким був цей рік для сходу і його мешканців. Про втрати, надію і віру попри складнощі сьогодення.
Виїхала, бо просила дочка
Для Валентини Агафонової рішення про евакуацію з рідного Сєвєродонецька було складним. У 2014 році вона три місяці провела в окупації. Як тільки над містом замайорів жовто-блакитний прапор, жінка разом з однодумцями та друзями створила громадську організацію Кризовий медіа-центр "Сіверський Донець", де обговорювали важливі для громади питання, розповідали про війну на сході, боролися з корупцією та залучали різноманітні міжнародні донорські кошти від написання грантів в розвиток міста. Разом з підприємцями вони створили загін спротиву, аби захищати бізнес в ті нелегкі часи.
Родина Валентини мала в Сєвєродонецьку будівельну компанію та центр реабілітації здоров’я. Останній став місцем прихистку, коли 24 лютого почалося бомбардування міста. Центр знаходився на цокольному поверсі новобудови, тож з перших днів до нього приходили родини й просили притулку.
Кризовий медіа-центр "Сіверський Донець" було/стало у квітні 2022 року
“Ми всіх приймали тоді, ввечері 24 лютого в кількох кімнатах було близько сотні людей. Я почала записувати їхні імена на аркушах, потім стали скидатися грошима, аби готувати їжу. Коли за пару днів поблизу входу в центр розгорнулися наші військові, ми допомагали копати окопи, годували наших хлопців, збирали пляшки для коктейлів Молотова та робили все, що могли”, — розповідає жінка.
Але в місті ставало дедалі небезпечніше — у Валентини велика родина, є онуки, які боялися вибухів.
“Пам’ятаю, що 8 березня військові сказали, що все, треба виїжджати, аби вижити. Але я хотіла залишатися, бо мого сина забрали в лікарню з внутрішньою кровотечею. З ним зараз все добре, але тоді мене витягла із того стану дочка — вона була невблаганною, вимагала від мене їхати. Разом з нею, зятем, його мамою та онуком ми виїхали”.
Так жінка виїхала з Сєвєродонецька в день свого народження. Також разом з ними на вцілілих автівках виїхали й інші родини, що знайшли прихисток у центрі реабілітації. Першою зупинкою на шляху був Дніпро, потім родина поїхала далі й зупинилася на Хмельниччині.
Ми багато працювали
Спочатку родина зупинилася на турбазі на березі Дніпра, але проживання було коштовним.
“Ніч на всіх нас коштувала 1200 гривень, жити так місяцями дуже дорого. Та й не брали ми нічого, головне було людей вивезти, а не майно. Тож прокинувшись вранці, зустріла господаря бази відпочинку і запропонувала йому взяти нас в найми за їжу та проживання. Так ми почали з донькою готувати їжу для тих, хто приїздив відпочивати, та прибирати”.
А наприкінці весни власник турбази запропонував жінці та її родині взяти в оренду місцеве кафе і працювати на себе. Донька Валентини Ольга — юристка, психологиня, коуч за фахом, буквально незадовго до повномасштабного вторгнення закінчила курси з кулінарного мистецтва, бо завжди мріяла про власний ресторан. Ці навички стали у нагоді.
Одна з популярних страв, яку вигадала дочка Ольга — кабачкові мафіни
“Це було дуже важко. Ми самі готували для людей щодня по меню з трьох десятків позицій. Буквально вбилися. Та й розуміли, що жити там постійно не зможемо, бо просто не перезимуємо на турбазі”.
Тим часом зять Валентини приєднався до місцевої тероборони, де познайомився з чудовою родиною, що запропонувала їм будиночок у селі Дашківці, теж на Хмельниччині. А Валентина та Ольга, продовжуючи свою громадську діяльність й використовуючи власні знання, написали грант для підтримки переселенців посадковим матеріалом та інструментами.
“Нас підтримав Український жіночий фонд. Навесні 2022 року ми 47 родин переселенців на Хмельниччині забезпечили насінням, розсадою, відрами, сапками, граблями, тож люди вже собі виростили городину”, — говорить Валентина.
Тепер сільська жінка
У Дашківцях мешкає 1150 людей, а загалом у громаді — 18 тисяч. Валентина каже, спочатку в громаді було приблизно півтори тисячі переселенців, а зараз залишилося втричі менше, бо люди повертаються на деокуповані території. Саме в Дашківцях живуть 20 родин переселенців з Краматорська, Бахмута, Харкова, Херсона та три родини з Сєвєродонецька. Аби допомогти переселенцям Валентина продовжує активну громадську діяльність.
“Я приєдналася до Асоціації сільських жінок, бо тепер живу в селі. У них чимало різних корисних ініціатив, однією з них була можливість допомогти ВПО. Ми з Олею швиденько провели опитування серед родин, дізналися, що людям бракує гуманітарної допомоги у вигляді гігієни, нема на чому спати, бракує постільної білизни. Тож ми швиденько написали заявку й донор нам допоміг закупити постільну білизну та пральний порошок. Розумію, що всім не можу допомогти, змогла допомогти хоча б цим 23 родинам у Дашківцях”.
Досвід написання грантів Валентина мала завдяки активній громадській діяльності
За словами Валентини, роботи в селі бракує, але можливості, аби заробляти гроші зараз є, бо чимало міжнародної підтримки.
“Тут такий край на яблука багатий, а переробки нема — все люди самі знищили. Тому я написала проєкт та виграла його, знайшла підтримку. Зараз отримую обладнання і відкриватиму невеликий цех з виробництва фруктових чіпсів, сушки ягід. Ще дуже хочу варити повидло, замовила спеціальний казан для цього. Ось так я від будівництва перейшла до сільського господарства”.
Восени Валентина з родиною збирала яблука на продаж, так жінці й спала на думку ідея налагодити переробку.
“Цех буде в одному з приміщень у дворі, де ми зараз мешкаємо. Завдяки цьому проєкту я познайомилася з багатьма місцевими фермерами, вони мене дуже підтримують. Замовила сушарки на ультрафіолетових променях та контейнери для харчових відходів. Працювати буде усього лише дві людини”.
Зміни далися складно
“Звичайно, в селі жити складно, коли для тебе це вперше — туалет на вулиці, купатися в кориті, зручностей нема. Не всі витримують таке життя. Психологічно було складно пристосуватися. Треба було переконати себе, що це — найкращий з можливих варіантів зараз, бо тут тихо. І так краще”, — говорить Валентина.
Вона розповіла, що їй допоміг психолог, бо сталася повна переоцінка цінностей.
“Я б не впоралася без психологічної підтримки. Мені допомогла фахівчиня, вона навчила мене багатьом важливим прийомам. Вона допомогла мені перемогти усю ту лють та ненависть, страх, що сиділи в мені. От ми говоримо і я зрозуміла, що за літо жодного разу не одягла сукню. Я маю одну. Одягаю в кімнаті, а вийти в ній не можу — у мене страх голих ніг й досі. А ще я до червня спала у шапці. Мені здавалося, якщо я зніму шапку з голови, щось станеться страшне, голова відвалиться. Я завжди кажу, якщо є можливість, слід нею користуватися — зараз чимало програм психологічної підтримки для переселенців. Нещодавно я була на тренінгу і поділилася своїм досвідом виходу із кризи, тож розумію наскільки це актуально в наш час”.
Валентина мріє повернулися та відбудовувати власне місто, але впевнена точно, що жити з колаборантами не буде й зробить все можливе, аби не допустити до влади проросійських політиків.
Громадська діяльність у 2018 році
“Без мене не треба робити мене щасливою. Я хочу брати участь, щоб бути щасливою. Я заповнювала анкету, яку складала ВЦА для тих, хто готовий буде повертатися та відбудовувати Сєвєродонецьк. Звичайно, анкета була дуже дивною, але все одно залишила всі свої дані, тому що хочу додому, хочу продовжувати не давати розпилювати даремно бюджет. І найважливіше, я не збираюся жити там зі зрадниками. Вибачити таке не можна”.
По поверненню додому на родину чекає багато роботи.
“В Олі снаряд влучив прям у квартиру, будинок горів, все заливало водою. Стіни валяться. Величезний дім на 10 під'їздів був. Стільки квартир, стільки родин! Моя квартира наче ціла, але в ній жили якісь кадирівці, а потім її вскрили. Знаю, хто навів навіть. Машину мою розстріляли, потім викрали. А Центр реабілітації — жили усі, хто міг, він постійно вскритий і там вже все, що могли, винесли”.
Наразі Валентина мріє про повернення додому, а поки пристосовується до нових реалій — написала ще один бізнес-проєкт та чекає на результат. Дуже хоче обладнати дві теплиці й вирощувати кріп, петрушку, салат, бо в селі нічого такого нема.
Свої в Telegram 
