Дмитро Артемов допомагає людям з прифронтових територій. Днями навіть евакуював документи з Бахмута
Харків'янин Дмитро Артемов з перших днів повномасштабної війни почав допомагати людям. Спочатку вивозив місцевих у безпечніші регіони. А згодом почав їздити на деокуповані та прифронтові території Харківщини та Донеччини. Окрім евакуації, розвезення гуманітарки, нещодавно Дмитро з друзями вивіз з Бахмута архівні документи Пенсійного фонду.
Місія — допомагати людям
Дмитро родом з Харківщині, де живе і нині.
«Але мої діти народилися на Луганщині — на маленькій батьківщині дружини. Тому Донбас вважаю своєю рідною землею».
Дмитро — керівник тендерного відділу на підприємстві.
«А до того моє життя було постійно пов’язане з менеджерською роботою. І тепер ці адміністративні знання мені дуже знадобилися».
Про те, що розпочнеться повномасштабна війна, Дмитро здогадувався, але до останнього не міг в це повірити.
«Вранці 24 лютого мій друг прислав відео, на якому було знято район Харкова, що палав. Він жив в районі Північної Салтівки й з вікна власної квартири бачив цей жах».
Одразу після побаченого Дмитро поїхав на дачу, де жив його собака, аби врятувати тварину.
«А потім поїхав до аптеки, по магазинах, аби зробити запас необхідного. Все було, як на автопілоті. Всі ці справи я встиг зробити дуже швидко, бо як приїхав додому, мої доньки ще спали. Коли вони прокинулися, ми виїхали до батьків дружини, щоб бути всім разом. Три дні було нерозуміння — де себе подіти, в якому напрямку рухатися».
Коли в одній з груп в інтернеті Дмитро побачив, що людей із небезпечних районів Харкова пропонують вивозити за тисячу доларів, звернувся до свого керівника.
«Я безмежно вдячний йому, що він виділив мені робочу автівку. За свої власні ресурси я закупив паливо і почав евакуйовувати людей у безпечніші місця. Гроші за це ні з кого не брав. Взагалі, новина про таку «допомогу за величезну суму» мене сильно розлютила. В такій ситуації ми навпаки мали згуртуватися, а не наживатися на людському горі».
З перших днів повномасштабної війни Дмитро займався евакуацією людей
Інформація про те, що Дмитро евакуйовує людей, швидко розлетілася.
«Так я почав вивозити людей в інші міста України. Потім почав їздити за гуманітаркою в Черкаси та роздавати її тим, хто цього потребує. А згодом ми з товаришем згуртувалися і почали працювати разом».
За час повномасштабної війни Дмитро жодного разу не відмовив людям у допомозі. Робив все, що в його силах.
«До мене зверталися і вдень, і вночі. Я кидав всі свої справи і їхав на допомогу. Всім близьким повторював, що тепер собі не належу. Бо в мене з’явилася місія — допомагати людям».
Робота на деокупованих та прифронтових територіях
Коли ситуація в Харкові стабілізувалася, Дмитро почав евакуйовувати та розвозити гуманітарку в деокуповані та прифронтові села і міста.
«Я і досі не належу до жодної організації чи фонду. Але контактую та співпрацюю з багатьма».
Вперше на Донеччину Дмитро приїхав у жовтні.
«До цього майже два місяці працював в Ізюмі. Коли випала змога поїхати в Донецьку область, одразу вирушив туди. До цього звернувся до Червоного Хреста у Харкові, з ними ми контактували. Ті зателефонували до своєї організації на Донеччині та звели мене з ними».
У Краматорську Дмитро завантажив повну автівку допомоги для місцевих та повіз її у Бахмут, Костянтинівку та Часів Яр.
Вперше в Донецьку область Дмитро приїхав у жовтні
«З березня по Харківщині, а тепер і на Донеччину привожу хліб. Пам’ятаю, як вперше у мою машину забили 400 буханок хліба, я шукав людей, яким треба допомогти. Тепер розвожу 36 тисяч буханок на тиждень на обидві деокуповані та прифронтові території областей».
Так виглядають руки Дмитра після розвантаження допомоги
Окрім допомоги людям, Дмитро займається ще евакуацією тварин.
«Коти, собаки. Ми вивозили навіть оленів в Закарпатську область та білу вовчицю. Її віз я на сидінні прямо біля себе. І в цьому наша головна відмінність від росіян: вони тварин їдять, а ми їх рятуємо».
В перспективі, ділиться Дмитро, — поїздка на деокуповані території Луганщини.
«Ще в січні, коли прописували бюджет, я свідомо закладав кошти на допомогу для жителів Луганщини. Як тільки буде змога приїхати туди — ми обов’язково це зробимо».
Коли випаде можливість, Дмитро планує приїхати з допомогою на Луганщину
Дмитро ділиться, найбільше він допомагає жителям сіл.
«Як на мене, село — це майбутнє. Люди не покинули свої домівки, городи. А після деокупації наново підіймають їх. В пам’яті й досі, як ми розбитою дорогою приїхали до села Яцківка Лиманської громади. Там побачили бабусю, яка порається на городі. Ми плакали. Бо ця жінка вірить у майбутнє, живе та відроджує».
Рятує навіть архівні документи
Близько двох тижнів тому автівка, де їхав Дмитро з волонтерами з Бахмута, потрапила під обстріл.
«Приліт був саме з моєї сторони. Дивом лишився цілий та неушкоджений. Але автівка сильно постраждала. Ми ледве вибралися. Проте зараз, завдяки друзям та небайдужим, ми практично відремонтували її».
За декілька днів після обстрілу Дмитро знову приїхав до Бахмута.
«Люди звернулися з проханням вивезти архівні документи з Пенсійного фонду. Бо почастішали випадки, коли зверталися за нарахуванням пенсії, а необхідних паперів не було. І мені було дуже важливо допомогти».
Згуртувавшись з друзями, Дмитро почав евакуацію документів. Разом з ним було ще п'ятеро людей. Папери вивезли до Краматорська. Наступного дня планували повернутися за тим, що не змогли забрати, але їх вже не пропустили у місто.
Дмитро з волонтерами евакуював архівні документи з Бахмута
«Мене дуже дратує, що деякі кажуть, що я роблю це за гроші. Ні! Вони були в мене завжди на останньому плані. Я відчуваю, що мушу це робити, це в моїх силах. Тож чому б не допомогти? Зараз ми повинні єднатися».
Надихаюся рідними і їхньою підтримкою
Дмитро каже, його діти — то його майбутнє.
«Моя молодша донька зараз навчається в Америці. Туди вступила на бюджет сама, і я цим безмежно пишаюся. На навчання донька поїхала, взявши з собою прапор України. Старша донька навчається в Києві. Вони — моя гордість, мій сенс».
За словами Дмитра, саме доньки та дружина підтримують його найбільше.
«Весь свій вільний час, гроші, я витрачаю на волонтерство. І жодного разу близькі цим не дорікнули. Вони із розумінням ставляться до моєї справи та долучаються, як можуть».
Найбільше, про що зараз мріє Дмитро, — скоріша перемога.
«До цього я буду працювати на своєму фронті, допомагати тим, хто цього потребує. А вже потім я повернуся на свою роботу».
Свої в Telegram 
