Захисник Маріуполя Микола Самойленко помер у полоні в СІЗО Донецька. Поверніть вбитого воїна додому
Микола Самойленко помер у полоні на окупованій території. Микола — співробітник загону спецпризначення КОРД у Маріуполі. Про трагедію рідні військового дізналися лише на сороковий день після смерті. Де саме похований 26-річний чоловік ніхто не знає. Нещодавно рідні та близькі Миколи зібралися в одному з храмів Курахового, де священик провів обряд заочного відспівування захисника України. Свої поспілкувалися з Олександром Самойленком, він погодився розповісти про свого молодшого брата. Чоловік хоче, аби люди знали героя. А ще він сподівається, що розголос допоможе врятувати двох побратимів, з якими Микола перебував у СІЗО в Донецьку.
Бігав селом з повним рюкзаком каміння
Микола Самойленко родом з села Богатир на Донеччині. Ще змалечку був лідером і душею компанією, завжди збирав біля себе хлопців зі всієї вулиці.
“Його дитячою пристрастю була “гра у войнушку”. Бути військовим — то була мрія мого молодшого брата ще з дитинства. Батько з дерева зробив йому практично повну копію автомата. Коля дуже любив цю іграшку, навіть деякий час спав з автоматом”.
У шкільні роки захопився спортом: спочатку тренувався на турниках, потім займався паркуром. Завжди брав участь у районних змаганнях з бігу на далекі дистанції. Олександр каже, сусіди його запам’ятали як хлопця, який бігав 15 км за селом у будь-яку пору року з рюкзаком за плечима. Це у Миколи були такі тренування з навантаженням — у рюкзаку було каміння, так він готувався до здачі нормативів для вступу в університет.
Микола з дитинства займався спортом і грав "у войнушку"
“Школу Микола закінчив майже відмінником. З усіх предметів особливо захоплювався історію. Без особливих зусиль він вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ. Тоді спорту в його житті значно побільшало: брат відвідував секцію ножового бою, займався пейнтболом. Але найбільшим захоплення були курси тактико-спеціальної підготовки”.
Найзаповітніша мрія, яка стала реальністю
Микола вчився на слідчого, але його мрією було служити у спецзагоні КОРД (Корпус оперативно-раптової дії — підрозділ Національної поліції для вирішення надзвичайних ситуацій — Свої). Після університету близько двох років він працював за здобутою спеціальністю в райвідділку. Але робота з паперами — перекладання їх з місця на місце, було не його призванням. За словами Олександра, можна сказати, що ці роки для Миколи були підготовкою до вступу у КОРД.
“Без перебільшення можу сказати, що Микола — найцілеспрямованіша людина, яку мені довелося знати за своє життя.
Хоча мати завжди була проти, але переконати брата було не можливо — він бачив себе тільки бійцем цього спецпідрозділу. І коли його прийняли до маріупольського КОРДу, Микола був найщасливішою людиною у всьому світі. Займався всім і досягав у цьому всьому успіхів — від пейнтболу, ножового бою і керування дроном до плавання, вивчення історії та написання книжок.
У цьому загоні він був наймолодшим. Брат завжди казав, що КОРД — це справжнє братство, де кожен завжди підтримує один одного”.
24 лютого була наша остання зустріч
Брати часто бачились — Микола з Маріуполя часто приїжджав до Олександра у Київ на різні змагання і курси з підвищення кваліфікації. Останнє його навчання — керування дронами.
Олександр і Микола Самойленки
“Ми побачилися 24 лютого, у день, коли почалось повномасштабне вторгнення. Микола якраз тоді був у Києві. Зустрілися, брат передав всі свої речі, рюкзак. А ще провів інструктаж стосовно того, як треба поводитися в даній ситуації, а саме порадив запастися їжею та водою. І наказав берегти себе і батьків. Ми обійнялися. Брат посміхнувся і сказав, що все буде добре. Як же він тоді помилявся...”
Микола Самойленко
У бійця КОРДу була можливість залишитися у столиці, але Микола Самойленко прорвався у Маріуполь, оскільки не міг залишити побратимів у біді. До 2 березня брати регулярно зідзвонювалися.
“Але Микола не розповідав ніяких подробиць: де він, що у нього зі здоров'ям тощо. Брат був максимально скритним. Тому подробиць, як він дістався до Маріуполя, я, на жаль, не знаю”.
Полон: спочатку Оленівська колонія, потім — Донецьке СІЗО
2 березня матері Миколи Самойленка зателефонували з невідомого номера. Олександр гадає, що то був хтось з товаришів його брата. Він і повідомив, що Микола потрапив у полон.
“Після цього мама подзвонила мені і розповіла цю жахливу новину. Разом з моєю дружиною почали шукати контакти його друзів, колег. Вдалося вийти на керівництво брата — інформація про полон підтвердилася. В той день Микола з двома товаришами потрапив у ворожу засідку. Місяці нервів, подання заяв до всіх можливих інстанцій, оббивання всіх порогів заради найменшої інформації про нього...”.
Олександр каже, після смерті брата з ним зв’язався чоловік, який перебував з Миколою у одній камері. Йому якимось дивом вдалося вийти на волю. І він розповів деяку інформацію. Спочатку співробітників КОРДу тримали у Оленівській колонії. Саме там в ніч з 28 на 29 липня російські окупанти вчинили терористичний акт проти українських військовополонених, а саме захисників Маріуполя, тоді від вибухів загинули 53 полонені, понад 130 отримали поранення.
“Я дізнався про умови утримання, наприклад, про перенаселення у камерах. У камері, яка розрахована на шістьох людей, перебувало більше тридцяти. Ще про те, як їх погано годували, їжі давали рівно стільки, щоб не померти від голоду. Але найбільша проблема була з водою, точніше у її відсутності. На добу на 30 людей давали лише 5 літрів води. Окупанти аргументували це тим, що українська армія перебила водопровід”.
Микола Самойленко пишався тим, що був бійцем КОРДу
Після колонії хлопців перевезли до Донецька, у місцеве СІЗО. Саме там Микола Самойленко і помер. Востаннє він виходив на зв’язок 23 вересня 2022, трохи поспілкувався з матусею.
“Зі мною особисто брат спілкувався 9 вересня. Голос у нього був бадьорий, він намагався триматися. Розповідав, що з ним все добре, що живий і здоровий. Його більш цікавило те, як у нас справи. Брат дуже переймався за нас: за мене, за мою родину, за матір з батьком”.
Мій брат не заслуговував на таку смерть!
Потім пів року тиші. А 28 лютого Олександру зателефонував командир його молодшого брата. І перша фраза: “У мене погані новини…” З'ясувалося, що Микола Самойленко помер у Донецькому СІЗО 19 січня від хвороби, нібито від менінгіту.
Наступного дня Олександр поїхав до батьків. Сповістити їх про смерть Миколи чоловікові було надзвичайно важко. Цілу ніч не спав, добирав слова, які скаже батькам при зустрічі.
2 березня рідні попрощалися з Миколою: священик провів заочне відспівування в одному з храмів на Донеччині.
У полоні Микола намагався триматися і більше переживав за рідних
“Про смерть брата дізнався на сороковий день після його смерті. Не відомо, де його поховали. У нас немає жодної інформації. Микола не заслуговував на таку смерть!”
Старший брат бійця маріупольського КОРДу просить всіх, хто займається питаннями обміну полоненими і тілами загиблих, посприяти поверненню тіла Миколи Самойленка та інших захисників України.
Наразі відомо, що двоє побратимів, які разом з Миколою потрапили у полон, живі, але знаходяться в тяжкому стані. І якщо нічого не робити, їхнім рідним також скоро зателефонують і скажуть: “У нас для вас погані новини…”
Свої в Telegram 
