Їхньою кров’ю написана хроніка оборони Маріуполя. Історії азовців, які захищали рідний схід
Одні з найзапекліших боїв повномасштабної війни в Україні точилися у Маріуполі. Фортецею для українських бійців стала територія металургійного заводу. Понад два місяці, перебуваючи у повному оточенні, наші воїни чинили опір російським окупантам. Днями у Національному музеї історії України до річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну відкрилася виставка “Азовсталь: нові сенси”. Експозицію відвідала наша журналістка Ганна Курцановська.
183 фотографії. 183 життя. 183 нездійсненні мрії
По периметру залу — 183 світлини загиблих бійців бригади “Азов”, їхні історії, особисті речі, переписки з рідними. В іншому залі можна побачити експонати заводу ще радянської епохи, наприклад, кришталеві чарки. За словами співкуратора виставки і завідувача відділу історії незалежної України музею Антона Богдалова, раніше завод був відомим на весь світ завдяки сталі, але у 2022 році все змінилося — тепер це місце асоціюється з героями, історії яких можна дізнатися на виставці.
До речі, частину експозиції допомогла створити громадська організація родин загиблих захисників України “Серце назовні”. Її голова Віра Литвиненко, мати бійця “Азову” Владислава Литвиненка. Старший солдат на псевдо Вектор не дожив два дні до свого 28-річчя.
В центрі зали мурал, створений художником із Рівного Андрієм Шостаком спеціально для виставки. "Намалював мурал за тиждень. Там проглядається образ людини, що відображає ту складну ситуацію, в якій опинилися наші захисники на металургійному підприємстві”, — розповів художник
“Рік ми живемо в страшному сні. Від 24 лютого і до сьогодні — цілий рік, як один день. День болю від втрат. День хвилювання за своїх рідних. А потім — страшні звістки, які ми отримували в лютому, березні, квітні, травні... На цих світлинах — 183 життя. 183 нездійсненні мрії. Це — мотивовані хлопці та дівчата, які поклали свої життя, щоб жили ми. Мета нашого, мого подальшого життя — вшановувати їхню пам’ять. Ми маємо нести пам’ять про цих героїчних людей, які в житті були звичайними хлопцями й дівчатами, звичайними чоловіками й жінками. В екстра-умовах вони показали себе справжніми героями. Їхньою кров’ю написаний літопис Маріуполя”.
“Азов” — це все доросле життя мого сина
Владислав Литвиненко — молодший син у сім’ї, народився на Донеччині. Дитинство провів у Маріуполі, згодом родина переїхала до Києва. За словами Віри, син займався східними єдиноборствами, тайським боксом, плаванням, шахами.
Віра Литвиненко, мати бійця “Азову” Владислава Литвиненка
У січні 2015 приєднався до добровольчого батальйону і воював у Пісках на Донеччині. Згодом вступив до лав до “Азову” та брав участь у Павлопіль-Широкинській наступальній операції. Останні роки захищав Батьківщину в складі групи розвідки спеціального призначення полку “Азов”, проходив службу на посаді старшого водія-радіотелеграфіста.
“Син був учасником Революції Гідності. Він з 20 років на війні. "Азов" — це все його доросле життя. Влад мріяв про перемогу, про вільну країну. Незадовго до повномасштабного вторгнення збирався звільнятися, хотів пожити мирним дорослим життям, працювати в Україні”.
Віра згадує останню розмову з сином, це було 18 березня. Владислав вже перебував на “Азовсталі”: ворожа авіація скидала на підприємство бомби, також била артилерія і стріляли танки.
“Я сину розповідаю, як ми облаштуємося після війни, а він каже: “Мамо, у мене великі плани на майбутнє, але може бути по-різному. І я хочу, щоб ти знала, що я ні про що не шкодую…”
Загинув Вектор 23 березня 2022 року під час артобстрілу російськими окупантами позицій захисників у Маріуполі.
У Києві потрібен військовий меморіал
За словами Віри Литвиненко, на виставці 183 фотографії, і це навіть не половина. Не всі батьки готові говорити про своїх дітей, бо багато з них вірить, що їхні сини та доньки живі. Також є люди, які живуть в окупації, тому і не розповідають. Інші очікують результатів експертизи ДНК.
Влада вдалося ідентифікувати саме завдяки експертизі ДНК. 5 листопада була кремація, відтоді прах бійця знаходиться на тимчасовому зберіганні у київському крематорії. Віра хоче поховати прах сина на військовому цвинтарі.
Особисті речі Владислава
Про його облаштування у Києві говорили ще з літа 2022. Київрада у жовтні навіть проголосувала за розробку проєкту детального плану території для розташування Національного військового меморіального кладовища. Його планували розмістити в урочищі “Лиса гора” на 140 гектарах землі. За основу взяли Арлінгтонський національний цвинтар, який знаходиться в американському штаті Вірджинія. Але згодом відмовилися від ідеї будування на Лисій горі цвинтаря для почесних поховань захисників України. За словами екологів, це заповідна територія, і за законодавством, на ній будівництво чи будь-яка інша діяльність, яка може зашкодити природному комплексу, заборонена. Тож поки невідомо, де саме в Києві буде Національне військове кладовище.
Містика в датах
Галина Голіцина на виставці фотографує одну із світлин. На фото — її молодший син. У розмові з’ясувалося, що жінка з Донецька. У шахтарській столиці народилися двоє її синів — Дмитро та Денис. У 1998-му родина переїхала до Києва: молодшому тоді було 8 років, а старший закінчив школу. Коли почалася війна, брати стали на захист своєї малої батьківщини: Дмитро Голіцин “Адвокат” записався до добровольчого батальйону "Шахтарськ", а Денис Дудінов “Фантом” — до батальйону "Азов".
Мати загиблого оборонця Маріуполя Дениса Дудінова Галина Голіцина
“Це якась містика — сини прожили однаково, всього лише 31 рік. Народилися і померли з різницею у 8 років”.
Дмитра не стало у серпні 2014. Під Іловайськом отримав поранення.
Дмитро Голіцин помер у лікарні
На власній сторінці у Фейсбуці чоловік тоді написав, що в нього влучили чотири кулі: серце і хребет врятував бронежилет, а дві кулі влучили у ногу, поранення були сильні. Боєць помер у лікарні.
Дениса не стало 20 березня 2022 року, він загинув у боях за Маріуполь.
Як загинув Фантом
За словами Галини, Денис мав можливість не йти на фронт — у нього через поганий зір був “білий квиток”. Жінка з гордістю згадує молодшого сина, каже, що він знав п'ять мов: українську, німецьку, шведську, російську, англійська взагалі була для нього, як рідна. Тож спочатку у "Азов" Фантома взяли перекладачем, але при цьому він виконував і інші завдання з побратимами, опанував різні види техніки, зброї.
Фантом був заступником командира
На момент повномасштабного вторгнення Денис Дудінов заступником командира 1-го батальйону оперативного призначення по роботі з особовим складом ОЗСП “Азов”. Якшо простіше, Денис був правою рукою Олега Мудрака, який нещодавно помер. 36-річний військовий на псевдо Сухар провів у полоні 100 днів, пережив теракт у Оленівській колонії і був звільнений під час великого обміну 22 вересня 2022 року.
Про те, як загинув син, Галина Голіцина дізналася від одного з побратимів. Коли Фантом вів по ворогам вогонь зі станкового протитанкового гранатомета, над ним летів бомбардувальник, який скидав авіабомби.
“Коли до сина підбіг побратим, то побачив, що у Дениса вибите одне око і обличчя повністю залите кров’ю. Сина доправили до медичного бункера на "Азовсталі", там на операційному столі Денис і помер. Його врятувати було б складно навіть у стаціонарі, бо уламок, що влетів в око, пошкодив мозок. А в польових умовах без відповідного обладнання і з мінімумом медикаментів шанси на виживання при такому пораненні взагалі були нульові”.
Денис Дудінов захоплювався з дитинства темою лицарства. Збирав фігурки лицарів. І сам був лицарем по суті, який захищав маму, друзів і українців від ворогів
З Денісом Дудіновим попрощалися 15 січня. Галина каже, коли здавала матеріали на ДНК-експертизу, вказала особливість сина — у Дениса був 48 розмір ноги. За її словами, обидва сини Галини були зростом по два метри.
“Денису замовляли берці спеціально в Америці. У нас не шиють взуття більше 46-го розміру”.
Наприкінці року їй подзвонили і повідомили — є співпадіння по ДНК. Прах Фантома, як і Вектора, на зберіганні у крематорії.
Чуп — Герой України посмертно
24 лютого, у день річниці повномасштабного вторгнення і в день відкриття виставки, на Софіївській площі президент Володимир Зеленський вручив орден "Золота Зірка" матері Михайла Чупрін на позивний Чуп. Старший лейтенант загинув 19 березня 2022 у Маріуполі, прийнявши свій останній бій у підбитому ворогом танку. 31-річному азовцю посмертно присвоєно звання Героя України.
Мама Михайла Ольга Чупріна отримує посмертну нагороду сина від Володимира Зеленського
Михайло Чупрін народився у місті Красний Луч (з 2016 — Хрустальний) Луганської області. Навчався у Донецькому державному технічному університеті, який закінчив за спеціальністю “Промислове і цивільне будівництво”. Після окупації рідного міста чоловік перевіз матір на підконтрольну Україні територію, а сам пішов захищати Батьківщину. У той час в структурі полку “Азов” формувався танковий підрозділ, і Чупріна був біля витоків історії танкової роти “Холодний Яр”.
З березня 2015 року на базі “Азову”, коли “холодноярці” отримали перші три танки, розпочалися навчання, і Михайло Чупрін став навідником одного з цих танків. Бойове хрещення відбулося у боях за Широкине навесні-влітку 2015.
У вересні 2020 року Чупа став командиром танкової роти, і з початком повномасштабного вторгнення з побратимами свого підрозділу тримав оборону вздовж вулиці Набережної, якою наступали російські війська.
За словами побратимів, 13 березня, під час спроби прориву оборони міста з боку селища Старий Крим, старший лейтенант Чупрін особисто знищив три танки, два бронетранспортери та близько взводу піхоти противника. Це значно сповільнило темпи просування ворога до Маріуполя.
19 березня Михайло Чупрін разом із навідником танку сержантом Русланом Живолупом прийняли свій останній бій у танку, який був уже підбитий і не міг рухатись. Проте вони використали бойову машину як нерухому вогневу точку. Зрештою ворогу вдалося влучити у “азовський” Т-64 та знищити двох бійців.
Хто ще з уродженців Донецької і Луганської областей загинув, обороняючи Маріуполь у 2022 році
Микола Маслов, позивний Капуста, народився у Маріуполі. У 2018 вступив до лав “Азову", одночасно заочно навчався у Приазовському технічному університеті.
Сержант Капуста загинув 4 травня: дорогою на позицію 23-річний військовий потрапив зі своєю групою під ворожий артилерійський обстріл.
Владислав Денисенко, Зодіак, народився у Донецьку. З дитинства захоплювався літературою про зброю та військову технику. Влітку 2014 з батьками переїхав до Києва. Займався спортом: боксом, плаванням, дзюдо. У 2019 році вступив до “Азову”. На початку повномасштабного вторгнення перебував у Маріуполі. Незламний дух і міцний характер допомагали 24-річному бійцю виконувати всі поставлені бойові завдання.
Загинув 15 квітня: під час прориву з морського порту на меткомбінат БТР, у якому їхав Владислав зі своїми побратимами, потрапив під щільний артобстріл і впав у річку Кальміус.
Ігор Краснобриж, Козацький, народився у Маріуполі. Був фанатом футбольного клубу “Маріуполь”. В “Азові” з 2014 року, брав участь у Широкинській операції. У 2017 звільнився і став активно займатися громадською діяльністю. Проте довго залишатися цивільним не вдалося — за рік до повномасштабної війни повернувся до “Азову”.
Загинув 16 березня, прикриваючи побратима, з яким потрапив у ворожу засідку неподалік “Азовсталі”. Йому назавжди 27 років.
Андрій Шкворець, Горан, народився у Донецьку. У 2015 році вступив до лав Збройних сил України, з 2017 почав служити кулеметником у “Азові”. 51-річний боєць мріяв про визволення Донецька і повернення додому.
Загинув 31 березня у збитому гелікоптері під час евакуації поранених з “Азовсталі”.
Олександр Вігран, Максар, народився у Маріуполі. Багато років працював електромонтером на металургійному комбінаті імені Ілліча. З початком збройної агресії росії на сході України спершу допомагав військовим, а у 2015 приєднався до “Азову” на посаду водія.
Останні слова 63-річного Олександра, які він сказав рідним: “Ми обов’язково переможемо”. Загинув 8 травня внаслідок ворожого авіабомбардування “Азовсталі”.
Алла Тараніна, Руда, народилася у Донецьку. До “Азову” приїхала 30 серпня 2014 року, як волонтерка, зі своїм майбутнім чоловіком Віталієм Тараніним і його матусею. З березня 2015 в “Азові” працювала діловодом автороти, потім — радіотелеграфісткою радіогрупи вузла зв’язку полку. Всі нормативи зі спортивної і військової підготовки здавала однією з перших і з високими результатами. Мріяла разом з чоловіком про велику родину.
Загинула 8 травня від удару протибункерної бомби, яку росіяни скинули в один із бункерів “Азовсталі”.
Віталій Таранін, Таран, народився у Красногорівці. У грудні 2014 приєднався до лав “Азову”, був водієм у підрозділі автороти. Згодом став у полку офіцером з фінансових питань. Хотів, щоб син Данило також став військовим, як тато, мати і бабуся. 13 березня старший лейтенант Таранін отримав важке поранення на бойовому завданні, коли разом з побратимами підбили ворожий танк. 35-річний боєць лікувався у шпиталі на “Азовсталі”.
Загинув у квітні внаслідок влучення російської бомби вагою 3 тонни у шпиталь.
Ігор Шастун, Маяк, народився у Маріуполі. Строкову службу проходив у Почесному полку Президента України. Деякий час працював на меткомбінаті імені Ілліча. З 2015 по 2021 служив за контрактом у морській прикордонній службі командиром катера, потім перевівся у “Азов”.
Загинув 1 квітня, обороняючи рідне місто. Йому було 29 років.
Данило Кириченко, Бродяга, народився у Луганську. Був членом футбольного фанатського руху “Луганськ-Зоря”. У 2014 став на захист Батьківщини. Спочатку 17-річний хлопець приєднався до лав “Айдару”, а з 2015 року він у “Азові”. Брав участь у Широкинській операції і у боях на Світлодарській дузі. Старший сержант Кириченко сумлінно виконував свої обов’язки на службі, був людиною честі і боровся за справедливість.
Загинув 15 квітня внаслідок влучення ворожої авіабомби у маріупольський меткомбінат. Йому назавжди 25 років.
Євген Лєпін, Ліпа, народився у Маріуполі. У 2014 став волонтером, наступного року приєднався до “Азову”. Був одружений. Мріяв після перемоги побудувати великий будинок, стати батьком великої родини. Також хотів обладнати гараж, де б займався ремонтом автомобілів. Але повномасштабна війна зруйнувала всі плани 37-річного військовослужбовця.
Євген загинув 15 квітня внаслідок бомбардування російською авіацією метзаводу.
Максим Данилов, Даня, народився у Краматорську. У “Азові” з квітня 2015 року. Останній телефонний дзвінок 42-річного Максима до рідних 13 березня був дуже коротким, немов прощальним: “У мене все добре, не хвилюйся, ми обов’язково переможемо. Бережи себе”.
Даня загинув 16 березня, виконуючи бойове завдання і залишаючись вірним військовій присязі.
Михайло Попов, Брат, народився у селищі Урзуф, поруч з Маріуполем. Після закінчення школи вивчився на моряка. У “Азові” з 2016 року. Любив спорт, особливо боротьбу. Їздив на змагання за кордон, де посідав призові місця. Восени 2022 року планував одружитися, мріяв про сина.
Загинув 8 травня внаслідок влучення ворожої протибункерної бомби у меткомбінат. Михайлу було лише 23 роки.
Сергій Коваль, Мангол, народився у Білозерському — його мама була вчителькою української мови, а батько шахтарем. Воював у складі добровольчого батальйону “Донбас”, брав участь у боях під Дебальцевим, Іловайськом, Слов’янськом, Мар’їнкою. У 2018 перевівся до “Азову”. Внаслідок ворожого снаряду, випущеного з установки “Град”, втратив руку, друга була на межі ампутації.
Загинув 31 березня під час евакуації з оточеного заводу — гелікоптер із пораненими, де був 43-річний Сергій, був збитий.
Павло Юрченко, Юрік, народився і жив у селищі Юр’ївка, біля Маріуполя. Займався виноробством і мріяв про гарне майбутнє для свого сина. Останні слова Павла: “Добре, синку, буде так, як буде. Навчайся, працюй, влаштовуй своє життя, поки молодий, допомагай мамі. Бог дасть, ще побачимося. Бувай, до зв’язку”.
55-річний азовець загинув 8 травня внаслідок ворожого авіаудару по заводу.
Денис Коваль, Канада, народився у Сєвєродонецьку. На війну пішов добровольцем, приєднавшись у 2015 до батальйону “Луганськ-1”. Потім служив у Хмельницькому, у 8-му окремому полку спецпризначення на посаді командира відділення розвідки. Працював у Східному теруправлінні. Згодом перевівся у “Азов”. Під час оборони Маріуполя 39-річний боєць керував протитанковою групою на різних напрямках.
Загинув 5 квітня на полі бою.
Олександр Тараман, Тара, народився у Маріуполі. Його хобі — тайський бокс і література. У кімнаті Олександра одна зі стін повністю у грамотах та дипломах. Служив у артилерії навідником. В останній розмові 22-річний боєць сказав, що буде з побратимами знищувати ворога до переможного кінця.
Загинув 1 травня під час оборони рідного міста.
Володимир Кравченко, Крава, народився у Луганську. На захист Батьківщини став 25 лютого в лавах тероборони Сил спецоперацій ЗСУ “Азов” у Києві. Потайки від мами на третьому гелікоптері полетів у Маріуполь допомагати побратимам.
Загинув у дев’ятиповерхівці під час оборони міста. Бійцю було 26 років.
Марина Ізюмова, Морська, народилася у Донецьку. Дуже любила своїх дітей і родину, мріяла жити з ними у великому затишному будинку, який почала будувати перед війною. Проте у 2014 році довелося все кинути і поїхати з окупованого Донецька. У “Азові” серед побратимів знайшла багато друзів.
Загинула 40-річна сержантка 8 травня на заводі.
Богдан Хохленков, Пентагон, народився і жив у Маріуполі. З 2015-го служив у “Азові”. Був командиром групи. Поранення отримав 22 березня: на небезпечній ділянці потрібно було переважити ворога вогнем. Разом з Богданом залишалося шість бійців, а супротивників було в рази більше, десь 30 російських солдатів. “Пентагон” взяв ініціативу на себе і успішно виконав роботу. Проте отримав поранення внаслідок ворожого обстрілу з модернізованого кулемета Калашникова. 29-річний воїн пробув 3 дні на “Азовсталі”, після з іншими важкопораненими був евакуйований на гвинтокрилі у шпиталь до Дніпра.
На жаль, врядувати Богдана не вдалося — 28 березня він помер у лікарні.
Відвідати виставку “Азовсталь: нові сенси” можна у Києві, вона працюватиме до кінця року у Національному музеї історії України за адресою: вулиця Володимирська, 2. Графік роботи: щодня з 10:00 до 18:00, каса працює до 17:00.
Свої в Telegram 
