Вікторія Абакуменко створила з пластиліну картину «Серце Маріуполя». Вона присвятила її драмтеатру

Вікторія Абакуменко зі своїми чотирма дітьми в блокадному Маріуполі пробула до 20 березня. Їхню квартиру знищив ворожий снаряд, а самі вони тоді дивом вижили. Коли їхній район був окупований, росіяни депортували родину в росію. Потім завдяки волонтерам їм вдалося евакуюватися до Німеччини. Оговтатись від пережитого Вікторії допомогло її хобі — пластиліновий живопис. В пам’ять про місто вона створила картину «Серце Маріуполя».
Невиправдана надія
У рідному Маріуполі Вікторія Абакуменко працювала помічницею адвоката.
«Сама виховувала чотирьох дітей. Ми жили помірним життям, але разом багато мріяли та планували. Вже замислювалися над місцем подальшого навчання старших діточок».
Часто Вікторія з дітьми бувала на виставках. Якось вони потрапили у центр сучасного мистецтва і культури імені Куїнджі на виставку майстрині пластилінового живопису Наталії Прокопишиної.
«І там мене зацікавила її творчість, вона здавалася мені особливою. Тож згодом на заняття до неї я почала водити своїх дітей, а потім і сама стала вчитися. Так я почала сама з пластиліну створювати картини».
Роботи Вікторії
Роботи Вікторії
Про те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, Вікторія не замислювалася. Каже, просто не хотіла в це вірити.
«Чомусь мені здавалося, що будуть перемовини і все буде вирішуватися на дипломатичному рівні. Але цього, на жаль, не сталося».
У перші дні повномасштабної війни Вікторії пропонували евакуюватися, але щоразу жінка відмовлялася. Сподівалася, що Маріуполь не чіпатимуть і місто вціліє. Та ситуація в місті загострювалася щодня. Ворог активно гатив по Лівобережному району, де жила Вікторія.
«Ми жили на першому поверсі. Прямо з кухні був вихід у малесенький підвал. Ми з дітьми підготували його, аби хоча б хтось міг там ховатися. Крім того, облаштували місця у ванній. На той момент ми прихистили мою знайому з дитиною, які дивом вибралися з пекельного мікрорайону Східний».
Якщо раніше Вікторія сподівалася, що сховавшись за принципом двох стін, можна врятуватися, то згодом зрозуміла, що це не допомагає.
Вікторія почала кричати та звати на допомогу. Адже тоді було влучання саме в їхній двоповерховий будинок. Вибуховою хвилею багато речей викинуло на вулицю, а людей заблокували уламки бетону.
«То було диво, коли я почула голос сусіда. Він почав нас фактично викопувати. На щастя, ми всі були неушкодженими».
Завдяки вірі
З того дня Вікторія з дітьми перебралися до підвалу. Він став для них та ще декількох людей новим прихистком.
«Із залишків продуктів готували всі разом на багатті. Але вдавалося це робити не часто через нескінченні обстріли. Найстрашніше було ходити за водою. Дорогою ми бачили тіла загиблих мирних жителів, сусідів, знайомих. У повітрі літав запах крові та смерті, який переслідує мене й досі».
Вікторія ділиться, триматися вона могла завдяки вірі.
«Я дуже багато молилася та просила Бога, аби він дав нам шанс вибратися з цього пекла. І якось мені було видіння, що треба виходити з підвалу. Почала всіх кликати, але мене не чули».
Попри обстріли, Вікторія з дітьми наважилися вийти. І одразу побачили людей, які йшли у бік Виноградного.
«Ми примкнули до них. Дорогою я побачила російських військових. Подумки навіть почала прощатися з життям, бо думала, що нас розстріляють. Але вони нас пропустили. І це було диво. Ми довго йшли пішки, а потім нас посадили в автобус та повезли у село Приморське».
Там вони пробули два дні, а потім, після проходження фільтрації, людей почали відправляти у Донецьк.
У Пемзі Вікторію з дітьми поселили у табір. Там були часті допити.
«Я розуміла, що треба звідти тікати. Але це було дуже проблематично. З собою в мене було мало грошей, але й ті ніде неможливо було обміняти. Нам казали, аби палили свої гривні, бо тут вони нікому не потрібні. Тому я почала писати знайомим, шукала допомогу в церквах».
Вікторії пощастило, адже вдалося знайти волонтерів, які допомогли вибратися з росії.
"Шлях у нікуди" — написана акриловими фарбами робота, яка дуже важлива для Вікторії
«Я часто молилася. І Бог давав мене підказки, що робити та куди йти. Зараз ми з дітьми у Німеччині. Я і досі не можу оговтатися від пережитого. Дуже болить за місто, за людей».
«Серце Маріуполя»
Вікторія каже, після пережитого вона дуже довго вибиралася з депресії.
«Тоді я згадала про своє хобі. Почала шукати пластилін та ліпити. Тут він поганий, не такий, до якого я звикла. Тому шукала людей, які привозили мені по декілька пачок нашого пластиліну».
У Німеччині Вікторія довго вибиралася з депресії
Спочатку Вікторія робила невеличкі роботи, аби відволіктися.
«Я знову почала бачити кольори. Все перестало здаватися мені чорним. А потім з’явилася ідея створити картину про наш Маріуполь».
Понад три місяці Вікторія працювала над своїм задумом, ліпила деталі та змінювала концепцію.
«Я вирішила, що хочу на полотні зліпити драмтеатр — місце наших зустрічей, наше серце. Спочатку думала розділити картину на «до» та «після». Фактично все виліпила. А потім з новин дізналася, що драмтеатр будуть зносити. Тож захотілось відтворити його. І хай не в оригіналі, але я намагалася максимально до цього наблизити».
Робота «Серце Маріуполя» присвячена драмтеатру
Картину Вікторія назвала «Серце Маріуполя». Її розмір 50х40. Все повністю виліплене з пластиліну та вкрите лаком.
«У своїй роботі я трохи змінила вид Драмтеатру. На будівлі красувалися сталевар, жінка з пшеницею в руках — символічні статуї. На картину їх я не додавала. На їхні місця розмістила янгола в знак пам’яті за загиблими».
Також на передньому плані Вікторія виліпила чотири рожеві троянди.
«І в цьому також є свій символізм. Спочатку думала зліпити магнолії, які там росли, але мені здалося, що не всі зрозуміють до чого вони там. А троянди завжди квітли на площі».
Продовжувати присвячувати свої роботи Маріуполю Вікторія планує й надалі.
«У нас дуже багато символічних місць, які або пошкоджені, або зруйновані. Деякі ми вже ніколи не побачимо. Проте вони житимуть у нашій пам’яті та наших серцях».
Вікторія каже, вона дуже вірить у найскорішу перемогу.
«Сподіваюся, що дуже скоро зможу приїхати у свій український Маріуполь. Хоча розумію, що він вже ніколи не буде таким, яким був до війни. Проте ми відбудуємо, відновимо. Як би добре нас не приймали в інших країнах, ми все одно в гостях. Рано чи пізно треба повертатися додому, а наш дім — Маріуполь».

