Рік тому мій тато згорів на “Азовсталі”. Донька азовця згадує батька і дні виживання у Маріуполі
Понад 20 років В’ячеслав Кіріченко працював на металургійному комбінаті “Азовсталь”. Востаннє чоловік вийшов на роботу 24 лютого — він був горновим у доменному цеху. Через три дні В'ячеслав зібрав речі, попрощався з сім'єю і став на захист рідного Маріуполя. 8 травня роковини загибелі “Вікторовича”: завод, якому віддав два десятиліття свого життя, став для нього останнім притулком. На бункер, де перебував 43-річний В’ячеслав Кіріченко з побратимами, ворожа авіація скинула бомбу. Бійці згоріли живцем.
Карина — донька “Вікторовича”. Поки батько воював з окупантами, їй, тоді ще 18-річній, довелося вивозити з блокадного Маріуполя маму, молодшу сестру і стареньку бабусю. Карина погодилася поспілкуватися із Свої, щоб нагадати про героїчну оборону міста на березі Азовського моря, щоб люди почали цінувати життя і частіше казали важливі слова своїм найріднішим. Публікуємо текст у форматі монолога.
Я остання бачила цілим спортивний клуб, в якому працювала
Тато народився у 1978 році в грузинському місті Рустава. Коли йому було десь 14 років, батьки переїхали до Маріуполя. Після школи була служба в армії, це для тата був єдиний бойовий досвід. У Маріуполі зустрів свою кохану, одружився, народилася і сестра Даша. У нас різниця 10 років.
Карина у Києві
24 лютого. Того дня я пішла на роботу — працювала адміністратором у спортивному залі “Стимул”. Мені потрібно було о сьомій ранку вже бути в клубі. Просинаюсь о 5:30, збираюся. Підходить мама і каже, щоб я нікуди не йшла.
— Чому?
— Там неспокійно.
— Я повинна йти. Якщо не прийду, мене звільнять.
І я пішла. Батько вже був на роботі — його зміна на “Азовсталі” починалася, коли на вулиці ще горіли ліхтарі.
"Вікторович" у мирному житті на зміні на заводі "Азовсталь"
Приходжу в клуб, він знаходився біля моря, і чую позаду гул. Зі стін і стелі почала сипатися побілка. Дуже перелякалася, почала дзвонити всім: рідним, керівнику. Він сказав, щоб я роздала всім співробітникам зарплатню, хто прийде. Я була останньою, хто бачив спортзал цілим. Викликала таксі і поїхала додому. Вже з роботи повернувся тато, це була його остання зміна, а мама ще до 1 березня продовжувала працювати, вона була заступницею директора електромеханічного технікума.
Пішов захищати Маріуполь
26 лютого тато взяв військовий квиток і паспорт. Поїхав у військову частину №3057, нікому з нас про свої наміри не сказав. Це було в його стилі: спочатку робити, а потім розповісти. Але ми всі зрозуміли, куди він поїхав. Через кілька годин тато повернувся і став збирати сумку.
— Куди ти збираєшся? — запитала його мати.
— Захищати Маріуполь! — сказав тато.
Тоді у мене почалася тривога. В голові одна думка — все це закінчиться погано. Я хоча і татусева донька, але якось не було прийнято зайвий раз обійнятися. А в той день ми міцно обійнялися, я поцілувала тата в щоку. Я, сестра і матуся сказали один одному слова підтримки і любові. Через два дні тато попросив мене зібрати додаткові речі, які забув. За ними приїхав його батько, мій дідусь.
Карина з татком
До 2 березня я майже не відчувала змін у житті. Бойові дії йшли на околицях міста, а в центрі все було тихо. Ми жили біля магазину “Тисяча дрібниць”. Забрали до себе бабусю. Тоді ми і уявити не могли, що потім станеться з нашим містом, що будуть десятки тисяч вбитих. Все змінилося саме 2 березня, коли зник зв’язок, а потім і опалення, газ, світло.
День, коли ми бачилися востаннє
7 березня — в цей день я востаннє бачила тата. Він приніс нам продуктів. Сказав, що немає ніяких “зелених коридорів”. Просив не вірити, якщо почуємо про це інформацію.
Центр вже почали бомбити з літака. Авіація — це страх, який залишиться зі мною на все життя. Куди впаде авіабомба — ніхто не знає. Вижити в тих реаліях було великою вдачею. Рік пройшов, мало би бути трохи легше. Але це не так — страх і досі поруч.
Розбитий будинок у Маріуполі
Всі рішення на мені з мамою, бо бабуся старенька, а сестра ще мала. Ми вирішили залишатися вдома, але з кожним днем розуміли, що це було хибне рішення. Бо над центром все частіше стали літати літаки, які безжально скидали бомби на будівлі з людьми. В один з днів я нарахувала 60 авіабомб. Про “Гради” вже мовчу, бо вони майже цілодобово не затихали.
Пам’ятаю той день, коли розбомбили пологовий будинок №3, про який напишуть у всьому світі. Він якраз недалеко від нас. Ми в той момент були вдома. Швидко всіх рідних зібрала з різних кімнат в коридорі, накрила ковдрами. Здається, все це я зробила за лічені секунди.
Батькова стара автівка врятувала нас
Зв’язку з татом, як і раніше, не було. В гаражі була автівка, яку тато завбачливо заправив бензином. В родині крім мене ніхто не може керувати машиною, але я тільки мала справу в автоматичною коробкою передач. А машина батька на механіці. І в той момент я згадала настанову татуся: "Карина, давай тебе навчу їздити на механіці. Можливо, тобі це ніколи в житті не знадобиться, але нехай ці знання будуть".
Я тоді категорично відмовилася. І в той березневий день 2022 року пожалкувала про це.
У мирні часи до гаража можна було дійти за 5 хвилин. А тоді до нього добратися було майже неможливо, бо тією дорогою кожні пів години їздили танки. Я була дуже обмежена у часі, а треба було дійти до гаража, вигнати з нього машину, доїхати додому. Це при тому, що я жодного разу не мала справи з механікою, у мене ще не було водійського посвідчення. Була велика вірогідність, що десь на виїзді авто у нас можуть забрати і тоді ми залишимося посеред поля.
Жили у сховищі: бабуся збожеволіла, жінка поруч — померла
13 березня ми перебралися у бомбосховище. Це під магазином Brocard на проспекті Миру, 87. Виявилося, що там було підпільне казино. І знаходилося воно доволі глибоко, десь 2 поверхи вниз. У цьому приміщенні було приблизно 300 людей. Хтось плакав, хтось молився, хтось мовчав. А хтось помирав. Поруч зі мною була літня жінка, одного ранку я прокинулась, подивилась на неї і все зрозуміла. Вона померла, точніше замерзла. Було страшно бачити поруч труп.
Бабуся від цих жахливих подій була не в собі. Потім, коли вже естонські лікарі її обстежать і поставлять діагноз — бабуся стала потроху божеволіти, через те, що у неї склеїлися судини у голові. Вона бачила те, чого не існувало, багато вигадувала і заперечувала факт війни. Сестра Даша хворіла: кожен день то висока температура, то блювота. Мама стійко трималася тоді. І досі тримається, хоча я уявляю, як їй важко.
26 березня, коли я намагалася відчинити гараж, поруч прилетів снаряд. Мене на деякий час оглушило. І досі на ліве вухо погано чую, здається, це була контузія. Ми виїхали 1 квітня. Татовою автівкою нас вивіз знайомій. А далі — на автобусі. Через росію, бо іншого шляху не було. Якби я не була за кермом, то закрила очі, щоб не бачити все те жахіття, яке коїлося на вулицях Маріуполя.
Знав “Азовсталь”, як свої п’ять пальців
На кордоні “днр” і росії, здається, це було 5 чи 6 квітня, я попросила одну росіянку поділитися інтернетом. Вона зробила жест доброї волі лише на 2 хвилини. Заходжу в соцмережу, а там голосове повідомлення від побратима татуся, яке він відправив 15 хвилинами раніше: "З вашим батьком все добре. Він дуже сумує за вами всіма і кохає вас. І сподівається, що з вами все добре".
Я прослухала, потім дала ще послухати мамі. Ми зраділи тій звістці.
"Вікторович" (справа) із побратимом на "Азовсталі"
Згодом і тато почав виходити на зв’язок. Коли ми запитали, чи є якийсь вихід з Маріуполя, тато сказав, що буде стояти до кінця, бо дав присягу і клятву, і тепер він воїн “Азову”. Там він був оператором-навідником, бо за 20 років знав “Азовсталь”, як свої п’ять пальців.
За кожної нагоди, коли спілкувалися, говорили один одному теплі слова, про те, як ми сумує, як любимо. Пам’ятаю, як на початку травня тато сказав, коли все закінчиться, то першим літаком до нас прилетить.
Ми на той час жили в Естонії. Бабуся важко хворіла, так на неї відобразилися півтора місяця виживання у Маріуполі. І вона померла.
Щоранку виходив на зв’язок, 8 травня — ні
Щоранку батько на кілька хвилин з’являвся в мережі. А 8 травня ми чекали, поки він напише. Цього не сталося. Тільки в серпні нам подзвонили з Патронатної служби “Азову” і повідомили про загибель батька. В той день прилетіла авіабомба поруч з місцем у бомбосховищі, де переховувався тато з іншими побратимами. Тіло батька досі не знайшли, швидше за все, воно згоріло. Тож ми не можемо навіть попрощатися з ним і з почестями поховати.
Щаслива родина
Я до останнього відмовлялася вірити, що його вже з нами немає. Мені здавалося, що тато знає заводські катакомби, які ведуть на вихід з міста. Я сподівалася, що він ходить катакомбами і шукає вихід, щоб вибратися.
11 травня батькові могло б виповнитися 45, але йому назавжди 43. Я хочу вірити, що в момент смерті йому не було боляче.
Вже рік пройшов, намагаюся жити далі, але і дня не пройшло, щоб я не думала про загиблого батька, про знищений Маріуполь, про своє життя до 24 лютого 2022 року.
Свої в Telegram 
