Луганчанин Дмитро Пясецький загинув під час штурму. Після війни хотів всиновити дитину з Маріуполя
Дмитро Пясецький — тренер бойових мистецтв з Луганська. Після окупації рідного міста переїхав до Києва, де продовжував займатися улюбленою справою: заснував власний клуб Valhalla Fight Club, став частиною колективу футбольних хуліганів “Динамо”. Одружився, став батьком двох хлопчиків. З початком повномасштабного вторгнення росії пішов захищати Батьківщину. Боєць з позивним “Тяж” воював у підрозділі Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Йому не страшно було померти, але одного разу зізнався дружині — єдине, чого він боїться, що не побачить, як ростуть його діти.
Дмитро Пясецький загинув 29 серпня 2022 року під час звільнення села Нестерянка у Запорізькій області. “Тяж” посмертно був нагороджений медалями “За мужність” та “Бойові заслуги”. Йому назавжди 31 рік.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Свої. Долучіться до збору даних – розкажіть про загиблих рідних та близьких. Заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Мені прогнозували життя в інвалідному візку. Діма врятував мене
Дмитро Пясецький народився у Луганську. Після школи закінчив філософський факультет Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Весь свій вільний час присвячував спорту, а саме бойовим єдиноборствам — карате, потім займався кіокушинкай, кікбоксингом, боксом, змішаними єдиноборствами і був тренером у тренажерному залі.
Його учень Владислав Дзюба згадує про знайомство з Дмитром. Це було у 2011 році на дні народженні спільного знайомого.
Владислав Дзюба, Луганськ
“Мені було п’ятнадцять, Діма був на п'ять років старше. Тоді на дні народженні він запросив мене і ще трьох моїх друзів на тренування. Ми хотіли, щоб Діма приходив гуляти в нашу компанію, але він поставив одну умову — ми не прогулюємо тренування”.
Хлопці старанно займалися, виступали на клубних змагання. Під час чергового медичного огляду Влад дізнався, що у нього проблеми з суглобами. Лікарі навіть прогнозували спортсмену подальше життя в інвалідному візочку. Дмитро Пясецький довго спілкувався з батьками свого учня. Вже згодом Влад дізнався, що тренер тоді сказав його батькам: “Або син тренується і все повинно піти на краще, або не тренується і пускається все на самоплив”.
Владислав і Дмитро у Луганську
Через рік медкомісія допустила хлопця до змагань. Владислав Дзюба наголошує, що саме відтоді, завдяки тренеру, почалася його спортивна кар’єра.
"Діма врятував мене. Бо більша частина моїх однолітків — друзів і знайомих — хто спився, хто помер".
Окупанти хотіли розстріляти Пясецького
Поступово тренування на вулиці перетворилися в повноцінні тренування в залі. Учні Дмитра почали перемагати і здобувати на турнірах в Україні й за кордоном золоті медалі.
Дмитро з учнем Владиславом
Потім почалась війна. Дмитро разом зі своїми друзями організовували супротив. На рахунку групи Дмитра численні акції проти сепаратистів, зокрема побиття певних негідників і вулична пропаганда. Коли росіяни захопили обласну адміністрацію, Пясецький з учнями прорвались всередину і встановили український прапор над державною установою. Після цієї акції окупанти оголосили нагороду за ліквідацію Дмитра.
Він був змушений поїхати з рідного міста й оселився в Києві. Згодом допоміг своїм учням, які тоді були ще підлітками, виїхати із зони бойових дій. Якийсь час працював лише Дмитро, оскільки хлопці не могли знайти роботу, він самостійно забезпечував своїх учнів харчами.
Обоє родом з Луганська, але познайомилися у столиці
Навесні 2015 року Дмитро зустрів кохання свого життя. Ольгу він побачив в соцмережах серед друзів своєї рідної сестри і попросив її їх познайомити.
“Ми познайомилися у Києві, хоча обоє жили в Луганську, і його сестра Катя була моєю подругою. Я пам'ятаю, як у Луганську вона розповідала мені про свого брата, його досягнення у спорті, те, що він тренує інших і про те, що вона дуже пишається Дімою. Я бачила його фотографії, медалі, але ми не спілкувалися особисто. А вже у столиці саме Катя зіграла велику роль у нашому знайомстві і ми часто з Дімою говорили про те, як сильно ми вдячні його сестрі, що познайомила нас”.
Ольга і Дмитро
Ольга ще на першій зустрічі зрозуміла, що дуже подобається Дмитру і він зробить все, щоб бути разом з нею.
“Я зрозуміла, що маю почуття до Діми, коли ми 18 квітня 2015 року гуляли на Замковій горі біля Андрієвського спуску, поруч з язичницьким капищем. Тоді ми вперше трималися за руки, багато говорили і було відчуття, що знаємо один одного дуже давно. Та прогулянка була знаковою для нас обох, і саме цей день ми святкуємо щороку, як нашу річницю”.
Дружину носив на руках. Обожнював і балував своїх синів
Через місяць після знайомства Дмитро і Ольга вирішили жити разом. Вони вже мріяли про дітей.
“Це рішення було простим і легким для нас, наші стосунки були такими, що ми чудово ладнали з самого початку, була довіра, підтримка, повага, кохання. Усі грані прекрасних почуттів. 18 числа кожного місяця Діма дарував мені величезний букет і ми святкували день нашого знайомства”.
Дмитро і Ольга з кожним днем закохувалися один в одного сильніше
А через рік в сім’ї народився перший син. Чоловік всю вагітність, як і все життя, буквально носив Ольгу на руках.
“Він знав, що буде син і одразу назвав його Владіслав, так, саме через “і”, це було рішення Діми. Сказав, що з 13 років мріяв про сина з цим ім’ям. Діма багато працював і часто повертався пізно після вечірніх тренувань, я вже засинала до того моменту, а він тихенько розмовляв з сином в животі. Той так звик до тих розмов, що у той час, коли Діма мав приходити з роботи, син починав крутитися всередині, чекаючи на розмову з татом.
Подружжя в очікуванні малюка
Діма з захопленням чекав на появу молодшого сина Олександра, це ім’я також вибрав він. Під час других пологів за вікном падав сніг, а ми з Дімою танцювали усі перейми — так він мене підтримував, пам'ятаю його спокійний голос під час пологів. І коли Сашко вже народився, Діма лише тоді вийшов в коридор, та за хвилину заснув прямо на стільці, і ми з лікарями почули його богатирське хропіння, що дуже всіх нас насмішило”.
Дмитро Пясецький всю свою любов віддавав родині. Він першим брав на руки своїх синів. Першим одягав. Першим купав. Першим змінював підгузки і ночами саме він вставав до дітей, коли вони прокидалися, щоб дати дружині трішки відпочити.
Дмитро із синами
“Приходячи додому після довгого робочого дня, Діма повністю включався в родинні турботи. У нас ніколи не було телевізора, ми рідко дивилися фільми, нам це було не потрібно. Весь наш час родина проводила на прогулянках, спілкуючись один з одним. А коли ми поверталися додому, Діма готував нам щось смачненьке. Він обожнював готувати. Знаходив якісь унікальні рецепти і з задоволенням готував. Діма міг купити якийсь нереально дорогий стейк з мраморної телятини, приготувати тільки для мене і дивитися, як я їм. Ледве вдалося вмовити його з'їсти частину, він хотів, щоб я змогла насолодитися”.
Дмитро був справжнім прикладом батька. Ніколи не відмовляв своїм дітям, але привчав хлопців до дисципліни та справедливості.
Родина Пясецьких
“Якось я попросила, щоб він не купував солодке дітям, бо скоро буде обід. А коли вони повернулися з прогулянки, побачила на щоках синів залишки шоколаду. "Ви їли шоколад?" — запитала я. — "Ні!" — голосно відповіли Влад і Сашко. Вони стояли на своєму і не видали тата, хоча змова була очевидною. Ми тоді всі разом над цим добре посміялися”.
Сусіди плакали після звістки про загибель Дмитра
Завжди усміхнений, з дітьми та чашечкою кави — таким Діму запам’ятали сусіди. Коли родина виходила гуляти у двір, здавалося, що Дмитро з усіма знайомий.
“Постійно хтось підходив привітатися, поспілкуватися і він, катаючи синів на гойдалках, розповідав про правильне харчування, техніку тренування та дискутував, хто сильніший — Бетмен чи Спайдермен. Його знали в супермаркеті, в магазинах поруч, він завжди вітався з продавцями та охороною. Завжди, проходячи повз людей, запитував, як справи, підтримував, жартував. Коли Діма загинув, зі мною плакав весь район. Я могла зайти в наш будинок і бачити, як сусіди стоять у колі і плачуть разом. Всі його дуже любили”.
Останнє родинне фото. 22 серпня 2022
Він надихав людей. Він вмів бути для них прикладом. Він уперто йшов до мети.
У Луганську Дмитро отримав вищу освіту за спеціальністю філософ. За словами Ольги, він завжди цікавився вічними питаннями про те, як з'явився світ, що таке релігія, у чому сенс буття тощо.
“З ним завжди було цікаво розмовляти на різні теми. І за 7,5 років у нас з’являлося все більше тем для спілкування, нам завжди було цікаво один з одним. Наші почуття одне до одного міцнішали. Ми хотіли народити ще донечку, а Діма завжди мріяв усиновити дитину, і ми планували зайнятися цим питанням пізніше. Вже під час війни Дмитро вирішив, що це має бути дитина, яка втратила батьків у Маріуполі”.
Valhalla Fight Club — тут виховується командний дух. Справу Дмитра продовжує його учень
Після переїзду з Луганська до Києва перший час було нелегко. З собою у Дмитра була лише одна сумка з речами і невелика сума грошей. Переселенцям не хотіли здавати житло, не дуже просто було і з роботою. Дмитро працевлаштувався охоронцем, а паралельно знову став проводити заняття по ММА.
У лютому 2016 року створив власний клуб Valhalla Fight Club. Владислав Дзюба згадує, що збиралися поза тренуваннями — дивилися бої, розбирали і аналізували, разом відпочивали з родинами на природі і смажили шашлик. Традиційними були походи щосуботи в баню всім колективом та спільне святкування Нового року і днів народжень. Клуб Valhalla став справжньою родиною.
“Найбільше йому подобалося показати людини, що вона може більше. Що рамки, які коже намалював сам собі, ширші і кожен може досягти дуже багато, якщо справді захоче. Я бачила, як змінювалися люди, які приходили до нього. Він був для них наставником, учителем і другом”.
Дмитра немає вже 8 місяців, а клуб і далі продовжує працювати. Справу “Тяжа” продовжує його учень Владислав Дзюба.
“Він був топовим тренером: і слово добре скаже, підтримає, а міг і потиличників надавати. Всіх своїх підопічних любив, на всіх змаганнях був поруч з нами, виховував у нас командний дух і вкладав окремо в кожного багато сил та часу”.
Дмитро зі своєю ученицею Юліаною. Вона переселенка з Донецька з 2014
Дмитро також був тренером у тренажерному залі з 2016 року. Займався бодібілдингом, потім пауерліфтингом. Йому подобалося долати власні рекорди, становитися сильнішим за інших. Він планував взяти участь у серйозних змаганнях, але не встиг.
Учні Дмитра продовжують його справу
“Він генетично з самого народження був дуже схильним до надмірної ваги. І йому було потрібно докласти надзвичайних зусиль, щоб хоч трошки скинути вагу. Він вивчав різні системи схуднення, дієти, різні види силових тренувань, та на собі все тестував і перевіряв. Йому вдалося самотужки скинути 40 кілограмів і сформувати нове тіло. Він завжди слідкував за харчуванням, був прикладом у цьому. Допомагав багатьом іншим людям приводити своє тіло у дуже гарну форму тренуваннями та дієтою. З багатьма клієнтами він став близьким другом”.
Свій серед футбольних хуліганів. Спільнота ультрас стала підтримкою для родини після загибелі Дмитра
Дмитро Пясецький був частиною колективу Terror Family. Хулігани "Динамо" є одними з найсильніших рухів на європейській навколофутбольній арені.
“Саме у цьому русі "брат" та "Батьківщина" — не просто слова. Діма пишався тим, що був частиною колективу, жив цим, обожнював тренування та виїзди зі своїми хлопцями. У всьому фанатському русі є велика філософська основа, про те, що таке справжнє братство, підтримка, спільні ідеали, і це не тільки про футбол. Це набагато більше.
Серед фанатів “Динамо” надзвичайно сильна взаємна підтримка, і в цьому я переконалася після загибелі чоловіка. Колектив і навіть представники інших рухів, наприклад, благодійний фонд “Трибуна Героїв”, першими протягнули руку допомоги нашій родині і підтримують нас досі”.
Коли почалась війна, вже за годину за Дмитром приїхала машина з його хлопцями.
“Я пам'ятаю, як збирала йому сумку на війну. І все думала — а що там треба. Я бачила в дитинстві фільми про війну, але не здогадувалася, що і мені випаде така доля — збирати коханого на війну”.
Дмитро Пясецький став на захист України добровольцем
Спочатку Дмитро був у складі добровольчого батальйону. Певний час Дмитро не був офіційно оформлений, велика подяка друзям, які допомагали підтримувати сім’ю Дмитра. Попри фінансові труднощі, це не заважало йому виконувати бойові завдання на сході України. Пізніше "Тяж" потрапив в ГУР. Але, на жаль, першу зарплатню Ольга вже отримувала власноруч, як вдова...
Родина вивчала язичництво. Дмитро міг на Рунах передбачити майбутнє
Подружжя Пясецьких є язичниками і шанує традиції наших предків.
“Остаточно ми прийшли до язичництва у цікавий день, на Великдень у 2021 році. Тоді ми сиділи на кухні і думали, куди поїхати погуляти і раптом в один голос запропонували: “На капище Перуна”, — сказав Дмитро. “На Лису гору”, — сказала я".
Вони подивилася в інтернеті і зрозуміли, що це одне і те ж місце. Той день, який змінив все.
“Пам'ятаю, як я вперше туди потрапила, і це відчуття нічим не описати. Відтоді щотижня ми їздили на капище Перуна і всією родиною проводили там час, спілкувалися з природою. Одного дня Діма сказав, що може чути Перуна, відчувати його. У сні йому наснилися татуювання: спочатку Агісхьяльм, потім знак Велеса.
На лівій руці у Дмитра було татуювання Друк Велеса
Дімі також був близьким Скандинавський пантеон. Слов’янські та Скандинавські боги в його розумінні є єдині. Він міг читати Руни та передбачити майбутнє на них. То був час великого розширення свідомості для нас. У нас не було вчителів серед людей, ми йшли за внутрішнім відчуттям і за тим, що каже природа. У Діми були великі плани та мрії, пов’язані з популяризацією язичницького світогляду”.
Відчував, що його час закінчується. Помер на руках свого учня
Дмитро не боявся смерті. Але одного разу дружині зізнався — боїться того, що не побачить, як ростуть Владік та Сашко.
“Якось він сказав мені, що відчуває, що його час, як Дмитра, закінчується. І він назвав свое нове ім’я… Сказав, що далі його будуть звати саме так. Поруч був наш друг, і вже зараз ми розуміємо, наскільки точними були тоді слова Діми. Тієї миті, коли він їх промовив, ми всі думали, що він просто змінить ім’я або позивний”.
"Тяж"
Ще Ольга згадує слова коханого про те, якщо він загине, то потрапить у Вальгаллу (за давньоскандинавською міфологією це місце після смерті для полеглих воїнів — Свої), і щоб ми разом з ним знову могли зустрітися, їй потрібно бути сильною і бути воїном.
“Воїни не тільки на полі бою… У мене свій, жіночій бій — треба виростити дітей, виховати їх так, як Діма хотів. Допомогти пережити втрату батька. Зробити світ кращим та прожити життя так, щоб Діма пишався нами”.
У “Тяжа” була традиція — на кожен день народження присідати зі своєю вагою стільки разів, скільки йому виповнилося років.
Присідання на 30-річчя
Свій останній день народження Пясецький зустрів в окопі. Після повернення з позицій Дмитро зібрав друзів повечеряти, а один з хлопців подарував йому європейський гранатомет.
Наприкінці серпня українська армія почала наступ. Під час штурму в Запорізькій області ворожий снаряд поцілив поруч з Дмитром — він отримав численні поранення, несумісні з життям.
Баннер від представників “Динамо” Загреб, які вшанували пам’ять “Тяжа” на матчі у вересні 2022 рокуФото: Instagram 𝕯ynamo 𝕳ooligans
“Тяж” загинув на руках у свого учня Богдана, у якого є татуювання Анубіса — єгипетського бога, який є провідником у царство мертвих.
“І я знаю, що останні думки у Діми були про нас і останнє, що він прошепотів було — Till Valhalla”.
Прощання з Дмитром Пясецьким відбулося 6 вересня 2022 року. Проводи до іншого світу були, згідно язичницької традиції у Києві на Лисій горі.
Свої в Telegram 
