Наших батьків розстріляли російські в’язні. Сусіди поховали їх у саду під фруктовими деревами
Вранці 4 червня Дмитру Шаповалову зателефонували — у слухавці плакала жінка. Крізь сльози та схлипування вона сказала: “Ваших батьків вбили російські зеки, поховали їх на власному подвір’ї". 75-річний Іван Павлович Богданов і 57-річна Любов Іванівна Шаповалови загинули від ворожих куль у своєму рідному селі на Харківщині. Літніх людей безжально розстріляли за те, що їхні сини — військовослужбовці української армії.
До Свої звернулася Тетяна Шаповалова, невістка вбитого подружжя. У неї і синів — Дмитра та Олександра, тільки одне бажання — забрати з окупованого села Гороб'ївка Дворічанського району Харківської області тіла своїх рідних і достойно їх поховати.
Познайомилися у військовому коледжі
Дмитро — старший син Любові Іванівни, йому 33 роки. Служить у 127-й окремій бригаді Сил територіальної оборони міста Харків. Олександр на 2 роки молодше, він військовослужбовець Повітряних сил ЗСУ. У кожного з них за плечима досвід війни, яка почалася ще у 2014-му.
Тетяна згадує, як стала частиною родини. З Олександром вона познайомилася у 2018 році, коли навчалася на другому курсі Військового коледжу сержантського складу Військового інституту телекомунікацій та інформатизації у Полтаві.
“Пам’ятаю, він лиш тільки приїхав з АТО, спочатку ми не звертали одне на одного уваги, але в якийсь момент нас накрило почуттям любові. Нас нестерпно тягнуло одне до одного”.
Олександр Шаповалов
Олександр і Тетяна одружилися у серпні 2020 року. Планували своє майбутнє, звісно, хотіли дітей.
“Ми жили у Харкові, там і працювали. На вихідні завжди намагались вирватись до батьків у село. Після 24 лютого так сталося, що я переїхала до іншого міста, а чоловік та брат з першого дня пішли воювати. Мама за них дуже хвилювалась”.
Залишилися у окупації через хворе серце свекра
Гороб’ївку росіяни окупували одразу. Головною проблемою стала нестача ліків для Івана Павловича, бо у літнього чоловіка вже давно були серйозні проблеми із серцем. Тому, за словами Тетяни, подружжя вирішило залишатися вдома.
“Свекруха сказала, що він не витримає важкої дороги. Вирішили не ризикувати”.
У Любові Іванівни та Івана Павловича завжди була чітка позиція — вони підтримують Україну! Вони протистояли тим, хто в селі були за російську орду. Подружжя дуже шанувало українську мову, звичаї та традиції. А ще — дуже любило вишиванку.
Тетяна разом зі свекрами
На початку повномасштабного вторгнення, у березні 2022-го, родину сколихнуло лихо: на війні загинув племінник Любові Іванівни. Після цього вони вже точно для себе вирішили, що нікуди не поїдуть і будуть придивлятися за його будинком, щоб мародери не розтягли майно.
Рідні по можливості телефонували один одному, поки в селі можна було зловити український мобільний зв’язок. Потім вже переписувались через різні месенджери.
“Ми їм надсилали фотографії, вони — нам. У них були грандіозні плани на майбутнє. Любов Іванівна мріяла познайомитися з ще одною невісткою, майбутньою дружиною старшого сина Дмитра, але, на жаль, не встигла. У них був величезний сад, де росли різні фруктові дерева, мама завжди казала: “Ви всі як приїдете з дітьми, а тут все буде натуральне, домашнє”.
Цю світлину свекри Тетяни надіслали з Гороб'ївки, коли ще можна було зловити зв'язок українського оператора
Ми постійно про це з ними говорили. Мріяли про зустріч, про те, як всі будемо обійматися, як вони виховуватимуть майбутніх онуків. Ми обіцяли, що онуки у них обов'язково будуть. На жаль, планам і мріям так і не судилося збутися”.
Батькові вистрелили в голову, матері — у груди
Після того, як Тетяна, Олександр і Дмитро дізналися цю жахливу новину, вони одразу зустрілися. Хоча зробити це було важко, бо кожен зараз перебуває на службі.
“Якби ви тільки знали, наскільки там всім важко. Ми їх дуже любимо, вони неймовірні люди. Таких дійсно мало”.
Сини з невісткою хочуть розголосу цьому жахіттю, яке скоїв ворог. І вбили літніх людей не просто російські солдати, а колишні в’язні.
“Батьки нікому не казали, що їхні сини військові. Але одна з сусідок про це якось дізналася та одразу донесла цю інформацію ворогові. На батьків посипалися погрози, обіцяли їх вбити. Але ці погрози так і залишилися просто словами”.
Востаннє Тетяна розмовляла зі свекрухою напередодні вбивства, 3 червня, десь о шостій вечора. Жінки проговорили лише п’ять хвилин.
“Казала, що до них прийшли сусіди, вони готуються до свята Трійці. У нас були дуже теплі стосунки, Любов Іванівна вважала мене своєю донькою. Її останніми словами було: “Доню, бережи себе!” Виходить так, що ми їх не вберегли…”
У Тетяни були теплі стосунки з мамою чоловіка
Вранці до подружжя прийшла сусідка, напередодні вони домовлялися разом посидіти на честь свята. Коли сусідка зайшла у двір, побачила, що двері у хату відчинені. Вона почала кликати господарів, але ніхто не відгукнувся. І тоді жінка зайшла до будинку — в одній з кімнат вона побачила Івана Павловича і Любов Іванівну, вони були мертві.
“У обох було вирване волосся з голови прямо зі шкірою. Навіть не уявляю, у яких страшних муках і стражданнях вони вмирали. Їх поховали сусіди, вони викопали одну могилу на двох прямо в саду, там їх і поховали”.
За словами Тетяни, сусідка покликала росіян, які іноді приносили їм їжу. Вони знайшли боєприпаси і змогли за їх маркуванням розрізнити, кому вони належать. Сказали, що колишнім в’язням з Росії.
Тетяна каже, дуже прикро, що Любов Іванівна та Іван Павлович так і не дочекалися онуків. Але жінка запевнила, що майбутніх дітей назве на честь батьків.
“Дай, Бог у нас будуть діти, тоді хлопчика назвемо Іваном, а дівчинку — Любов’ю”.
Свої в Telegram 
