Це не вперше, як мене ледь не вбило. Як живуть мешканці Українська під постійними обстрілами росіян
Тиждень тому, 7 червня, росіяни вчергове вдарили по місту Українськ зі ствольної артилерії. Тоді загинуло троє людей, серед них одна дитина. Ще троє дітей отримали поранення. До лінії фронту від міста менше 20 кілометрів. І місцеві кажуть, що таких "прильотів" стає все більше. Свої поспілкувались з мешканцями будинків, що зазнали руйнувань, і попросили їх пригадати, яким був той день.
Околиці Українська порожні, але наповнені звуками — чутно вибухи. В Україні за 15 місяців війни майже кожен чув вибухи, але тут вони так близько, що мені, мешканці Донеччини, не зрозуміло — це прильоти чи відльоти. Другий звук, що заповнює простір в перервах між вибухами, — це звук забивання цвяхів. Від нього моторошно і страшно, як на кладовищі. А місцевим не до сентиментів, бо треба встигнути до наступного обстрілу забити всі вікна, полагодити двері та підлатати крівлі. Ця частина міста зазнає артилерійських обстрілів зі страшною регулярністю. З кінця травня їх було вже чотири.
Мешканець Українська Олександр залишився тут з тещею, дружина з дітьми поїхала до Німеччини. У своїй квартирі він вже трошки прибрав наслідки обстрілів, зараз спилює частину зламаного вибухом дерева.
Олександр відправив дружину з дітьми до Німеччини, а сам залишається в Українську
"Прилітає постійно. Останнім часом рази 4 точно було. В район аптеки впало, потім біля школи. Ще раз поруч з магазином. А потім чи біля школи, чи в район старої пекарні. 7 червня було так: перший звук був далеко. Але кіт з дивану впав. Одразу прокинувся і заліз назад. Потім одразу другий хлопок, і тут висадило всі вікна. Пил в кухні. Шафу побило. Добре, що холодильник вцілів. І самі ми живі залишились".
У цій частині Українська не залишилось цілих багатоповерхівок. Всі квартири у них пошкоджені. Немає тут і цілих вікон. Там, де залишились рами, люди натягують на них плівку. Андрій прибирає весь бруд у своїй квартирі. Його в момент обстрілу вдома не було, не було і сина. Він гуляв з собакою, а дружина Андрія була у кімнаті з балконом, вибухову хвилю зупинила балконна плита.
"Мене вдома не було. Я був поруч на вулиці. Була дружина вдома. Це добре, що вона лежала на дивані і плита від балкону стримала хвилю вибухову. І жінка не постраждала. Добре, що дитина гуляла з собакою на вулиці. Що вам сказати? Слів немає".
Після обстрілу родина три ночі спить не вдома. Але Андрій вже закінчує прибирання і вони знову повернуться до своєї квартири. Над тим, аби їхати з міста поки не хочуть і думати.
"Тут, принаймні, поки є робота, поки тримаємось. Ми вже одного разу виїжджали звідси. Поїздили. Якби роботу найти десь. Все не дуже й добре. Ціні за житло просять теж, вибачте мене, таке враження, що всі мільйонери. Принаймні, тут вдома. Вдома, як-то кажуть, стіни лікують".
Вулицями люди ходять мало, лише за необхідності. 17-річня Людмила саме йшла назустріч мені з квітами у руках, каже, теж не планує нікуди їхати. Хоч і навчається в коледжі дистанційно, але рідне місто для неї найкраще у світі. Хоче вона, щоб все закінчилось. Бо дуже страшно, коли починається артобстріл.
Людмилу з бабусею обстріл застав вдома, але їхати з міста дівчина не збирається
"Ми сиділи з бабусею вдома. Почули перший "бах" і швидко побігли в коридор. Там просиділи допоки все не заспокоїлось і ми не почули, що на вулицю виходять люди. Ось і все. Дуже страшно було. Думала лише про те, щоб скоріше все закінчилось і щоб вціліло все".
Майже про те саме думав і В’ячеслав. Він пенсіонер, на вулицю вийшов купити питної води. У місті немає централізованого водопостачання. В його квартирі вибиті два вікна. З дружиною вони вже майже закінчили прибирати скло і затягнули шибки плівкою.
"Два цих вікна, два склопакети розбито. А так все нормально. Ми працювали вчора, заділували вікна. Дали нам матеріали. Будемо продовжувати… жити. А куди ж ми поїдемо? І з чим — найголовніше, у фінансовому плані. Тут наша домівка. Тут ми прожили з дружиною, нажили. Все кинуть? Не хочу. Ми ж нічого з собою не заберемо. Ось того. Мені всього жалко, що я напрацював. Працював на териконі на бульдозері. Здоров’ячко пішло. Там вся таблиця Менделєєва. І залишитися без нічого — це теж. Ми сподіваємось на краще, на Перемогу, на мир".
Кожен артобстріл триває десь пів години. Але вони здаються нескінченними, бо якщо не влучив у твій будинок перший снаряд, може влучити другий.
Про такі відчуття, які просто зачиняють для тебе все, розповіла Настя. Їй 13 років. Вона зараз лікується у Селидовому. Дівчинка під час розмови не дивиться на мене, каже, що не знає, що з нею відбувається. Вона не вперше потрапляє під обстріли. Але такого з нею жодного разу не було. Може саме тому, що обстріл почався, коли вона була поруч зі своїм будинком? Раніше їй завжди здавалось, що він зможе її захистити в будь-якому випадку, а тут не допоміг.
Настя не вперше потрапляє під ворожий обстріл в Українську на Донеччині
"Я сиділа спочатку і думала, що все нормально буде. Зараз піду додому і брата покличу. Потім різко "бу-бух", одразу пилюка здійнялась. На мене маленькі грудочки землі попадали. І потім батько вибігає, одразу малого в будинок заносить, бо йому по ногам чи каміннями, чи землею дало. Зі мною все нормально було, я ціла. Але у мене почалась істерика. Я себе заспокоїти не могла взагалі нічім. А потім, коли мене вже у "швидкій" везли, тоді мене ще сильніше прорвало. Я відчувала себе в безпеці, бо я вже далеко від того місця, але мене це не сильно заспокоювало".
З дівчиною працюють психологи. Вони йде на контакт, її запитують, вона відповідає. І за всю бесіду Настя лише раз подивилась мені в очі, коли я сказала, що все буде добре і запитала, чого б вона хотіла.
"Спокійного життя, щоб ось всього цього не було, щоб не страждали люди через це, щоб це все припинилось. Я чула крики моєї сусідки. Я все це бачила. Я бачила вікно розбите у мене вдома. Брат до цього спокійно поставився, а ось я ні. Хоча це не вперше, як мене ледь не прибило".
Зараз в Українську продовжують жити близько 5000 людей, серед них майже 500 дітей.
Свої в Telegram 
