Ці прикраси з особливим ефектом. Єлизавета Фетько робить портрети котиків і собак з полімерної глини
Єлизавета Фетько багато років прожила у Ялті, що на Донеччині. З дитинства займалася творчістю. І якщо раніше оточення сприймало її роботи, як хобі, то згодом майстриня змогла довести, що хендмейд — це не забавки, а цілком гідна робота. Переживши окупацію селища, дивом уникнувши фільтрації, Єлизавета змогла виїхати до Києва. І вже тут продовжила розвивати власну справу із виготовлення прикрас з полімерної глини. Найпопулярнішими стали портрети домашніх улюбленців.
З дитинства хотіла довести, що хендмейд — гідна робота
Найточніше твердження про те, що схід і захід разом, демонструє родина Єлизавети.
"Моя мама — з Донеччини, батько — із Закарпаття. І сталося так, що ці дві людини зустрілися і покохали одна одну у серці нашої країни — у Києві. Там народилася і я. Згодом ми з батьками перебралися на батьківщину тата. Але щоліта маленькою я їздила до бабусі на Донеччину, у Ялту. Щороку я чекала канікул, аби скоріше туди повернутися. Завжди більше відчувала потяг до цієї землі. А точніше — нашого рідного Азовського моря".
Ця тяга до Донеччини зіграла важливу роль у житті Лізи. У 2010 році вона з батьками остаточно перебралася до Ялти.
З дитинства Єлизавета захоплювалася творчістю
"Вже там я почала максимально розвивати свій творчий потенціал. Хоча насправді ледь не з пелюшок займалася творчістю. І моя мама завжди заохочувала це — у мене були усі можливі набори для дитячої творчості. Та найбільше я любила пластилін і ще років з п'яти "будувала" з нього цілі міста".
Проте, ділиться Ліза, тривалий час вона сама та її оточення не вірили у те, що творчістю можна заробляти на життя. Тому за час навчання в школі вона відчайдушно намагалася "знайти себе" у професіях, які визнані суспільством.
"Я не бачила свого майбутнього ні інженером, ні архітектором, ні вчителем. Та глобальні зміни сталися випадково. Років 9 тому мій брат попросив на Новий рік полімерну глину. Він побачив, що з цього матеріалу можна робити різні фігурки і захопився. Я теж зацікавилася і спробувала разом з ним. Брат вже давно закинув цю справу, а я більше не випускала полімерну глину з рук".
Перші прикраси, які робила Ліза, вона продавала поруч із бабусею.
Роботи Єлизавети на ярмарку в Ялті
"Бабуся продавала пиріжки відпочивальникам на морі, а я — сережки та браслети. Спочатку вона сміялася з мене й не думала, що когось цікавлять мої вироби. Та коли побачила перші продажі, сама активно почала шукати мені клієнтів. Тоді я нарешті відчула себе на своєму місці і вирішила, що моя мета — перетворити це хобі на реальний бізнес і довести собі та оточенню, що хендмейд — це не забавки, а цілком гідна робота".
Єлизавета на ярмарку в Маріуполі
Згодом Ліза почала активно розвивати свою крамничку. Мала дуже амбітні плани, великі замовлення та заявки на співпрацю. Проте всі плани рухнули в одну мить, коли в країні розпочалася повномасштабна війна.
В окупації контролювали кожен свій рух
Ліза ділиться, якщо у 2014 році, коли почалися перші прояви російської агресії проти України, їхнє селище не потрапило під окупацію, то під час подій лютого 2022 року уникнути цього було неможливо.
"Нам відносно пощастило, бо в нашому селищі окупація почалася тихо. Жодних танків по вулицях, розстрілу хат, обшуків у перші ж дні. Їхньою ціллю був Маріуполь, туди вони їхали через села. Багато хто з місцевої влади пішов на роботу з окупантом. Тому не було масового терору".
Тоді ж, згадує Єлизавета, окупація почалася з відключення майже всіх комунікацій
"Тиждень ми прожили без світла, води та зв'язку. Вулицями ходили розгублені сусіди і один одному передавали плітки. Хтось десь почув, що в центрі роздають хліб і воду — розповсюдили по сусідах. Так якісь новини і дізнавалися. Так я дізналася і про окупацію, але до останнього не вірила. Думала, що це все чутки. Та, на жаль, ми опинилися у повній ізоляції від зовнішнього світу".
Зв'язку спочатку не було через відсутність електрики. Потім окупанти почали "глушити" українських операторів. Щоб дізнаватися новини, доводилося підключатися до їхнього інтернету.
"Але усвідомлюючи, що мої дії відстежуються, доводилося бути дуже обережною та використовувати VPN. Ми контролювали кожен свій рух і кожне слово. Навіть у розмові із сусідами, з якими ми прожили поруч багато років. Втратилося відчуття довіри до оточуючих: будь-хто міг виявитися колаборантом. Як пізніше з’ясувалося, багато хто дійсно "здавав" своїх сусідів та активно співпрацював з окупантами чи співпрацює й досі. Ми поводилися обережно, ніяк не виказуючи свою позицію, бо нашою головним завданням було вижити".
За період життя в окупації, ділиться Єлизавета, найбільше запам'яталися декілька страшних моментів.
Також, каже Ліза, було невимовно страшно, коли ворожий літак пролетів прям над їхнім будинком.
"Я вже готувалася прощатися із життям. Тоді я ще не розуміла, що всі ці літаки летять лише для того, щоб стерти Маріуполь з лиця землі. І коли усвідомила це, стало страшно через абсолютну безпорадність: я могла лише спостерігати, як кружляють літаки, скидають бомби, повертаються назад та знов летять у бік Маріуполя. Я не могла передати цю інформацію на підконтрольні території, та і це б на той момент не зарадило. Це було нестерпно".
Єлизавета ділиться, ще одна дуже важлива проблема окупації, саме Донецької області і Маріупольського району, це фільтрація.
"Ні в Запорізькій, ні в Херсонській областях людей не змушували проходити фільтрацію, принаймні, це не було розповсюдженою практикою. Як тільки нас окупували та провели первинні обшуки, окупанти заборонили виїздити за межі района без проходження фільтрації А фільтрація — це перевірка абсолютно всіх твоїх даних, дактилоскопія, огляд, обшук. В когось вона проходила швидко. В когось це повноцінний допит".
За словами Єлизавети, вона дуже боялася проходити фільтрацію, бо була впевнена, що просто не зможе її пройти. Крім того, вона не хотіла давати окупантам свої паспортні дані та відбитки пальців.
"Тому наша сім'я вирішила не проходити фільтрацію стільки, скільки це буде можливо. Через це ми довго не могли виїхати, поки не знайшли перевізника, який погодився вивезти нас без цього папірця. Не всім так щастить, тому дуже багато жителів Маріупольського району залишилися просто заручниками цих обставин. Навіть якщо людина згодна пройти фільтрацію, то ця процедура проходить так повільно, що на момент нашого виїзду з окупації черга була у декілька тисяч чоловік".
У новому місті дуже хотіла повернути себе колишню
Вибратися з окупованого селища Єлизавета з родиною змогла лише у липні 2022 року.
"Вирішили їхати у Київ. По-перше, ми з хлопцем планували переїзд у Київ ще до повномасштабного вторгнення задля розвитку кар'єри. По-друге, тут у нас багато друзів, близьких людей, які допомогли нам у перші місяці. Також чомусь здавалося, що столиця буде жити, попри все. Це — велике місто, в якому завжди вирує життя".
З Ялти виїхали з кількома сумками літніх речей, а всі гроші витратили на виїзд з окупації. Тому після виїзду найпершим викликом для родини було забезпечити себе базовим мінімумом речей. Але з цим, ділиться Єлизавета, дуже допомогли друзі та знайомі.
"Після окупації нашого селища мені дуже страшно знаходитися у маленькому, віддаленому населеному пункті. Я дуже боюся відчуття, що про нас забудуть, що не буде комунікації із владою, підвозу харчів. У Києві, на щастя, цього відчуття нема. Навіть у найскладніший період зими 2022-2023, блекаутів, я була впевнена, що ми не залишимося наодинці зі своїми проблемами".
Попри це, згадує Єлизавета, їй знадобився тривалий час, аби адаптуватися у новому місті і прийняти нове життя.
"В окупації час застигає і ти нічого не робиш, просто... чекаєш. А тут — треба діяти. Дуже важко було змиритися з тим, що всі робочі інструменти, напрацьовані роками, можливо, втрачені назавжди. Але мої колеги-майстрині організували фонд творчої підтримки для таких самих майстрів, які покинули свої домівки, всі матеріали і інструменти. І забезпечили мене базовими матеріалами, щоб я змогла відновити свою діяльність".
Єлизавета зі своїм хлопцем на одному з ярмарків
Перший місяць життя в столиці Єлизавета почувалася розгубленою, до неї знов повернулася невпевненість у своїй роботі.
"Це дуже збило з пантелику, і я приходила до тями приблизно пів року. Лише з нового року відчула, наче повернула колишню себе — креативну, завзяту, впевнену у своїх силах".
Портрети улюбленців з полімерної глини
Оговтавшись від пережитого, Єлизавета повернулася до своєї справи з виготовлення прикрас.
"Я роблю вироби з полімерної глини вже приблизно 9 років, навчалася всьому самостійно, за допомогою безкоштовних відео-уроків, обговорень з колегами, експериментів. У мене немає художньої освіти, тому всі мої навички — це досвід та купа спроб і помилок".
Нині серед основних виробів Єлизавети — прикраси із портретами домашніх улюбленців. Для їх виготовлення майстриня розробила власний алгоритм, аби вони виходили максимально реалістичними.
Портрети улюбленців у виконанні Єлизавети
"Спочатку я роблю прототип мордочки конкретної породи із спеціальної скульптурної маси, далі знімаю відбиток і роблю силіконову форму. І вже потім використовую полімерну глину для виготовлення конкретного виробу. Кожній мордочці улюбленця я намагаюся передати притаманні тій чи іншій породі особливості".
Після ліплення вироби із полімерної глини запікаються при температурі 110-130 градусів і стають міцними, як вироби із пластику. При правильному догляді вони тішать своїх власників роками.
Єлизавета каже, вона завжди намагається розробити лінійку товарів у різних цінових діапазонах. І це для того, аби потішити себе або близьку людину могли люди з різним бюджетом. Тому ціни на прикраси різні.
Одна з робіт Єлизавети
"Якщо брати на прикладі робіт з портретами улюбленців, то найдешевший виріб — підвіски із котиками або песиками у мультяшному стилі — коштує 350 гривень. Реалістичні портрети улюбленців — 700-900 гривень. Ціна на них варіюється залежно від складності виконання виробу. Найдорожчий портрет улюбленця коштував 3000 гривень".
Єлизавета ділиться, якщо до 2022 року її клієнтами зазвичай були друзі та закохані пари, які хотіли потішити одне одного парними прикрасами, то з початком повномасштабного вторгнення її аудиторія дещо змінилася.
"Зараз серед моїх замовників дуже багато військових, які хочуть потішити свою половинку. Часто я відправляю замовлення не клієнту, а напряму подарунок його близькій людині. Дуже багато людей або втратили свого улюбленця, або знаходяться у розлуці через війну і хочуть зберегти спогади про нього, мати нагадування про свого пухнастого друга. Багато кому легше пережити втрату улюбленця, маючи спогад про пухнастика".
Замовлення під час повномасштабного вторгнення, каже майстриня, допомогли їй переосмислити свою справу.
Портрети улюбленців у виконанні Єлизавети
"Особливо щемливо, коли отримую слова вдячності від військових, які пишуть, що портрет їхнього котика покращує їхній моральний стан і тепер легше переживати ці важкі часи, маючи мордочку пухнастика, який чекає вдома. Та це ж я лише завдяки їхній стійкості та відвазі тут зараз можу спокійно працювати! Вони тримають оборону там, а виявляється, ми такими простими речами можемо підтримати їх. Я ніколи не могла подумати, що мої прикраси матимуть такий ефект".
Замовити прикраси Єлизавети можна, написавши їй на сторінці.
"Поки що у мене нема власного сайту, тому я в основному працюю через інстаграм. Також мої товари розміщені на українському маркетплейсі".
Душа належить Донеччині
Зараз Єлизавета дуже сильно поринула у процес створення портретів домашніх улюбленців. Її втішає думка, що це допомагає людям пережити розлуку із чотирилапими друзями.
"Тому в найближчих планах — розширення асортименту порід, які я можу виготовити. Щодня, проходячи на вулиці повз песика, я з цікавістю розглядаю його мордочку, щоб передати у виробі якомога реалістичніше. З обережністю заглядаю у більш віддалене майбутнє. Хотілося б колись створити предмет декору: на кшталт великої об'ємної картини. Також є плани на популяризацію творчості в Україні, я дуже хочу завести український ютуб-канал про вироби із полімерної глини".
А якщо говорити про особисте, то зараз Єлизаветі хочеться простого затишку і щоб хтось муркотів під вушком.
"Мій котик загинув під час окупації, не пережив стрес. На жаль, зараз життя надто нестабільне, щоб брати на себе відповідальність за ще одне життя, але ми з хлопцем плануємо зробити все, щоб взяти маленького пухнастика і забезпечити йому гідне життя. Тому зараз жартую, що роблю портрети чужих котиків, щоб незабаром завести свого".
Єлизавета вірить в Перемогу та мріє приїхати на рідну Донеччину
Майстриня мріє про найскорішу Перемогу та вірить, що зможе приїхати на рідну Донеччину.
"Відверто кажучи, я не впевнена, що повернуся додому на постійне проживання. Бо ми з хлопцем вже давно замислювалися про переїзд. Та моя душа належить Донеччині. І навіть якщо я житиму в іншому місті, для мене дуже важливо мати можливість повернутися додому. Повернутися туди, де я провела своє дитинство, найщасливіші роки. Де моє любе Азовське море чекає на мене і кличе шепотом своїх хвиль".
Свої в Telegram 
