Костянтинівка — це неймовірний візуальний досвід. Інтерв'ю з художником Данєю Шуліпою
Якщо взяти тебе сім років тому і того, що зараз тут сидить, то які зміни з тобою відбулися за цей проміжок часу?
— Це абсолютно різні люди. Тоді це був такий студентик, все класне. Зараз уже нічого не класне. Я не знаю, це просто дві різні людини, які між собою пов'язані часом і трансформаціями.
Як на цю зміну вплинуло повномасштабне вторгнення?
— Мене дуже сильно "перепаяло" за тиждень до: в тому, що я роблю, якою мовою я спілкуюся. Я дуже багато відрефлексував і вирішив, що я не хочу рухатися так, як я рухався до того. Тому я перейшов на українську, почав говорити про суспільно важливі речі, які я волів не помічати до того.
Наскільки це важливий досвід для твоєї трансформації в масштабах твого життя?
— Це кардинальна зміна в моєму масштабі. Хоча я пам'ятаю, що роки 3-4 до того, коли заходила мова про мову, то я завжди казав: "Якщо буде треба, то я перейду на українську". І я перейшов. Тому в цілому це було прогнозовано, особливо виходячи з ком'юніті, в якому я знаходився.
Можеш його описати?
— Я кажу про "Друзі", про вільний простір "Друзі" в Костянтинівці. Це прикольна громада небайдужих людей, які з невизначених причин дуже закохані у своє місто. Настільки, що, поживши в інших містах, готові були повертатися і приносити отриманий досвід туди. І цією небайдужістю ти можеш дуже сильно захопитися. І вона може почати формувати тебе.
Як часто ти думаєш про рідне місто?
— Я не був там з зими 2021 року, з початку 22-го. Згадую кожен тиждень. Я просто дуже люблю це місто. Мені болить за кожен обстріл. Я радію за кожну фотографію періоду до повномасштабного вторгнення, що ми там робили. Я всім досі розповідаю про фестивалі, про ініціативи, які ми робили. Я читаю книжки про Донецьку область. Це дуже мені гріє душу.
І взагалі Костянтинівка, як місто, мене дуже сильно сформувала. Хоча б у тому, що я ріс, спостерігаючи постіндустріальні промислові пейзажі. І зараз це відбивається просто на всьому, що я роблю.
Яке руйнування з рідного міста було для тебе найболючішим?
— Кожне. Школи, навіть в яких я не вчився, але просто там вчились друзі, знайомі. Коли десь у центрі влучали, коли біля ДК влучили, тому що це просто символічні місця. Насправді будь-який шматочок міста — це місця мого дитинства, бо я там бував. І тому кожний приліт в Костянтинівку — це кожний приліт у моє власне дитинство.
А ти готовий був би зараз поїхати туди і побачити це все?
— Мабуть, але не бачу зараз сенсу туди їхати. Я там буду зайвий.
Ти хотів би долучитись до відновлення Костянтинівки і міст на сході в цілому після війни?
— Так, дивлячись, в якому форматі я можу бути максимально корисним. Я поки не можу планувати більше, ніж на два тижні вперед.
Чи є щось, що тобі хотілося б зробити там, якщо просто пофантазувати?
— Мені дуже важливо розвіяти сформований міф про міста Донецької області і трошки розказати про те, що там відбувалося насправді. Перш за все, для самих мешканців Донецької області. Тому що, коли ти там виростаєш — ти хочеш, не хочеш, стаєш частиною цього міфу, не розуміючи цього.
У мене є спогад. Я з телефону мами ще в "нульових" на телефон брата написав фразу: "Донбасс порожняк не гонит". Чому? Я абсолютно не знаю. Але воно настільки в тобі залишається, що ти не знаєш чому, але ти просто частина вже цього всього. І я дуже хотів би це зруйнувати. Перше, що я хотів би зруйнувати, це назву "Донбас", бо вона не про людей взагалі. Я хотів би, щоб люди частіше називали це міста Донеччини, Донецька область. Як завгодно, але не Донбас. Тому що це, мабуть, перше, що створює в голові людей асоціацію з усім тим мороком, який там відбувався.
У чому полягає міф Сходу?
— У тому, що це працівники, які в переважній більшості радіють за радянський союз, це безкультурні люди, яким тільки футбол, пиво після роботи, в тому, що на Донеччині немає інтелігенції, в тому, що культура там не розвивається, а криміналітет навпаки розвивається. У тому, що всі міста тримають олігархи і "бандоси". Це є тільки частиною правди, яку зробили всією правдою.
Який візуальний досвід зі сходу був для тебе дуже важливим,
як ти зараз можеш усвідомити?
— Чесно кажучи, буквально все, що мене оточувало. Я досі люблю згадувати, що в мене з вікна було видно дуже багато труб заводських. Я дуже люблю, як виглядає завод сам по собі. Колись я йшов вночі через промзону в Костянтинівці і проходив якраз через ангар, через міст і опинився перед прохідною заводу, але вночі. І це був неймовірний для мене візуальний досвід. Тому що ти такий маленький, завод величезний,
розтягнутий в площині, розтягнутий в висоту, труби стирчать. І це відчувається як неймовірно великий ведмідь, якийсь спить, а ти стоїш прям перед ним. І це така сила і міць, але контрольована, спокійна вже, оскільки хімзавод давно був зачинений.
Ландшафт. Я звик більше до степових територій. Я дуже часто показую людям Білокузьминівку, яка неподалік знаходиться. І всі такі: "Вау! Ого, клас! Це в нас? Я би хотів туди з'їздити!". Мені подобається те, що я виніс дуже багато промислового. У центрі промзони дуже прикольне поєднання: промзона вже закинута, і вона поросла зеленню. Я не фанат постапокаліптичних якихось пейзажів, але там воно дуже прикольно сходиться. Там просто дуже прикольна атмосфера, щоб знаходитись.
Як весь цей візуальний досвід, який ти описав, перекочував у твої роботи?
— Точно можу сказати, що в мене, особливо у першій серії, багато символів ручної праці. Типу молоти, ковадло, станки. І в татуюваннях теж відображається. Згадуючи ту історію з гаражем, закінчилась вона тим, що я сидів малював, і сонце так "кіношно" впало на вивіску "Вулиця Трудова".
І я тоді подумав, що це значить — вулиця, присвячена праці. Я подумав, що це сильно. А перший символ праці для мене — це ковадло.
Це можуть бути якісь пейзажі промислові з трубами, з заводами. На одній картині я малював таке поєднання костелу, але з якого органні труби переходили в труби заводські з диму. У мене є одна з останніх робіт про шахту. Там така метафора, що шахта — це життя, а руда, яку люди видобувають в шахті, це емоції. Бери кайло і лізь в темінь шахти, видобувай руду життя. Так, поетично.
Наскільки Київ наповнює тебе як художника для твоєї роботи?
— Велика кількість реклами всюди. Я дуже радію, коли я заходжу в вагон метро і іноді трапляється так, що реклами немає зовсім. Щось не так, але мені подобається. Київ дуже кльовий, мені дуже подобається. Особливо мені подобається те, що Київ вміщує в себе шматочки різних міст. Якщо правильно якось кадруватися і налаштувати кадр, то ти можеш побачити дуже багато. Можеш побачити якусь західну культуру, можеш побачити якусь східну, можеш просто якусь природу кльову знайти.
І я, коли про це думав, зрозумів, що ця історія з тим, що в Києві можна знімати кіно про кожен куточок світу, відображається навіть в назвах житлових кварталів. У нас є французький бульвар, є Чикаго, Манхетен, Нью-Йорк. І все це на невеликій відстані. Тому це прикольно, ти можеш ніби трошки подорожувати, не виїжджаючи за межі міста.
А яка частина твоя улюблена?
— Мені подобається центр. Він схожий на вирій з людей. І коли ти живеш у місті, часто ці люди знайомі. Коли я жив у гуртожитку на ВДНГ, я дуже часто просто приїжджав в центр, щоб гуляти і зустрічати знайомих людей.
Ти відчуваєш себе дотичним до чогось більшого.
Скільки часу життя в Києві тобі знадобилось для того, щоб у тебе виникло власне соціальне коло, в якому тобі комфортно?
— Почало воно формуватися за два роки. Ну, і десь за три-чотири роки мені вже було дуже комфортно. Це залежить від багатьох факторів. Залежить від того, перш за все, яка людина сама по собі, чи їй комфортніше в замкнутому колі спілкування, чи навпаки вона більш екстраверсивна і в неї є жага до нових знайомств. Це залежить від того, в яке коло вона потрапляє, які контакти вона собі нові знаходить, як часто вона взагалі виходить з дому на якісь івенти міські. Дуже просто знайомитися з людьми, коли ти хоча б виходиш з дому.
Як відрізняється алгоритм дій для того, щоб влитись в міську спільноту на сході України і в Києві? Чи є якісь відмінності?
І там, і там люди однакові. Як би хто не казав про "святих галичан" і "бидляцьких східняків", це типу меми з Твітера. Ні, і то, і то люди. Всі мають свої переваги, свої недоліки. Ти просто знаходиш своїх людей, знаходиш людей зі схожими світобаченнями, інтересами, або йдеш і шукаєш далі.
Не буває такого, що тобі комфортніше з людьми з твого регіону, ніж з людьми з якогось іншого?
— Мені комфортно з людьми з дуже багатьох регіонів. Мені комфортно з людьми із заходу, мені комфортно з людьми з центральної України, з кримчанами.
Як часто ти створюєш останнім часом?
— Останнім часом багато. З травня я зробив шість полотен. І це досить багато. Це, мабуть, певним чином пов'язано з особистими обставинами. І плюс, що в мене є хоча б можливість це зараз робити. Я став частіше робити. У мене є певні труднощі, що іноді я від себе вимагаю у процесі створення. І це не добре з точки зору психології. Але це просто загони мистецькі. Певен, що не тільки в мене таке є.
А чому вимагаєш від себе?
— Тому що я таким чином отримую емоції. Коли хочеться емоції, я знаю отакий шлях, щоб отримати ту емоцію. Я хочу ту емоцію, мені треба пройти цей шлях. Але іноді ти ж не можеш витягувати в себе ідеї. На жаль.
Тому це не завжди просто.
А чи реально в Україні продавати мистецькі твори?
— Звісно, все реально. Не скажу, що це просто. Але реально. У нас є ком'юніті, про яке часто просто не знають. Дуже насправді широке на смак і аромат. Є щось повище, є щось понижче і в якісному діапазоні, і в ціновому.
Яку пораду ти дав би художнику або художниці, які хочуть продати свою першу в житті роботу?
— Дві поради: створити роботу й розповісти про неї. Коли у тебе є робота і ти про неї розповідаєш багато, то знайдуться люди, які захочуть її придбати.
А як тобі подобається розповідати про свої роботи?
— Мені подобається не розповідати про свої роботи, але, не жаль, такої можливості я не маю. Тому роблю всіма доступними мені методами. Я веду соцмережі, намагаюся пропихнути в якісь місця, куди я можу. У мене були картини, які просто стояли у мене вдома, а потім я подумав, що вони просто стоять, я не хочу, щоб вони просто стояли, тому я написав там друзям з місцями, з бізнесами. В когось моя картина стоїть в офісі. Вона на продажу, але щоб вона не стояла в мене вдома, вона стоїть в офісі. В когось на виробництві стоїть моя картина. Просто тому, що вона там вписується, чому би їй там не постояти. Люди заходять туди в гості, бачать. Способів розповісти про це дуже багато.
Намагаюся знайомитися з митцями і якось потроху входити в мистецьке ком'юніті. Бо я відчував, що я трошки відрізаний. Я не можу сказати, що я вписуюсь в українське мистецьке ком'юніті, але з іншого боку ніхто не вписується. Є люди, яких ти знаходиш, з якими ти знайомишся, зав'язується дружба, не зав'язується. Ви залишаєтесь просто знайомими і все. І так наростає база цих знайомих, контактів.
А хто тобі найбільше подобається з української мистецької спільноти?
— Можна згадати Жанну Кадирову, в якої зараз виставка в "Пінчуку".
Абсолютно прекрасна виставка, мені дуже сподобалось. Дуже різноформатна, різноманітна.
Якщо ми кажемо про більш андеграудних митців, то мені подобається Мasha Shango, Олесь Дерега, mr.zhuravchik. Мені подобається Іра Максимова, брати Ділк і Ферас, які в Костянтинівці малювали мурал.
Є насправді багато людей, і є ще більше людей, про яких я не знаю.
Які інструменти ти використовуєш для роботи? Чи є в тебе якісь такі, без яких ти не можеш?
— Я дуже часто, майже в кожній роботі, використовую аерозольну фарбу в балонах. Це просто найдоступніший інструмент. Акрилову фарбу, акрилові маркери та і все. Все насправді просто. Я не працюю з олією, на щастя чи на жаль. Є ще кльова штучка — пастелі. Хтось пастелями дуже кльові речі робить.
Який мистецький проєкт був найважливішим для твоєї кар'єри і є найважливішим?
— Дивлячись, що роздивлятись, що називати моєю мистецькою кар'єрою.
Бо якщо ми кажемо про мистецтво в такому досить вузькому діапазоні.
Якщо ми називаємо мистецтвом лише мої полотна і якісь скульптури, то не знаю. Якщо враховувати все це, то те, що набуло найбільшого поширення — це концепт кросівок "Nike" по літаку "Мрія". Це мало певний розголос.
Але кожен з проєктів — це лише один з проєктів. Тобто найважливішим своїм проєктом я б назвав своє життя, все, що я роблю протягом нього.
Чи виникали в тебе думки на початку вторгнення, що ти взагалі перестанеш займатися тим, чим ти займаєшся?
— Ні, не виникали. По-перше, це була захисна реакція. Я на момент початку повномасштабного вторгнення був у Португалії, тобто я фізично був у безпеці. І психологічно захисна реакція — це малювати. Якимось дивним чином, я зараз навіть не розумію як, але це допомагало навіть не тільки мені. Просто психологічно, що я там щось робив, люди трошки підтримували дух, якщо можна так сказати. Я ніколи просто не ставив цього питання собі. Розуміння, те, що я роблю, абсолютно не має жодної важливості зараз, звісно, було, бо це так і є. І зараз навіть те, що я роблю, має значно меншу вагу, ніж до повномасштабного вторгнення.
Але це в контексті часу треба розглядати. Будь-що не може існувати без контексту.
А які найважливіші мистецькі висловлювання ти робиш зараз?
— Мабуть, моє найважливіше мистецьке висловлювання — це показати ширшій масі людей, що українська культура може бути сучасною, може бути актуальною, може бути красивою, може не прив'язуватися до етномотивів, може бути не шароварною, не байрактарною, що вона може бути різною.
Вона насправді нічим не програє західній культурі чи східній культурі.
Ми дуже часто жили з комплексом меншовартості як до російського, так і до західного. Нам завжди казали, що на Заході роблять крутіше. І ми постійно рівнялися на кудись туди. На те, з чим ми не стикалися предметно. І ми в багатьох речах догнали і в багатьох речах перегнали, якщо я кажу про візуальні речі.
Я не кажу про кінематограф, умовно, Голівуд, але кліпи в Києві прекрасні знімаються, картини і мистецтво прекрасне українське створюється, дизайн неймовірний, IT-сфера прекрасна. І от саме це я і хочу розповісти. І я хочу всім показати, що український продукт — це кльово, це стильно.
І, знаходячись в контексті, в якому ми живемо, дуже важливо відмовитися абсолютно повністю від усього російського. Інакше ми повернемось просто там, де ми були. Я це кажу, як людина, до якої дуже пізно це дійшло, за тиждень перед повномасштабним вторгненням. Я маю багато зашкварів в своїй біографії. Але важлива не кількість і не якість цих зашкварів, а те, що я, як мінімум, усвідомлюю їх за те, що я їх більше не роблю. І я розумію, що мені робити далі, щоб виправити щось із того, що я сам не робив.
Свої в Telegram 
