Я дуже сумую за Горлівкою і Донецьком. Інтерв'ю з виконавцем Женею Толочним
Чи є в тебе топ пісень для караоке?
— У мене особливе ставлення до караоке. Близькі, мої друзі і знайомі знають, що я ніколи не ходжу в караоке. Я відмовляюся. Це, напевно, через те, що ти в собі відчуваєш якусь таку силу. Одного разу я усвідомив, що можу називатися непоганим вокалістом та прийти в караоке й зробити так, щоб всі після виконання замовкли. Але в якийсь момент я зрозумів, що я не хотів би цим користуватися, тому що завжди в караоке є така людина, яка співає пісні якісь, кричить якісь пісні, а дехто з вокалістів просто приходить і співає дуже круто. І всі такі: "Вау!". І хтось самостверджується за рахунок інших. Тому я не ходжу в караоке.
Але, напевно, якщо б це була якась така товариська вечірка. Був у мене такий досвід, який топ-5. Ми співали нещодавно пісні з дитячих мультфільмів. Це було дуже цікаво. Заспівали там якусь пісню з мультика "Аладін", хтось там з "Король Лев" співав пісню. Це був такий прикольний "міжсобойчик". Але мені ніколи не подобалась аура в цих закладах, тому що там завжди або якісь кальяни, або якісь кричущі люди. Вони часто співали російські пісні, які мені ніколи не подобались.
Чи бували в тебе колись моменти, коли ти ненавидів свій голос?
— Був такий період, коли все тільки починалося. Будь-якому музиканту, вокалісту хотілося, напевно, мати своїх кумирів, і стрімко вирушати в ті місця, де ти можеш відтворити якісь такі відомі треки. Особливо таких великих, як Майкл Джексон або Фредді Мерк'юрі. Та через відсутність досвіду і діапазону, який треба у будь-якому разі тренувати, це не завжди виходило, тому іноді, звичайно, здавалося, що все це щось не то.
Але достатньо важка праця руками і сам досвід виступів наживо — це насправді не давало такої більшої повноти і вокалу. І в якийсь момент після цього досвіду я зрозумів, що можу заспівати будь-що, якщо для цього є потреба. Але ж колись так здавалося, що, можливо, не варто навіть співати.
Що робить артиста цікавим?
— Певно, його музика. А після всього цього вже треба розбиратися, що це за людина, чи нам цікаво взагалі за цією людиною слідкувати. Або ми можемо просто слухати. Але музика — перше, на що хотілося би звертати увагу.
Як виглядала музична сцена Горлівки, коли ти востаннє там був?
— Я, чесно кажучи, майже цього не пам'ятаю. Я пам'ятаю той період, коли мені було 17 років, і у мене з'явилася можливість поїхати до Києва, взяти участь в масштабному телевізійному проєкті. І ми в якийсь момент з Києва приїхали в Горлівку знімати профайл учасника. І ми їздили по різних місцях, знімали це все. Знімали на центральній площі біля концертного залу від заводу "Стирол". На цій площі раніше на День міста
виступали різні артисти.
І для мене ця площа, ця сцена — такий святий грааль, де мені хотілося виступити. Але навіть після того, як я потрапив в телевізор, після дуже багатьох подій, які трапились зі мною, починаючи з 2009 року, на цій сцені я так і не виступив. Але для мене, напевно, сцена Горлівки дорівнює гурту "Фанталіза". Бо вони якраз такий осередок, який створився саме у Горлівці й вже став на музичні лави столиці одразу після революції. І це, напевно, для мене горлівський рок.
Чи знайомий ти з Аланом Бадоєвим?
— Ми познайомилися дуже давно, ще коли були проєкти на "Новому" каналі "Фабрики", в якій я брав участь. Потім була фабрика друга, там був Макс. І ми всі були в якийсь момент знайомі, спілкувалися, були на спільних тусовках. Я точно знаю, що він в курсі, з якого міста я. У мене є брат, з яким вони товаришують.
Де у Горлівці була найсмачніша їжа?
— Вдома. Напевно, що була вдома у мами. На щастя, мої батьки зараз живуть в Києві, і я маю змогу поїхати до них в будь-який момент на обід або на вечерю. На жаль, Горлівка окупована, і повернутися туди батьки не можуть. Незважаючи на те, що наша квартира, наш дім цілий.
Вдома була найсмачніша їжа. І, може, колись в дитинстві, в столовці в моїй школі.
Ти сумуєш за цим містом?
— Так. Я сумую насправді не тільки за Горлівкою, а й за Донецьком. Тому що це місто, я вважаю, просто неймовірне, воно заслуговує на увагу. І я досі вважаю, що такого міста в Україні у нас немає. І не те, що немає, а дуже багатьом людям важко усвідомити і дуже важко пояснити, наскільки класним було це місто, наскільки воно було зеленим, наскільки воно було вільним. І там було приємно знаходитися, жити, вчитися як студенту або займатися якимись своїми справами.
Мені дуже шкода зараз, що у нас нема можливості туди повернутися. І я не впевнений, що зараз хотів би дивитися на це місто. Я запам'ятав його дуже зеленим, яскравим, сонячним. І запам'ятав людей, які були поруч зі мною в той момент. Незважаючи на те, що це було вже дуже давно.
Як твій досвід 2014 року вплинув на твою реакцію на повномасштабне вторгнення?
— У мене були такі заміксовані відчуття. Трошки перед цим, коли почався ковід, у мене було дуже схоже відчуття, тому що ми переживали революцію гідності, і я на той момент теж жив у Києві, і це був достатньо важкий період. Але коли почалася пандемія, я розумів, що це погано, але це для всього світу погано. Тобто мені не так самотньо від цього. Тому що ми всі разом це переживаємо, як така велика сім'я під назвою "Земля".
А коли почалася війна, це було дуже важко усвідомити. Досі це важко усвідомити, попри майже щотижневі атаки на Київ у травні,
після блекаутів взимку, після майже щоденних атак на Київ у жовтні. Я розумію, що навіть в цій бульбашці дуже важко усвідомлювати, що почалася війна. Тому що, мені здається, війна все-таки там, де знаходиться фронт. Там справжня війна. А тут ми просто цивільні, які в якомусь сенсі зараз більш захищені, більш готові, більш психологічно розхитані для того, щоб почуватись в цьому стабільно, як дивно б це не звучало.
Продовжи фразу "Я вдома, коли…"
— Коли у мене вдома ідеальна чистота, і я роблю музику. Тоді я вдома.
Хто твій улюблений режисер?
— Напевно, що Крістофер Нолан. Це для мене номер один. Тому що завжди відчуваю якесь таке приємне відчуття очікування від нових фільмів і задумок, які дуже цікаво розгадувати разом. Я чекаю на "Оппенгеймера", який вийде і він буде десь три години. Тобто це три години задоволення.
І Кілліан Мерфі буде зніматися в головній ролі, тому для мене, напевно, це номер один. Але, скажімо так, якщо обрати бі-сайт режисер — це, напевно, Лес Андерсен.
А хто міг би зняти фільм про твоє життя?
— Мені авжеж хотілося би знятися у Крістофера Нолана. Можливо, колись це станеться. Напевно, це буде якийсь трилер. На жаль, я не знаю, чому, але все-таки події, які ми зараз спостерігаємо, важко назвати якоюсь романтичною комедією. Це все-таки, напевно, якийсь важкий трилер.
Який музичний інструмент тобі найближчий?
— Мені завжди здавалося, що гітара, особливо акустична гітара. Це був для мене початок, з якого взагалі розпочалася вся моя музична історія. Тому що дуже прості форми, пісні, які з'являлися, коли ще не було широкосмугового інтернету і всі передавали знання через листочки, де були написані слова, акорди тощо.
Хоча з віком я розумію, що голос — це головний інструмент. І періодично, коли я слухаю якісь рев'ю, я дуже рідко чую, що мені хтось каже: "Соло, яке ти там зіграв, це просто топ". Всі говорять про голос і, напевно, це головний інструмент.
Коли тебе вперше зацікавив джаз?
— Коли я вперше почув Jamiroquai. Напевно, це був такий початок. Я чув його набагато раніше, але не завжди усвідомлював, наскільки це багатогранна музика, наскільки його талант, його музиканти, його дискографія, наскільки все це важливо. Для мене стало величезним ударом, коли я потрапив на концерт Jamiroquai в Києві, і я бачив ту невелику аудиторію, яка прийшла на нього. Враховуючи те, що на той момент топ-артистів, які працювали в Україні — це, в принципі, та сама музика Jamiroquai. Прямо дуже буквально.
Але до слухача дуже важко достукатися, коли це такі непрості форми, не те звичайне, до чого ми звикли. А зараз, напевно, це Том Міш, Джордан Рекі, FKJ. Дуже багато насправді класних музикантів зі зрозумілим поп-джазом, який десь посередині, який уже простіше розуміти людям, які не хочуть сильно напрягати музику.
Найсмішніша історія з гримерки?
— На моєму передостанньому концерті перед війною, я виконував кавер на пісню Віктора Павліка "Ти подобаєшся мені". Мій барабанщик чи басист, або вони були разом в цей момент. Я виконував цю пісню соло, вони не брали участь. Але хтось з них взяв фотографію Віктора Павліка і поставив просто так переді мною. Я дивився і грав, просто дивився на Віктора Павліка. І вони щось знімали під час цього, трошки такий зелений виступ був.
Віктор Павлік — недооцінений артист чи переоцінений?
— Мені здається недооцінений. Я переконався в цьому, що оцінений, коли було 30-річчя незалежності і був величезний концерт на Олімпійському. І там виконували 30 пісень незалежності — найкращі пісні за всю історію України. І я був дуже приємно вражений тим, що він вийшов і заспівав дві мої найулюбленіші пісні. І для мене той концерт дуже багато чого означав. Не тільки тому, що я там був гордий за свою країну. Мені сподобалася церемонія.
Для мене цей концерт дуже багато означав, тому що я зрозумів у якийсь момент, для чого взагалі я це роблю. Для того, щоб колись моя пісня прозвучала там, як така культурна спадщина, якийсь культурний здобуток, злиток, який має бути цеглинкою в стіні під назвою "українська культура".
А що має статись для того, щоб ти перестав займатись музикою?
— Не знаю. Напевно, щоб у світі зникли навушники. Я постійно слухаю музику, коли я виходжу один на вулицю, але коли я не слухаю музику,
музика грає десь в голові і я починаю її придумувати. Тому мені здається, це зупинити неможливо.
Навіть коли почалася війна, я зрозумів, що десь на тривалий період
я просто поховав музику в своєму житті. Я навіть не слухав музику якийсь час. Тому що ти просто не розумієш, як можна її сприймати емоційно.
Тобто в тебе не було майже ніяких емоцій. Але навіть коли в тебе нічого нема, ти все одно щось записуєш на диктофон, ти все одно знаходиш якісь способи, щоб це запам'ятати на випадок, коли в тебе буде можливість щось записати.
Це можуть бути вірші. Можна писати вірші. Навіть на безлюдному острові можна писати пісні. Тому, напевно, це неможливо.
Яку пісню тобі найбільше подобалось виконувати в складі гурту "Скрябін"?
— Певно, що пісню "Мовчати". Мені здається, багато з тих, хто не був на концертах групи Scrabbin, взагалі дуже мало розуміють, наскільки це серйозний колектив. Я маю на увазі, наскільки це потужний рок-бенд. Незважаючи на те, що вони всі такі вже дуже дорослі. І пісня "Мовчати", в ній є такий чудовий момент: там є декілька партій соло і потім починається гітарне соло і просто енергетичний вибух, під час якого мені понад усе подобалося знаходитися на сцені. І я брав тоді собі акустичну гітару і ми разом виконували пісню "Мовчати". І це було щось.
Що ти будеш робити сьогодні ввечері?
— Буду грати в теніс. Буду розбиратися зі своїм релізом. У мене в п'ятницю вийшла нова пісня, яка якимось чином не опублікувалася на території України, а опублікувалася у всіх інших країнах, тому мій реліз ніхто не бачив. І я буду розбиратися з цим питанням для того, щоб завтра його опублікувати належним чином.
Свої в Telegram 
