Марина Шажко врятувала з Бахмута 150 тварин. Як нині живе її притулок “Лада” на Дніпропетровщині
Волонтерка Марина Шажко разом з подругами опікувалася безпритульними тваринами у рідному Бахмуті. Спочатку вони боролися з відстрілом собак, згодом організували стерилізаційний майданчик та притулок. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Марина з волонтерками вирішила залишатися у місті й продовжувати свою діяльність. Та вже згодом, коли майданчик був фактично знищений, вирішили, що час евакуюватися. Завдяки зоозахисним організаціям вони врятували 150 хвостиків. Й нині на Дніпропетровщині опікуються ними та іншими тваринками-переселенцями з Донеччини.
Не хотіла жити у іншому місті, бо любила свій Бахмут
Марина Шажко народилася у Калінінградській області. Та коли їй виповнилося 4 місяці, разом з родиною переїхала до Бахмута.
"Моя мати родом з Дебальцевого. Після закінчення медичного інституту вона отримала розподілення на роботу до Калінінградської області. Там вона познайомилася з моїм татом. А далі народилася я, а мама захворіла. З’ясувалося, що їй не підходив той клімат. Тому вони з батьком вирішили повертатися на малу батьківщину мами".
Марина була закохана у своє місто
Спочатку думали приїхати до Дебальцевого, але там не було роботи. Коли дізналися, що у бахмутській лікарні є вакансія, рушили туди. Мама почала працювати у лікарні, а батько, закінчивши навчання, став інженером."З малечку я була хворобливою, тому до семи років жила у бабусі в Дебальцевому, а потім повернулася до батьків. Вже у Бахмуті я пішла до школи. Після вступила до Горлівського інституту іноземних мов. Я вивчала англійську та французьку мови. Мабуть, таку професію обрала не дарма: мої бабуся та дідусь також були викладачами, тож я пішла їхніми стопами".
Отримавши диплом, Марина повернулася до Бахмута. Ділиться, головною причиною стала любов до міста.
"Я ніколи не хотіла жити у великих містах. Мені подобається мій Бахмут зі старовинними будівлями, красивими парками та своєю рідною атмосферою".
Марина зі своїми учнями
У Бахмуті Марина почала працювати в школі №11. Пропрацювала там 9 років. Потім перейшла працювати до приватної гімназії та університету економіки і права. А з 2019 року зайнялася репетиторством — вчила дітей іноземним мовам.
У Бахмуті боролися з вбивством безпритульних тварин
Марина згадує, приблизно у 2010 році в Бахмуті почали винищувати вуличних тварин. Щотижня з самого ранку по понеділках і четвергах, коли на вулицях не було людно, їх відстрілювали.
"Одного дня черга дійшла й до двох тваринок, що жили у нашому дворі. Ми з подругою їх підгодовували та опікувалися ними. Собаку вбили, а його подружку спочатку поранили, а потім почали добивати палицями. Та вона вижила. Тоді моя подруга забрала собаку до себе додому й ми дуже довго її лікували. Після цього тваринка прожила лише рік".
Один з найкривавіших відстрілів у центрі міста побачила подруга Марини. Зранку вона йшла на роботу й побачила криваві сліди на асфальті.
"Подруга тоді працювала в обласній газеті й вирішила, що більше мовчати не може. Вона написала статтю про це. Паралельно ми почали шукати однодумців, які б нас підтримали й ми разом звернулися б до міської влади. Для нас було важливо, аби чисельність тварин у місті регулювалася гуманним методом".
Близько пів року волонтери не могли достукатися до влади. Марина каже, зверталися до різних людей, намагалися проговорити цю проблему, та у них нічого не виходило.
"І тут нам пришла ідея організувати мирну акцію з дітьми. На той час я працювала в гімназії, та коли запропонувала їм долучитися, вони погодилися".
Разом з дітьми та небайдужими містянами Марина прийшла до будівлі виконкому. Там прямо біля входу намалювали тваринок й великий напис: "Не вбивайте нас". Ця акція, згадує Марина, стала переломною. Наступного разу, коли волонтери прийшли до виконкому, їх запросили на розмову.
"Ми намагалися переконати владу, що треба діяти в іншому напрямку. На той момент ми вже збирали досвід інших організацій, дізнавалися, яким чином вони впливають на чиновників та як допомагають хвостикам".
Марина ділиться, волонтерством вони зайнялися за покликом душі. Для них було важливим змінювати суспільство.
Згуртувалися заради допомоги пухнастикам
У грудні 2011 року Марина зареєструвала громадську організацію "Бахмутське товариство захисту тварин "Лада".
"Ми мріяли збудувати притулок для тварин, вважали, що то є вихід у вирішенні проблеми. Але досвіду такої роботи у нашої команди не було. Не було й грошей на це. Були лише ідеї".
Тоді Марина разом з подругою почали шукати однодумців. Оголошення про це опублікували в газеті. Написали про свою ідею і залишили контактний номер. Згодом волонтеркам почали телефонувати люди, чия точка зору співпадала з їхньою. Потім відбулися перші збори. І волонтери почали працювати над стратегією.
"А ще стали шукати фінансування. Навесні 2012 року знайшли грант й подали заявку на створення стерилізаційного майданчику, де операції проводитиме ветеринар. Нашу заявку ухвалили й ми почали пошуки приміщення".
Марина опікується пухнастиками понад 10 років
Будівлю знайшли на території комунального підприємства, яке на той час не працювала і пустувала. Марина з подругою звернулися до влади, їм дали у користування будівлю і там вони змогли облаштувати майданчик, купити необхідне обладнання і клітки для тварин.
За умовами гранту, орендна плата становила одну гривню на рік. Крім того, з місцевого бюджету мали виділятися кошти на стерилізацію тварин.
"Коли ми прийшли до заступника мера, аби узгодити, яким чином ми будемо працювати й як відбуватиметься стерилізація, нам сказали, що на відлов, яким займалося комунальне підприємство, гроші є, а на стерилізацію немає".
Тоді, каже Марина, вони були дуже наївними і повірили в те, що їм сказали чиновники. Тому почали шукати людей, які опікуються тваринками. Вони вкладали свої кошти, волонтерки організовували збори.
"Нам вдалося знайти в Бахмуті лікарку, яка займалася стерилізацією тварин за мінімальними цінами. Хвостиків возили до неї. Це тривало протягом декількох років, доки я не почала розуміти, що нас обманюють".
Марина почала спілкуватися з представниками різних зоозахисних організацій, з юристами.
"Вони пояснили, що стерилізація та відлов — єдине питання. Тож гроші на це є, бо їх адресно виділяють саме на це все загалом. Тому ми вирішили продовжити боротьбу з владою".
На той час на майданчику вже жили тваринки. Переважно покинуті, хворі чи травмовані. Їх лікували, адаптовували й залишали жити в притулку. Когось намагалися прилаштувати в нові родини.
"Опікувалися ми ними після роботи. Приїжджали до них у вільний час, але розуміли, що залишати їх самих на весь день просто неможливо. Тож нам вдалося знайти небайдужих людей, які визвалися нам допомагати. Крім того, нам вдалося знайти жіночку, що жила неподалік, яка стала опікуватися нашими хвостиками. Їй платили зарплатню зі своїх коштів та пожертв небайдужих".
"Школа виживання"
У 2014 році на підприємстві, де розташовувався майданчик, вимкнули світло. Марина каже, директор цього підприємства мав бізнес — вирощував гриби. І через перевищення ліміту споживання електроенергії її відключили. Аби якось вирішити питання з електропостачанням Марина зверталася до влади, та їй знову сказали, що немає грошей. Так без електроенергії притулок пропрацював до 2017 року.
"За цей період ми заручилися підтримкою багатьох людей, які нам довіряли. Тому ми вирішили, що мовчати далі просто неможливо".
Тоді напередодні нового року на сторінці організації анонсували акцію, в рамках якої тваринки з притулку, а їх було близько сотні, переїжджають жити до виконкому.
"Акцію ми анонсували на 27 грудня. Вже за день після публікації мені почали телефонувати чиновники з проханням про перемовини. Вони запевняли, що проблему з електропостачанням вирішать і допоможуть із загальними проблемами".
Та Марина була налаштована рішуче. Вона розуміла — якщо промовчить і цього разу, то все залишиться на тому ж рівні, на якому й було.
"Чиновники навіть телефонували моєму керівнику на роботу з проханням звільнити мене. Але він не пішов на це й сказав, що на роботі зі своїми обов’язками я добре справляюся. А те, чим я займаюся після — не його справи".
Тож 27 грудня, як і планувалося, Марина разом з волонтерами та ще з десятком тваринок прийшли під будівлю виконкому. Хоча вже зранку того дня на майданчику відновили електропостачання.
"Нас прийшло підтримати дуже багато людей. До нас вийшли заступники мера, з якими ми обговорювали питання щодо стерилізації тварин. Нас запевнили, що з наступного року ця процедура буде проводитися за бюджетні кошти. Тож та програма, яка мала запрацювати у 2012 році, розпочалася лише у 2018".
За словами Марини, цей період становлення вона називає справжньою школою виживання.
"Відтоді, як я стала займатися волонтерством, я стала зовсім іншою людиною. Навчилася йти до мети та боротися".
Складності волонтерства
Громадська організація продовжувала працювати та розвиватися.
"Штату у нас було. Все робили за своєю ініціативою і за власні гроші та донати від небайдужих людей. Тваринок годували, лікували, піклувалися про них. Для нас вони були, наче діти. Історію кожного ми пам’ятаємо й досі. А в очах і поведінці наших хвостиків завжди можна побачити вдячність та любов".
У Бахмуті запрацювала програма стерилізації за бюджетні кошти. Але сума не це виділялася невелика — близько 200 тисяч гривень на рік. Їх вистачало на стерилізацію сотні тварин.
Стерилізацією займалися представники ГО "Ветлікарі без кордонів"
"До нас приїжджали лікарі з інших організацій і допомагали нам зі стерилізацією та лікуванням. Згодом ми організували пільгову стерилізацію для домашніх тваринок завдяки лікарю з організації Sterilization.ua. Тільки у 2021 році він допоміг 600 хвостикам".
В організації працював телефон гарячої лінії. Це був особистий номер Марини.
"Та люди чомусь вважали, що то робочий телефон, за яким можна телефонувати в будь-який час. І якщо ставалося, що тваринку збила автівка чи її побили, одразу повідомляли про це мені. А далі вже ми або самі забирали хвостиків, або нам їм привозили".
Марина каже, у Бахмуті було дуже складно з ветеринарною допомогою, особливо проблематично було лікувати безхатніх тварин. За їхній порятунок просто не хотіли братися. Тому волонтерам доводилося лікувати хвостиків у лікарні Краматорську чи самим. Бо за часи роботи вони навчилися надавати першу допомогу й діагностувати захворювання. А потім і лікувати за схемою, яку давали лікарі.
"Ми намагалися прилаштовувати наших підопічних. Спочатку раділи, коли люди приходили, аби взяти когось у свою родину. Та не всі ставилися до цього відповідально. Бувало, що повертали назад, а в гіршому випадку взагалі викидали на вулицю".
Тому волонтери стали віддавати в нові родини своїх хвостиків з обережністю. Вони склали договір, в якому чітко зазначили, що можуть відстежувати долю хвостиків і у будь-який момент перевірити, в якому стані та в яких умовах живуть тварини.
"Чомусь люди завжди хотіли взяти породистих тваринок. Бувало, телефонують і питають, які породи у нас є. А у нас переважно були, як ми їх називали, дворянські сторожові".
Перші обстріли та втрати
День, коли почалося повномасштабне вторгнення, Марина пам'ятає добре. 24 лютого вона прокинулася о 5-й ранку й одразу почала читати новини.
"Я зрозуміла, що почалася війна. А у мене з'явилася паніка, бо я не розуміла, що буде з нами і нашими тваринами. Про евакуацію ми навіть не думали".
Тому того ж дня Марина написала пост з проханням про допомогу. Їм було необхідно закупити продукти та ліки для тварин.
"Люди відгукнулися і ми встигли зробити запаси, не зважаючи на хаос, що був у місті. Також я подавала заявки до різних фондів з проханням допомогти кормом".
Благодійники допомогали кормом пухнастикам
Марина згадує, до кінця квітня у Бахмуті було відносно тихо. Інколи були прильоти російських ракет, але десь на околицях. Тому волонтери зоозахисних організацій ще могли доставляти корм для пухнастиків. Його привозили багато, тож волонтерки ділилися ним і відправляли частину волонтерам до Сєвєродонецька і Лисичанська.
Однак вже після 15 травня Бахмут опинився під постійним вогнем ворога.
"Обстрілювали все місто. Тварини дуже важко переносили ці вибухи, вони лякалися. Кожен хвостик реагував по-своєму: хтось тремтів, хтось ховався. Тому ми почали давати їм заспокійливе".
Влітку Марина не думала про евакуацію. Вона сподівалася, що Бахмут не стане таким стратегічним містом, яке повністю знищать окупанти.
"1 серпня до нас приїхали волонтери, які привезли корм тваринкам, а самі поїхали розвозити гуманітарку. Вже за годину після їхнього від’їзду прилетів ворожий снаряд на наш майданчик. За хвилину до цього я дивом встигла спуститися у підвал, де вже ховалися більшість наших пухнастиків".
Обстріл Марина перечекала у підвалі. Там вона не знаходила собі місця, бо розуміла, що частина тварин була не в укритті.
В таких умовах Марина з подругами опікувалися пухнастиками
"Коли все стихло, я вибігла на вулицю. Навкруги був жах — будки були розбиті, уламки валялися всюди. Але на диво всі наші хвостики залишилися живими, двоє отримали незначні поранення, однак дев’ятеро від страху втекли. Серед них була Муха, наша собака, яка потрапила до нас після того, як в неї вистрілив чоловік з гаражного кооперативу. Як наслідок — у Мухи була розтрощена щелепа. Собака одужала, але потребувала індивідуального харчування і жила в окремому модульному будиночку".
Після обстрілу Марина з подругою почали шукати своїх пухнастиків.
"Майже одразу до нас повернулися четверо. Згодом мені зателефонувала місцева жителька, яка повідомила, що бачила Муху. Ми поїхали шукати її, але це не дало результатів. За два тижні Муха сама повернулася до нас. Вона була втомлена і худа. Я зрозуміла, що її треба рятувати, тому забрала до себе додому".
За десять днів після цього росіяни скинули ракету з касетними снарядами поруч із майданчиком. Тоді уламком вбило одну собаку.
"І я зрозуміла, що залишатися тут ми не можемо. Крім того, син моєї подруги, яка була зі мною, постійно казав, що треба виїжджати. У липні вона вивезла свою родину в село на Дніпропетровщині, а сама повернулася до нас. На майданчику залишалися я і дві мої подруги, і ще 150 хвостиків".
Останній знак
Марина почала шукати варіанти, як можна виїхати з тваринами. Каже, розподіляти пухнастиків по різних притулках вони не хотіли. Бо для них ці тварини — то їхня родина, а для пухнастиків вони — ціле життя.
"Ми почали шукати якусь ферму, куди могли би виїхати всі разом й жити поруч. Подруга, родина якої була в селі, почала шукати приміщення там. Вони знайшли птахоферму, її власник погодився нас прийняти, але за оренду попросив 15 тисяч гривень на місяць".
Волонтерки розуміли, що під час війни зібрати таку суму дуже складно. Тому той варіант вирішили поки відкласти.
Наслідки ворожих обстрілів по майданчику
"Ми вирішили взяти паузу до кінця серпня. Ввечері 30 числа я залишилася вдома. І почула, що стався черговий приліт десь поблизу майданчика. Тоді інколи пробивався зв’язок і я отримала повідомлення від подруги, що ночувала там. Вона повідомила, що на майданчику було декілька прильотів. Я не спала всю ніч. А на світанку побігла туди".
Тоді завалило підвал. Подруга Марини ледве вибралася звідти.
Наступного дня Марина зателефонувала керівнику ферми й сказала, що вони згодні орендувати приміщення.
"Родина моєї подруги почала процес підготовки до нашого приїзду. Вони робили вольєри, облаштовували три великих приміщення. На щастя, ми вже встигли відкрити збір коштів на допомогу хвостикам".
Залишалося тільки найголовніше питання — як організувати евакуацію тварин.
"Ми почали звертатися до різних організації. Але більшість з них не могла проїхати до нас через небезпеку. Та на наше прохання відгукнулися організації Breaking The Chains, Порятунок тварин Харків (Animal rescue Kharkiv, Ukraine), а також Зоя Шкурко та Дмитро Подтуркін".
28 вересня розпочалася евакуація тварин
Евакуація відбувалася у три підходи
Евакуювати тваринок вирішили за один день.
"Я вже тоді помітила таку закономірність: тільки-но на майданчик приїжджають сторонні люди, до нас завжди прилітає ворожий снаряд".
28 вересня розпочала евакуація. Перші 40 тварин виїхали з Бахмуту о 7-й ранку, інші 40 — о 9-й. Об 11-й після важкого процесу завантаження з міста виїхали ще 70 хвостиків.
Волонтерки під час евакуації
На диво, згадує Марина, того дня було тихо. Обстріли поновилися лише пообіді.
У пошуках житла
Сама ж Марина разом з подругою залишилася у Бахмуті ще на декілька днів. Вони намагалися спакувати і вивезти те, що залишилося на майданчику. Для цього орендували вантажівку, яка відвезла речі на Дніпропетровщину. Залишки корму роздали місцевим, абі ті годували своїх тварин.
Непокоїло Марину лиш те, що вона не могла знайти житло, куди б могла приїхати з літніми батьками.
"За декілька днів до від’їзду я знайшла житло. Але рієлтор попросив внести передплату. Я погодилася, бо повірила людини. А згодом з’ясувалося, що то звичайні аферисти, на гачок яких потрапила не я одна".
Виїзд з Бахмута був запланований на 1 жовтня. Залишався всього один день, аби знайти житло.
"Я знайшла іншого рієлтора, але до пошуку підходила вже уважніше. Вона пообіцяла знайти варіант. Майже одразу повідомила, що є квартира, але власниця доробляє там ремонт, тому заселитися туди можна буде трохи згодом".
Тоді на допомогу прийшли друзі Марини, що були вже у селі. Вони знайшли невелику хатинку. Вона була у занедбаному стані без жодних умов. І Марина погодилася на цей варіант, бо іншого варіанту не було. Тож жінка разом з батьками виїхала з Бахмута, як і планували, 1 жовтня. Марина каже, цей переїзд дуже сильно вплинув на здоров’я матері.
"Напередодні повномасштабної війни мама важко захворіла на коронавірус і дуже погано пересувалася. Коли ми опинилися в селі у таких складних умовах, фактично відрізані від звичного для нас життя, це остаточно її заламало. У грудні ми поховали маму".
Головне — не здаватися
Трохи згодом Марина з батьком перебралися до Новомосковська в квартиру, яку наприкінці вересня знайшла рієлторка. Нині жінка продовжує опікуватися притулком.
"За цей рік, завдяки підтримці небайдужих людей, ми змогли багато чого зробити — побудували вольєри, обладнали майданчик для вигулу тваринок".
Нині хвостики живуть на Дніпропетровщині
Не забувають волонтери й про тваринок із Донеччини. Вони передають для них корм.
"Зараз у нашому притулку живуть 203 пухнастики. До бахмутських хвостиків приєдналися ті, кого евакуювали із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар'їнки. Близько десятка хвостиків вже знайшли нові родини".
Тепер Марина опікується хвостиками-переселенцями на Дніпропетровщині
Марина каже, попри всі складності, які сталися на її шляху, вона продовжує йти вперед.
"Треба діяти і не боятися цих складностей. Коли йдеш вперед, завжди відкриваються двері для нових можливостей".
Свої в Telegram 
