Заповів випити джину та розвіяти свій прах в Криму. Спогади про загиблого захисника Максима Фідрю

Як історик, він казав, що наша нація вже перемогла

Олена Фідря, дружина загиблого згадує:

Ми познайомилися ще у школі, вчилися разом у 10-11 класах у ЗОШ №10. Він 9 класів закінчив у ЗОШ №34, а потім прийшов до нашої. Після закінчення школи вчилися в одному вузі, у Краматорському економіко-гуманітарному інституті. Тільки він на історичному факультеті, а я вивчала культурологію. У школі між нами ще не було ніяких відносин, а от у інституті вже були. Він з цього приводу завжди сміявся, коли запитували про кохання з першого погляду. І відповідав: "Так, з 5 року".

Шкільні роки Фото: Сімейний архів

Він любив історію, філософію, краєзнавство. Ще, коли вчився, почав працювати у школі. Працював у ЗОШ №9, 10 та Краматорській українській гімназії. Він любив дітей, а діти його обожнювали. Він був і вчителем, і наставником, і старшим другом. Він любив свою професію, предмет і що важливо, знав, як його викладати.

Одружилися на 3 курсі вузу. Романтичні відносини в нас розпочалися на археологічній практиці у Криму. Це було під Судаком. Атмосфера була така мабуть... І з того часу вже не розлучалися.

Весільний знімок подружжяФото: Сімейний архів

Він був дуже харизматичний, веселий, з особливим почуттям гумору, таким між іронією та сарказмом. Був дуже розумним. Мав різноманітні інтереси. З ним було дуже цікаво. Після війни хотів їздити збирати сучасний фольклор... Любив туризм, і пішохідний, і велосипедом їздив, і на байдарках плавав...

Максим дуже любив Україну, природу нашої країни. І завжди казав, що поки я не побачу свою країну, всю її красу, я за кордон їхати не хочу. Ми були у багатьох мальовничих куточках. Але Максим почував себе вдома тільки тут, у степах.

І казав, що якщо я загину, то тут, у донецьких степах.

В нас народився син. Як батько Максим був люблячий і суворий одночасно. Він казав дитині, що потрібно бути справжнім чоловіком, потрібно вчитися, реалізовувати себе, потрібно бути особистістю, не складати руки, не пливти за течією. А головне - потрібно бути щасливим у цьому житті.

Максим Фідря з дружиною на маленьким синомФото: Сімейний архів

Ще після подій 2014 року він казав, що скоріш за все буде війна, бо це імперія і вони не зупиняться. Але їхати кудись в нас навіть думки не було. Ми жили у Краматорську.

Про людей, які чекають руський мир, він казав: "Чемодан, вокзал, росія... виїзжайте і живіть там". Він був дуже патріотичним, вважав, що треба захищати свою рідну землю, де народився, де живеш. Бо прийшли до тебе у двір і треба його захищати.

Максим прийняв рішення стати на захист Батьківщини у 2020 році. Казав, ну що я оце вчу просто дітей, я хочу зробити щось більше для своєї країни. Можливо він відчував щось, можливо хотів щось змінити для всіх і для себе. Останній рік він казав, що все, не можу більше бути осторонь. Покинув улюблену роботу і пішов служить до Краматорського прикордонного загону.

Максим Фідря на службіФото: Сімейний архів

Я та всі наші рідні звичайно хвилювалися, але ми всі розуміли, що ми не зможемо його переконати залишитися з нами і жити звичайним життям. Якщо він вирішив, то буде йти до кінця.

Ми дуже боялися за нього, бо він був завжди у зоні активних бойових дій на Харківщині, Київщини, Чернігівщині, Сумщині, Донеччині. Важко було жити, коли він був далеко, на службі. Війна, звичайно, додала переживань. То не виходить на зв'язок, то десь далеко, то взагалі не знаєш де він... Але ми бачилися, коли він був на ротації, у відпустці... Не так багато, як хотілося б, але хоча б так. Він ніколи не скаржився мені на умови служби, або на когось... Взагалі, з війни розповідав тільки кумедні випадки.

Мабуть так, оберігав мене і рідних. Коли в нього закінчився контракт - перепідписав і продовжив воювати.

Фото: Сімейний архів

Як історик, він казав, що наша нація вже перемогла. Що війна нас об'єднала, згуртувала. І Україна, і наша нація перемогла перед усім світом і довела, що така нація існує, і вона спроможна себе захищати, жити і існувати.

Так, він мав думку, що війна може бути довгою, що ворога не так просто розбити. Бо та країна має свої імперські інтереси. Але наша перемога обов'язково буде!

Я буду вдячна всім, хто підпише петицію про присвоєння звання Героя моєму чоловікові та його побратиму. Але я вважаю, що люди, які захищають нашу територію на полі бою, які гинуть за цю землю на полі бою, вони всі Герої, незалежно від того, чи є це звання, чи його немає.

Я вважаю, що коли люди не кидають на полі бою своїх побратимів і намагаються врятувати поранених і 200-тих, щоб вони не потрапили у полон, навіть мертві, окрім захисту своєї землі, вони захищають і людей. Бо ці люди - їх родина, бо вони пройшли разом дуже багато... Тому для мене всі наші воїни - Герої.

Він казав родині, що може загинути. Наче попереджав... Хоча дуже любив життя

Вікторія Щербак, сестра загиблого:

Брат був справжнім українцем, грамотною людиною, розумною, з великим серцем, сповненим любові до Батьківщини. Звичайно, дуже коханим. В нас велика різниця у віці, 15 років. І коли брату було 4 роки, я вже викладала у школі, теж історію. І в мене вдома були підручники. Так Максим просив бабусю читати підручники різних класів. У 5 років опанував історію середніх віків. І у 7 років багато чого знав і на історії був схиблений. Він закохався в неї. Казав ще в дитинстві, що буде вчитися на історичному факультеті і буде істориком. Так все і вийшло.

І я можу сказати, що він був вчителем історії від Бога. Знаєте, є вчителі такі, я б сказала, конкурсні. Вони постійно десь беруть участь, піаряться. Я не кажу, що це погано. Просто наш Максим страшенно це не любив. Він був весь у роботі з дітьми і у своєму предметі. Уроки в нього були дуже цікаві. Я теж вчитель історії, я закінчила Донецький університет. Але мені до нього, у плані викладання, як до зірки.

Колись на педнараді йому довелося виступати, хоча він це також не любив. І за декілька хвилин він так зацікавив всіх вчителів, що всі завмерли і слухали його. Одна вчителька сказала потім: "За декілька хвилин він зміг перевернути в наших душах і серцях все так, що ми всі самоіндефікувалися, як українці".

Він був щирим патріотом. Ми звичайні люди, люди Донеччини. Ми любимо свій край, свою землю. Але Максим змалечку настільки був проукраїнським, що він нас усіх виховував. Він ще з 18 років мені розкладав все історично, обгрунтовано розповідав про речі, про які ми зараз всі говоримо. Хто є хто, хто був спочатку, хто був потім ... Аналізував минуле і бачив, що може бути в майбутньому. Максим на історичному підгрунті доводив те, що Україна - це держава, яка має бути державою європейською, державою вільною, незалежною, сильною і квітучою. І за це треба боротись.

Пишався своєю землею, пишався Україною, мовою, культурою, духовним надбанням. І це було не показово, це було щиро, від душі. Служіння і любов до України - це його глибоке переконання, його внутрішнє я. Дружина має такі ж переконання. Максим був дуже грамотною людиною, розумною, з великим серцем, сповненим любові до Батьківщини.

Коли він вирішив стати на захист Батьківщини, мати казала йому, щоб він на рожон не ліз, беріг себе. А він каже: "Мама, ну що ти говориш. Про що ти говориш. Треба захищати Батьківщину".

Фото: Сімейний архів

Він висловлював єдине бажання - загинути в рідних степах. Бо обожнював Донеччину і її степи: "Які б там гарні не були гори, і полонини, і моря, але краще наших степів, нашого пекучого сонця нічого немає".

Він заповів, щоб його кремували і прах розвіяли на Білянських горах, на Осколі і у Криму. За життя говорив, що не треба цих могилок, землі, поховань, щоб мама там ходила голосила, щоб пам’ятники ставили, бур’яни прибирали... Багато разів він це казав нам і друзям. Свідомо говорив.

"Підіть на Білянські гори, візьміть мій улюблений джин, випийте по скляночці і розвійте мій прах".

Недивлячись на велику різницю у віці між нами, ми за все життя ніколи не посварилися, не подивилися косо в бік іншого. Ми були дуже близькі. Я розуміла його, як себе.

В день його загибелі Олені, дружині, зателефонував військовий з їх загону, який повинен телефонувати і сповіщати. Сказав, що загинув її чоловік вночі, він перебуває у морзі... Олена зателефонувала нам... В неї був стрес, шок, біль… Ми були всі у шоці, у розпачі... Ми і зараз не змирилися з втратою.

Він загинув, коли рятував своїх поранених побратимів, витягував з поля бою двохсотих.

Наш Максим - він не про смерть, він про життя

Племінниця Ярослава Теличко, за фахом - також вчителька історії:

Ми були дуже рідними душами, в нас був особливий зв'язок. Ми навіть народилися в один день. Він був моїм рідним дядьком, був моїм другом, вчителем у школі. Коли треба, він був і батьком, і братом, і всим. Ми були з ним однакові, тільки він чоловік, а я жінка. Одна моя подруга, коли з ним познайомилася, сказала: "То моя Ясенька, тільки у штанах". У нас однаковий характер, запальний. Ми харизматичні люди. Ми дуже любимо родину, друзів, ми патріоти. Патріоти у всьому, і в роботі також. Він завжди мене захищав, був завжди на моєму боці, хоча я маю непростий характер, як і він. Але він казав: "Ясенька, буська моя, все буде добре".

Фото з племінницеюФото: Сімейний архів

Ми ходили разом у походи. Завжди 1 травня відкривали сезон на Осколі. Це був найкращий відпочинок у світі. Поки не почалася війна, це був цілий ритуал і наша традиція. І взагалі, наш Максим, він не про смерть, він про життя. Про життя, про жарти, про любов до життя…

У нього було таке почуття гумору, що я казала, що потрібно такий предмет у школі викладати. Знаєте, у нього все було таке, як кажуть, "на розрив аорти". От якщо він дружив, то до кінця, якщо він викладав урок - то це теж до кінця, якщо кохав свою дружину - то до кінця... Він був такий, максималіст у всьому.

Коли розмінують Оскол, звільнять Крим - ми виконаємо остаточно його заповіт нам. Знаєте, коли людина помирає, так, приходять близькі, знайомі... А тут така кількість людей прийшла попрощатися, в житті яких він зіграв значну роль... Його учні, друзі, родина... І кожен розповідав важливі речі... Тобто, він Максим був такою величезною часткою життя багатьох краматорців... Хоча я його загибелі не сприймаю і не сприйму. Я просто знаю, що він зі мною. З нами.

Це була любов з першого уроку

Наталія Міщенко, вчителька, колега Максима Фідрі:

І досі не можу отямитися й прийняти загибель Максима. Не можу писати про нього в минулому часі. Я знала його давно, ще коли він був учнем 10 школи, а я там працювала вчителем. Крім того, він із близької мені й моїй сім'ї родини: рідний брат моєї найкращої подруги й куми, рідний брат мого директора. Я дуже люблю цю родину: вони, як одне ціле, дуже дружні, завжди підтримують одне одного, допомагають, для них важливе їхнє коріння, родова пам'ять, вони всі талановиті, красиві, мають безліч талантів, гарно співають, а Максим Юрійович знав дуже багато старовинних українських пісень.

Це вчительська родина: дідусь Максима Юрійовича був директором школи, мама - усе життя працювала в школі, сестри - учителі, племінниця - учитель історії.

Як про вчителя, дізналася про нього, коли він почав викладати в моєї доньки. Він одразу став улюбленим учителем усієї паралелі! Цікаве викладення матеріалу, енциклопедичні знання, тонкий гумор, доброзичливість, вимогливість, уміння зацікавити учнів - це те, чим Максим Юрійович приваблював своїх учнів.

Максим з синомФото: Сімейний архів

Завдяки йому моя донька стала вчителем історії, один раз і назавжди полюбивши уроки талановитого молодого педагога. Коли Максим Юрійович прийшов працювати до гімназії, він став викладати історію в класі, де я є класним керівником. Це теж була любов з першого уроку!

Велика повага й любов дітей до Максима Юрійовича була безмежною! Діти з нетерпінням чекали на його уроки, сумлінно готувалися, бо соромно бути не готовим до уроку, коли на попередньому вчитель блискуче виклав тему. Якщо мені як учителю літератури була потрібна консультація з якогось питання, пов'язаного з тією чи іншою епохою чи подіями, від нього я отримувала енциклопедичну довідку з детальним аналізом. Він цікавий співрозмовник, справжній інтелектуал. Я любила його слухати.

А ще він безмежно любив Україну, пишався тим, що він українець. Свою любов і знання передавав учням. Він був найкращим серед нас - справжнім, щирим, добрим, чесним, дуже порядним, красивим.

Коли мені зателефонувала племінниця Максима Юрійовича, моя колега Ярослава Станіславівна й прокричала, що він загинув, я не могла повірити. Земля наче з-під пішла... І досі не приймаю й не вірю... Мені дуже боляче, боляче всій моїй родині...