Ми не маємо права на втому. Як у Слов'янську працює волонтерський центр родини Коваленків
За фахом Лариса — вчителька початкових класів. Закінчила Слов’янський педінститут, працювала у школі. Але згодом стала допомагати чоловіку у бізнесі і залишила роботу у школі. Коли у 2014 році Слов’янськ був окупований, Лариса з родиною одразу виїхали з міста, бо не уявляли життя в окупації.
Не хотіли жити в окупації. Якби не звільнили Слов'янськ, були готові не повертатися
Я дуже люблю дітей, саме малечу, з ними дуже цікаво. Я їх вчила і вони мене. Працювала у школі з віддачою, з радістю йшла завжди до своїх учнів. Але згодом чоловік забрав мене у родинний бізнес. Я не змогла поєднувати, бо у школі я повністю занурювалася у роботу, як то кажуть, з головою, я не могла по-іншому, хоча є й такі, хто просто працював і працює.
Лариса Коваленко була вчителькою початкових класів
Ми до 2014 року вже стали на ноги міцно, у нас була фірма своя. Завжди з чоловіком були разом. Працювали, дитина навчалася у школі. Дуже любили відпочивати в Криму, бо це і вдома, і прекрасні умови, і чудова природа, не гірше, ніж за кордоном…
А потім, на початку квітня у місто прийшли "гіркінці". Ми з жінкою брата забрали дітей зі школи, й документи забрали, і 25 квітня вже поїхали до Полтави. Орендували там житло, влаштували дітей у школу, щоб вони навчальний рік закінчили. Я одразу сказала, що ми не будемо жити в окупації, поки не звільнять. Якщо не звільнять, то ми ніколи туди не повернемося. Ми не знали, як жити далі — поїхали в нікуди, але точно знали, що в окупації жити не будемо.
Потім, коли окупанти почали гатити по місту, то ми вже вивозили і бабусь, і дідусів. Жили всі в одній квартирі, але на вільній землі. Коли звільнили Слов’янськ, ми повернулися. І це буле велике щастя, я навіть вам не можу передати своїх почуттів. Просто невимовне щастя. Я досі коли згадую наше повернення в український Слов’янськ, плачу. Бо коли ти все втрачаєш, а потім повертаєшся…
Наш волонтерський центр — вдячність захисникам за звільнення дому
Ми були дуже вдячні нашим хлопцям, нашим військовим. Ми розуміли, як їм важко. Тому з чоловіком почали волонтерити. Дмитро тоді був ще з нами. Маю на увазі, що не на фронті.
Волонтерський осередок ми організували у офісі нашої фірми, вона вже не працювала, але приміщення було. До своєї справи ми залучали друзів, знайомих. Тоді у нас жили і бійці, і волонтери, і журналісти... І в офісі, і у нашому будинку. Бо на війну всі їхали через Слов’янськ.
Ми багато чого робили — і просвітництвом займалися, і зустрічі організовували, іноземні делегації до нас приїздили, і гуманітарну допомогу збирали та отримували, і сітки плели для фронту. Але все, що робили і приносили небайдужі люди, відправляли бійцям, бо їм то дуже потрібно було.
Лариса і Дмитро Коваленки
Дмитро, мій чоловік, вступив до Правого сектору і пішов воювати. Він був на війні увесь 2015 рік. Він воював на своїй машині, на своєму паливі, ми його забезпечували. А потім — Мінські домовленості, стріляти забороняли і він повернувся.
Готували суспільство до того, що велика війна ще попереду
Вдома ми намагалися підготувати наше суспільство до того, що буде війна. Ми з чоловіком розуміли, що 2014 рік — це ще не кінець. Бо воно ж нікуди не поділося й не закінчиться само собою.
Чоловік створив пейнтбольний майданчик, накупили обладнання, щоб люди вчилися стріляти, щоб могли себе фізично підготувати. Вклали в це останні гроші, що в нас залишалися. Та не всі розуміли, навіщо це потрібно, не сприймали серйозно загрозу від росії.
Вже були б люди навчені і не доводилося б вчити нашвидкуруч.
Щодо росії та її мешканців, то я вважаю, що треба все одрізати навіки від них. Так, є пропаганда, але кожен відповідає за себе. І нормальна людина не може не розуміти, що відбувається.
У перші дні великої війни не поїхали з міста, а почали волонтерити
Коли відбулося повномасштабне вторгнення росії в Україну, чоловік пішов добровольцем у ЗСУ. Бо не було вже добробатів. До речі, він і досі не розуміє й дивується, що йому платять зарплатню. Каже: "Ну, нічого собі — ти Батьківщину захищаєш, а тобі ще за це й платять". Він просто не звик до такого. Але хочу сказати, що порівняно з 2014 роком наша армія оснащена добре. І дякувати за це і державі, і партнерам, і всім, хто підтримує Україну.
Лариса з чоловіком і братом Іваном
Перед самою війною розмови ходили про вторгнення. Чутки були різні. Місцеві "круті" вже за кілька днів до початку повиїжджали та повивозили свої родини, бізнеси. Ми були у місті. Чоловік сказав, що ми не поїдемо нікуди і будемо захищати своє місто, свою Батьківщину. Сказав: "Їхати нам нікуди, тікати ми не будемо. Як ми можемо їхати, а хто тоді буде на захисті стояти".
Як і всі, почули вибухи вранці 24 лютого й зрозуміли, що розпочалася війна. Ми всі тоді були розгублені, засмучені. Але організували волонтерку одразу ж у перші дні війни. У братового чоловіка був магазин, ми вивезли весь товар і оголосили, що тут працюють волонтери, які допомагають нашим військовим. Ми збиралися з однодумцями, щось робили, обговорювали різні питання — так було навіть морально легше.
Тоді була потреба у всьому — від ліків до шкарпеток. Почали приїздити до нас військові, просили допомогу. Наприклад, було так, що якийсь батальйон приїхав, а їжа ще не приїхала. І вони звертаються до нас. Треба сказати, що люди сильно допомагали. Несли все, що могли — і консервацію, і овочі, і одяг, і лопати, і відра, і намети… Відгук був дуже великий. Ми просто "падали з ніг", бо роботи було багато.
Люди на початку війни були дуже активні. Зараз активність впала, бо хлопці пішли воювати і віддають найцінніше — своє життя. Багато хто виїхав з міста і поки не повернувся. Але все одно люди допомагають.
Допомагаємо лише військовим і радіємо, що не в окупації
Зараз ми волонтеримо з моєю коліжанкою Ольгою Григор'євою. Якщо потрібна машина, то просимо друзів, знайомих. Через півтора року війни наш волонтерський осередок переїхав до іншого приміщення, нас туди пустили друзі.
Ми допомагаємо виключно військовим, бо не можемо допомагати абсолютно всім. Нам не допомагають ніякі фонди чи меценати. Ми все робимо завдяки підтримці людей. Просто зараз до нас доєдналося багато однодумців, яких ми навіть раніше не знали. Люди дізнаються про нас через бійців, наприклад. Це їх рідні, друзі. Вони нам допомагають також.
Волонтерський центр родини Коваленків опікується лише захисниками
У нас все дуже прозоро. Ми все фотографуємо. Якщо не можна обличчя, то без обличчя. Але кожну річ, що віддаємо, фотографуємо або відео записуємо. І людина бачить і свої шкарпетки, які сама зв’язала, і каністри, і ковдри, і палатки, й інші речі. Буває, навіть, що бійці знають тих, хто їм передає допомогу. Наприклад, віддаю маскувальну сітку, кажу, що від Олі Новаковської, а мені кажуть, що тож з нашого села дівчина.
Раніше я теж плела маскувальні сітки, це дуже важка робота. Спочатку, у 2014 році, у нашому місті сітки плела з коліжанками, навіть на пейнтбольному майданчику плела сітки, потім у Дніпрі, коли ми були там в евакуації.
Ми виїздили зі Слов’янська у квітні 2022 року, боялися, що місто буде окуповане або в осаді. Я забрала маму. У Дніпрі зустріли чудових людей, 129-й ліцей, вони дуже допомагають ЗСУ теж. І досі передають нам допомогу.
Місцевий мешканець Станіслав приніс для захисників окопні свічки, які робить власноруч
А потім я почала їздити до Слов’янська. Вперше у травні приїхала, привезла волонтерську допомогу. Те, що замовляли. Тоді місто буле пусте і майже нічого тут не працювало. Потім у мене ще була така місія: військові, що тут, просили отримати у Дніпрі відправлення, бо у Слов’янську "Нова пошта" тоді не працювала. І так я почала їздити туди-сюди, а потім стала жити у Слов’янську більше, чим у Дніпрі. Чоловік був зі мною, коли відпускали на відпочинок.
Місто зараз виглядає, на жаль, не так, як до війни, бо багато руйнувань. Коли бачиш наслідки прильотів, то це жахає… Але головне, що ми не в окупації. Для мене окупація, то найстрашніше. Навіть бомбардування не так лякають, як думка про окупацію.
Нині ми не маємо права на втому
З початку повномасштабної війни ми вже майже два роки допомагаємо нашим військовим. Працюємо без вихідних, втомлюємося, звичайно. Іноді дуже важко, і не тільки фізично, а й морально. Але ми не можемо кинути це, хоча бажання було вже сто разів. А потім прийде до нас військовий, молодий, 20-річна дитина, і каже: "Ви знаєте, як ви нас надихаєте. Там так страшно, а до вас приходиш і ви надихаєте". Мені це казав наш хлопчик слов’янський молодий, який загинув на початку війни. І як ти кинеш все це, як це можна кинути. А хто тоді буде допомагати, як не ти…
Я дуже вдячна місцевим мешканцям, які нас підтримують. І тим, хто в місті, і хто виїхав. Бізнесменам Слов’янська, які не стоять осторонь. У нас є вже наші постійні друзі. Наприклад, один бізнесмен нам надсилає взуття, інший надіслав засоби від комарів, а нещодавно від мишей.
Небайдужі місцеві і підприємці з усієї країни та з-за кордону передають захисникам України допомогу
Також нам допомагають інші волонтерські організації з Придніпров’я, Львова — благодійний фонд імені Героя України Бориса Возницького, з Горішніх Плавнів, там потужна волонтерська організація "Славутич". От нещодавно вони нам привезли бочки, каністри, мішки, скоби тощо. Вони і матраци самі шиють, збирають речі. Речі також важливі, бо умови важкі, висушити навіть ніде і ніколи буває, тому так. Ще є в нас однодумці у Швеції, також надсилають допомогу для наших військових.
Друзі у нас по всій Україні, які нам допомагають. І не дають зупинитися. Та й взагалі, якщо б до нас ніхто не приходив і не просив про допомогу, то тоді так, ми б вважали що наша місія вже закінчилася. Ми зупинимося з двох причин: якщо не буде потреби, і якщо ніхто вже не буде допомагати. А люди ще готові це робити. І зараз, я можу сказати, що у нас є невеликий запас необхідних речей, які ми можемо дати.
Якщо ви можете — допомагайте військовим. Це надважливо
Я вважаю, головні якості волонтера — це чесність і комунікабельність. Але чесніть перш за все. Ну, і людина має бути комунікабельною, бо знадобиться багато спілкуватися і знаходити спільну мову з різними людьми. А ще справжній волонтер повинен мати велике бажання допомагати, адже він не отримує зарплатню за свою роботу чи якусь іншу винагороду, і робить все тільки за покликом серця. Та і нам не потрібні ніякі нагороди. Для нас важливо, аби все працювало, справа рухалася, захисники отримували допомогу і підтримку.
Я згадую, як ми організовували у нашому місті День вишиванки. Це було дуже круто, ми самі це робили. Без участі влади, без допомоги. Це була також наша боротьба за український Слов’янськ. І я вірю, що після Перемоги ми відновимо цю традицію і пройдемо вулицями нашого вільного українського міста у вишиванках.
Нині будь-яка допомога для бійців надважлива
А поки треба працювати і наближати Перемогу. Ми маємо нині об'єднатися задля допомоги нашим військовим і окрім цього маємо підтримувати одне одного. Я вважаю, що кожна людина сама може для себе знайти можливість допомагати. Потреб багато. І можливостей теж. Знайдіть свою нішу допомоги нашій країні, Збройним силам України.
Можна плести маскувальні сітки, в'язати шкарпетки, робити окопні свічки, донатити тощо. Я коли приїхала у Дніпро, у чуже місто, одразу почала шукати можливості бути корисною нашим військовим. І не плакалася, що я переселенка і мені дуже важко. Хлопцям на передовій важче, повірте. Тому кожна людина може знайти для себе можливість, було б бажання.
Для тих, хто хоче допомогти або потребує допомоги, можна звернутися до Лариси Коваленко у Фейсбуці
Волонтерському центру у Слов’янську завжди потрібні: ковдри, пледи, подушки, металевий посуд — кружки, миски, каструлі, сковорідки, черпаки, ложки, чайники, намети, казани, рюкзаки, чоловічі худі з капюшоном, куртки великого розміру, інструменти — лопати, сокири, пили, молотки тощо, цвяхи, саморізи, плівка.
Свої в Telegram 
